Тарасові шляхи - Иваненко Оксана Дмитриевна - Страница 31

• Предыдущая
• 31/36
• Следующая

От через цю жвавість, безпосередність і був усім милий їхній маестро, а Тарасові особливо через свою незалежність і волелюбність.

Тарас знав, шо імператор Микола давно хоче мати свій портрет пензля Брюллова. Брюллов довго зволкав цю справу. Нарешті призначив сеанс, почекав кілька хвилин і поїхав з дому, наказавши своїм домашнім:

- Якщо приїде цар, передайте йому, що я чекав його, а знаючи його акуратність, певен був, що він не приїде.

Цар приїхав через двадцять хвилин. Йому точно передали, як наказав Брюллов.

- Який нетерплячий чоловік! — процідив цар незадоволено крізь зуби і більше не приїздив і не згадував про портрет.

Але навіть Тарас і Мокрицький, звичні до витівок свого маестро, були приголомшені, коли до Академії приїхав цесаревич і зайшов до «портика». Брюллов навіть не вийшов, а послав до нього своїх учнів — Тараса Шевченка і Мокрицького.

Молоді художники водили цесаревича по майстерні, показуючи картини, трохи хвилювалися, що Брюллов може буде чимсь незадоволений, але все вийшло для них гаразд. Брюллов був радий, що хлопці виконали все за нього, а вони душилися від сміху, згадуючи цей пишний візит.

Тараса захоплювала така волелюбна незалежність його Великого Карла. Брюллов демонстративно не носив жалувані йому нагороди, він не захотів очолити офіційний, керований Миколою І напрямок у мистецтві.

Це місце посів художник Бруні.

- Як він змінився, — казав Карл Павлович, — адже він був колись передовим художником, здавалося — він ламатиме академічні традиції, а тепер він дуже далекий від життя, від натури. Він хоче підтримати своїми картинами самодержавство і церкву. Ви вже бачили «Мідного змія»?

- Аякже! - відгукнувся Тарас. — Це просто натовп грубо підмальованих акторів та акторок. Хоч картина й колосальна, та враження ніякого.

- Суха, холодна картина,—підтвердив і Мокрицький.— У ній відчувається якась сліпа віра в страшну божественну силу, без краплини людського розуму. Містика і більше нічого!

- Хіба можна її порівняти з «Останнім днем»!.. —сказав Тарас уже наодинці товаришам. — А ще хотів нашого Карла затьмарити!

- Цареві-то він, правда, більше догодив! — зауважив Сошенко.

- Але не нам! Не нам!—засміявся Тарас, обіймаючи товаришів.

- От ще приїде мій друг Вася Штернберг, — казав Мокрицький Тарасові, — тоді зовсім нам з тобою буде добре.

- Коли б швидше приїхав Вася Штернберг, — заклопотано казав Сошенко. — Я тоді спокійно їхав би вже з Петербурга.

Він збирався повернутись на Україну, бути вчителем малювання. Та йому хотілося до від'їзду влаштувати, щоб Тарас жив з його другом Васею Штернбергом.

Про Штернберга Тарас чув від Брюллова і від інших художників. Він знав, що Штернберг поїхав на Україну писати етюди, і чекав його з нетерпінням. Сошенко писав і Штернбергові про Тараса.

Несподівано вночі хтось постукав і зайшов у кімнату. Він ще не встиг себе назвати, як Тарас спитав:

- Штернберг? Вася Штернберг?

- Він самий! — засміявся хлопець з кругловидим по-дитячому привітним обличчям. І Тарас кинувся йому на шию.

- Ви ж з України! Друже мій! Ну, кажіть, де ви там бували, що привезли з собою? Я ж не був там багато-багато років...

Він допоміг юнакові скинути важку теплу шубу, розмотати шарф.

- Я закоханий в Україну! — казав Вася Штернберг. - Я не міг одірватися від її м'яких, ніжних краєвидів.

Тарас одразу хотів напоїти приїжджого чаєм, і поглянути малюнки, і вислухати все про далеку Україну, і, як це буває в час зустрічі друзів, вони відразу почали розмовляти і забули про чай, про вечерю.

Дружба, взаємна любов і довір'я народилися з першої ж хвилини.

- Ви не уявляєте, яка в мене була чудесна подорож,— розповідав Вася Штернберг. — Майже ціле літо я провів з Михайлом Івановичем Глінкою в Качанівці, у пана Тарновського. Ви ж знаєте Михайла Івановича?

- Так, я бачив його вже кілька разів у Карла Павловича, у Кукольників. Карл Павлович його дуже любить і поважає.

