Тарасові шляхи - Иваненко Оксана Дмитриевна - Страница 14

• Предыдущая
• 14/36
• Следующая

- Мене по голівці не гладили, і я не погладжу, — мовив скупий на слова цеховий майстер Ширяєв. — Ніяких пустощів у себе не допускаю. Віддали в науку — учись.

Де ж ви, мрії про живописні роботи? Тарас із товаришами тре фарбу, носить цеберки з охрою та крейдою, довгі малярські пензлі. На нього покрикує хазяйка — Катерина Іванівна, дружина Ширяєва, набагато молодша за чоловіка, але цілком під пару йому, з характером жінка, скнариста. Лайливим, завжди гребливим голосом, коли розмовляє з хлопцями-учнями, посилає його то на базар, то в крамничку, то доручає йому різні хатні чорні роботи, до яких Тарас ще змалку, з часів козачкування у пана, відчуває огиду. Лише в найкращих випадках, інколи, доручають йому пофарбувати якісь прості паркани та дахи. І знову, як колись, каже сам собі Тарас: «Терпи, козаче, отаманом будеш».

Іноді до болю хочеться з кимось поговорити, відвести душу. Навіть коли вряди-годи бачиться з Іваном, і то мало не кидається йому на шию. З ним в артілі ще троє хлопців, молодших за нього. Серед них і земляк один — Хтодот Ткаченко — худенький, блідий, хворий, затурканий хлопчина. Він мовчазний, неговіркий. У Тараса таке враження, що, напрацювавшися, він уже не має сили розмовляти.

Розмальовуючи паркани та дахи або розтираючи фарби, мугикає собі під ніс Тарас старі рідні пісні.

Якось все-таки обізвався Хтодот:

- У нас не так співають. Не ті слова. Ти щось вигадуєш, Тарасе... Не ті слова...

Дома, звичайно, не до співів, аби лягти та виспатися.

Хазяїн жив на Загородньому проспекті в досить хорошому будинку, та хлопці на чисту половину майже не заходили, їхнім приміщенням була мансарда — низенька кімнатка на горищі, під самісіньким дахом, навіть з окремим чорним ходом.

Якось хазяїн і хазяйка пішли до церкви. Тарас завернув у хазяйську кімнату-вітальню. Ні меблі, що стояли чинно в чохлах, ні порядок та чистота не привернули уваги Тараса. Його вразили цікаві гравюри на стінах. Це тобі не лубочні малюночки. Багато з цих гравюр були схожі на образи, але висіли не в кутку з образами, а вздовж стін, і якісь не такі святі були на вигляд.

- Ні, не образи, — вирішив Тарас і ще зробив невеликий крок уперед.

У шафі лежали книжки.

- Мандри А-на-хар-сіса, — лише встиг прочитати Тарас, як за дверима на ґанку почулися кроки й розмова. Хлопець швиденько вислизнув з хазяйської половини і дременув до себе нагору.

А ще в суботу до хазяйки прийшли гості - свояки, брати хазяйчині з товаришами. Один з братів, чув уже Тарас, вчився в Академії на художника. Цього разу Тарас просто-таки залюбки побіг до трактиру по дешеве вино-хазяїн не любив дуже витрачатися на гостей. Хлопець швидко з'явився з пляшкою в руках, але Катерина Іванівна, хазяйка, замахала на нього руками, щоб не шумів. У кімнаті було тихо. Один з молодих людей, тоненький, кучерявий, рухливий, читав вірші:

- Буря мглою небо кроет,

- Вихри снежные крутя.

То, как зверь, она завоет,

То заплачет, как дитя...

Спочатку, навіть не розбираючи слів, Тарас відчув лише музику їх. Він зупинився з широко розкритими очима, боячись пропустити хоч одне слово. Потім він одразу побачив; усе перед собою: і бурю-завірюху, і самітну хатину, і стару-стару бабусю з кужільцем у руках.

У хазяйки очі зробилися незвично лагідними, і навіть у суворого хазяїна розійшлися завжди насуплені брови і зморшки на чолі.

- Оце Пушкін! Оце так! —закричав по закінченні хазяйчин брат.

— Оце так-так! — мовив і хазяїн.

- Друже! Прочитай ще! — загомоніла молодь. - Що ти ще захопив з собою?

- У мене є ще «Ундіна» Жуковського, «Руслан і Людмила» Олександра Сергійовича Пушкіна. «Руслан і Людмила»— перша російська справжня поема, — сказав задоволено читець. Він зараз ніби сам поділяв лаври успіху з автором.

- Чого ти там стоїш? — помітила хазяйка Тараса. - Давай сюди, що приніс, і йди собі.