- Його не можна не любити! А його музика! Адже він геніальний! Це ж перший російський композитор, який створив таку величну річ.

- Я дуже люблю і цю оперу і всі його музичні речі. Ми з Карлом Павловичем багато разів слухали оперу на театрі.

- А зараз він творить не менш прекрасну і визначну— «Руслана і Людмилу» Пушкіна. Він говорив, що це була ще мрія Олександра Сергійовича зробити лібретто для опери Глінки. Яка шкода, що він сам не встиг! У Качанівці Миколі Маркевичу доводилося дописувати слова лібретто. Скільки прекрасних арій, хорів народилося там на моїх очах. Це було божественно!

- А як опинився на Україні Глінка?

- Він поїхав набирати співаків для придворної капели. О, який там співучий народ! Солов'ї! А скільки справжніх солов'їв я слухав весною в прекрасному качанівському парку. - І раптом Вася зніяковів і замовк. Якась тінь набігла на його ясне обличчя, ніби з качанівськими весняними солов'ями було зв'язане ще щось — і смутне і прекрасне.

Тарас, чуйний і делікатний, помітив це, але Вася струснув волоссям, наче відігнав від себе спомини.

- Михайло Іванович вивіз звідти напрочуд голосистих хлопчаків. Він їх звав «малютками» і возився з ними надзвичайно. Він завжди готовий був розцілувати такого «малютку», коли той виводив «ля» або навіть «сі». Інколи він сідав за рояль і награвав різну нісенітницю, а хлопчаки враз повторювали це своїми чистими дискантами та альтами. Але от з ким ви. повинні обов'язково познайомитися - з Семеном Гулаком-Артемовським! Ну і бас, я вам скажу, ну і голосина! Якої краси! Я переконаний, що весь Санкт-Петербург буде переможений ним. А що за людина! Весела, добродушна, товариська. Він не хотів їхати до Петербурга. Каже: «Я там занудьгую, звик я до привілля!» Товариші з Київського хору, де він співав, усі плакали, як малі діти, коли він із Глінкою від'їздив. Обов'язково, обов'язково підемо послухаємо його. Він уже тут, у Петербурзі. Як він співає народні українські пісні! Вся природа України встає перед тобою, запорозькі козаки оживають. Глінка спеціально для нього написав кілька речей. Між іншим, поклав на музику вірші поета Віктора Забіли «Не щебечи, соловейко», «Гуде вітер вельми в полі» та інші. От ще веселий чоловік цей Віктор Забіла. У нього талант перевтілення. Дивишся на нього, і раптом перед тобою якась скнара-старуха, а за мить -козак напідпитку, а ще за мить — сліпий лірник... Але я вам хотів розповісти про «Руслана і Людмилу». Ми часто за північ засиджувалися в оранжереї, де жив Михайло Іванович. А моя резиденція був «ліхтарик» - от погляньте на малюнок, — Вася дістав з чемодана портфель і швидко знайшов потрібний картон. — Це етюд, а картину я подарував Михайлові Івановичу.

Оце я сиджу за мольбертом, оце Михайло Іванович, а оце Маркевич пише слова до лібретто. Він історик України, Маркевич, етнограф, разом з Глінкою закінчив пансіон. І з ним я вас обов'язково познайомлю.

- Ви там дуже добре провели час, у цій Качанівці, як я бачу, і дуже плідно. Он скільки зробили! — зауважив Тарас.

- О, так! Глінка казав, що він ніде ще не працював з такою охотою, як на Україні. Він прислухався до пісень дівчат, старих лірників. У пана Тарновського непоганий свій оркестр, і там виконували все, що Глінка вже написав для «Руслана і Людмили». А знаєте, замість дзвіночків, його помічник Палагін бринів кришталевими чарочками — і виходило чудово!

- А хто цей пан Тарновський?

- Як вам сказати? Дуже багатий дідич — 9000 кріпаків, величезний маєток, палац. Я б не сказав, що сам розуміється в мистецтві, але любить «покровительствовать». Йому було приємно, що Глінка гостює у нього, що придворна капела співатиме спочатку в його церкві, в його залі. Та він буває сам часто в Петербурзі, і я вас введу в його дім. Він любить мистецтво.

- Він старий?

- Не дуже, років під п'ятдесят.

— Є діти?

- Ні, нема, але у нього живуть його племінниці... дівчата... — Вася знову раптово засмутився й замовк.

- І племінниці теж бувають у Петербурзі?—наче нічого не помітивши, спитав Тарас.

• Предыдущая
• 31/36
• Следующая