Вона забрала вино й понесла до кімнати. «Отак я й послухав! — подумав Тарас. — Дурних мало — були, та повиздихали».

Він прожогом кинувся на горище.

- Хлопці, там у хазяйки гості, студенти, вірші читають. Гайда, послухаємо. У коридорі все чути.

На його подив, найгарячіше відгукнувся мовчазний бліденький Хтодот. Він мовчки скинув чоботи, щоб не рипіли, і спустився за Тарасом.

Можливо, хазяїн і хазяйка бачили витріщені цікаві очі хлопців, що визирали з коридора, але вони самі були захоплені і розчулені читанням. Та, власне, хлопці й не заважали ніяк. Як би там не було, їх не прогнали з коридора. Ще довго в хазяйській вітальні читали, співали, розмовляли. Розійшлися пізно. Дивно було слухати, як говорили гості про Пушкіна, про Жуковського, що живуть вони тут, у Петербурзі. «Хіба це можливо? — не розумів Тарас. — Вони ж вірші, книги пишуть. Хіба вони звичайні люди, щоб жита в звичайних будинках, ходити по вулицях, стріватися з людьми. Дивно це все!»

Тарас довго не міг заснути. Дістати б книжки, почитати! Ех, що за життя безталанне!

Та з того часу вже ніколи не пропускав таких вечірок Тарас і особливо весь напружувався, коли читали Пушкіна. Так він прослухав чарівні своєю простотою «Повісті Бєлкіна», поеми, казки. А якось студенти прийшли раніш звичайного. Ні хазяїна, ні хазяйки не було. Один із студентів почав читати, і Тарас почув слова:

...Свобода

Вас примет радостно у входа,

И братья меч вам отдадут.

- Це декабристам присвятив Пушкін, - мовив пошепки юнак.

Яким декабристам? Про них ще не знав Тарас. У кого йому було розпитатися?

Хлопця зупинили одразу:

- Тихше! Цього не треба!

Але юнак, змахнувши кучерями, задерикувато поглянув і ще прочитав-таки:

- Товарищ, верь: взойдет она,

Звезда пленительного счастья,

Россия вспрянет ото сна,

И на обломках самовластья

Напишут наши имена!

Тарас враз згадав пісні Міцкєвича і запальні слова на клаптику паперу, які читала мила Дзюня. Так он який Пушкін, Олександр Сергійович!

Потім на деякий час суботні вечірки припинилися. Хазяїн мовчав, закусивши рудий вус, люто дивився на всіх, ніби всі були його ворогами. Брати хазяйчині ніяково поглядали на нього. Виявилося - він разом з двома товаришами подавав свої роботи і «прошеніє» до Академії на звання вільного художника. Тим дали, а йому — ні. Був він майстром кваліфікованим, але лише майстром, освіти і живописного таланту невистачало.

- Без мене однаково пани художники та архітектори не обійдуться,— кинув він похмуро Катерині Іванівні.— Що, я дарма стільки років працюю? Як який будинок оздоблювати — Ширяєва кличуть.

Дуже несвоєчасно підступив до нього на той час Тарас:

- Дайте щось перемалювати. У вас є малюночки різні.

- Що? - гримнув хазяїн. — Я для твоїх брудних лапищ їх збирав, чи що? Знай своє місце і не пнися у калачний ряд.

З болем відійшов Тарас. А ще книжки читає, з художниками водиться, а сам — як пес на сіні. Все-таки на клаптиках паперу завжди в короткі вкрадені хвилинки щось малював Тарас - вигадував нові візерунки для стін, плафонів, доповнював, змінював те, що бачив.

Товариші-хлопці з захопленням дивилися:

- Так і хазяїн не вигадає! їй же богу! Йому завжди візерунки інші художники вигадують.

Глянувши на малюнок, який Тарас не встиг заховати за пазуху, і хазяїн переконався в цьому.

«Рисувальником буде, - подумав він. Примружив презирливо очі. — Ну, почекайте тепер, хто перестрибне артіль майстра Ширяєва!»

Наказав Тарасові зробити візерунок для плафона квартири, яку почав оздоблювати, скупими точними словами пояснивши, що потрібно.

- З отого, лобатого, діло буде! — сказав підмайстрам. Але становище Тараса не покращало. Те ж горище, благенький сінничок, бурда на обід з шматком чорного хліба, малярський халат, що не прався роками. Тільки роботи додалося.

Майстер живописних та малярних справ Ширяєв умів узяти все, що тільки було можливо, із своїх підлеглих. І як його боялися всі підлеглі, як його боявся Тарас! Йому здавалося, все найгірше, найбрутальніше, найсуворіше, що було в усіх його попередніх учителів, об'єдналося в цьому хазяїнові.

• Предыдущая
• 14/36
• Следующая