Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович - Страница 40

• Предыдущая
• 40/78
• Следующая

— Вони такі ж страшні, як і Орда?

— Не такі. Демони не покидають своїх лісів, тому, якщо їх не чіпати, можна спокійно жити на сусідніх територіях і не мати з ними жодних проблем.

— А як вони виглядають? Це потвори?

— Їх майже ніхто з наших не бачив зблизька. Інколи демони виходять назустріч тим групам мисливців чи збирачів, які занадто далеко заглиблюються в їхні землі. Забачивши їх, лісовії й дібровники відразу ж повертають назад. Ми знаємо, що у цих істот тіло вкрите не шкірою, а корою, ходять вони на двох ногах, мають дві руки й одну голову — тобто як і ми з вами, але зростом ці створіння вдвічі вищі за людей. Ось це й усе, що про них знаємо. Та й це нам показували вемери, бо зблизька цих потвор ніхто не розглядав. Ще кажуть, що вони володіють страшною першомагією, але від цього ще ніхто з лісовіїв не постраждав, тому хай мають собі все що завгодно. Ні їм нема діла до нас, ні нам до них.

— А Орда? Давно вони з’явилися? І звідки прийшли?

— Не знаю. Від південних рівнин наші ліси відмежовані невисокими горами, за які ніхто з лісових народів не заходив. Ординці з’являються з глибини цих рівнин за горами й вирубують багато окраїнного лісу, грабуючи дібровників і зганяючи їх із землі предків.

— Чому ви не об’єдналися з дібровниками проти котів і каракотів?

— Нас мало. Навіть якщо дати зброю усім чоловікам, дітям, старим і жінкам, то нас буде вчетверо чи й уп’ятеро менше, ніж має одна їхня армія!

— То це значить, що наша долина приречена, а доріжани або зникнуть, або стануть рабами?

— Боюсь, що саме так і буде. Хоча ви можете стати їхніми солдатами й воювати проти нас — тоді ваші родини будуть під захистом котів.

— Жоден доріжанин не підніме зброю на іншого мирного жителя.

— Коти мають дар говорити такі облесливі речі, що починаєш вірити їм і служиш добровільно. Якщо ви не хочете стати ні їхніми жертвами, ні рабами, ані слугами, то можете хіба переселитись деінде.

— Не знаю, що й думати. Здається, Бог забув про свій народ, і нам хіба що залишається перетворитись у зборище без коріння, без честі й власної гідності.

— Нічого. Якось воно буде.

У стовбур деревця, яке росло за спинами чоловіків, уп’ялося дві стріли. Солевій обернувся й побачив шестирічного Рудолапку, сина Рудого. Малий усміхався на весь рот, тримаючи лук у витягнутій руці. Тятива його лука тонко бриніла. Поряд із малим стояла Рибохвостик і з захватом дивилась услід стрілі, яку щойно випустила навздогін за рудолапчиною. Вона влучила! І доторк гладкої деревини лука наповнив її серце тихою радістю.

47

Зілена Болітник здригнулася, коли хтось постукав у двері. Це могли бути як односельчани, так і ці ненависні солдати. Те, що удари звучали тихо й ніби запитально, ще не означало, що прийшов хтось зі своїх, бо заземельці також стукали ввічливо, а коли їм відчиняли, то вривалися в дім, наче скажені вітри.

Але цього разу за дверима стояла доріжанка. Вілена не відразу впізнала Хвою Травник, дружину Ялівця й маму Рути. Жінка сильно змарніла після останньої їхньої зустрічі на торговиці в Подоріжньому. Щоки припухли від сліз, під колись жвавими й веселими очима з’явилися сині мішки, обличчя вкрилося сіткою тонких, як павутинка, зморшок, пасма незачесаного, висрібленого ранньою сивиною волосся розвівалися на вітрі. Так змінюються, коли за короткий час звалюється безліч страшних бід.

— Можна? — замість привітання запитала Хвоя. Голос її був слабким, кволим і якимось жалісливим, зболеним.

— Проходь. Звісно, можна. Рада, що завітала, — Вілена провела Травничку за стіл і налила їй у горня запашного м’ятного чаю.

— Ти сама?

— Сама. Чоловік у лісах, Чисторос у горах, Гіп побрів з іншими дітлахами збирати пізньоцвіти.

— Я чула, чому твій Хвиль пішов з іншими в ліс. Якби кожен доріжанин ставився до цих зайд із такою ж непримиренністю, ті ?ак не знущалися б із нас.

— Не знаю, чи щось зарадить від їхнього свавілля. Ми можемо всі загинути, але не здолаємо їхньої сили. Вони надто хороші воїни, а ми надто наївні, щоб протистояти їм чимось іншим, крім впертості. А як у вас справи?

— Нічого. Живемо поки що в Середньому Доріжньому, в родичів.

Жінки стихли. Зілена розмірковувала, про що можна запитати гостю, а Хвоя набиралася сили, щоб запитати те, за чим прийшла. Нарешті вона заговорила першою:

— Зілено, ви не бачили мою доньку, Руту?

— Давно вже не бачила. Вона колись заходила до Чистороса, й вони кудись пішли разом. А що сталося?

— Рута зникла. Вона пішла з дому вчора вранці й досі не поверталась.

— Може десь у подруг засиділась?

— У неї немає подруг. Уже немає…

— Або в родичів?

— Я перепитала Травників зі всіх поселень. Її ніде не бачили. Я знаю, що вона не могла витримати тієї ганьби, яку прийняла на свою душу через ватага заземельців, і пішла з долини. Останньою надією були ви. Рута хотіла бути другом Чистороса, але він пішов у гори. Її більше нічого не стримувало в нашому краю. Навіть рідна сім’я, — і безутішна мати заплакала.

Зілена підсіла ближче до неї й обняла давню знайому. Їй стало так шкода верхньодоріжанку, що вона на мить забула про своїх рідних, які зникли за межами долини.

— Якщо я щось дізнаюся, то обов’язково розкажу тобі. Заспокойся. Випий чаю. Ліводверник каже, що м’ята, яка виросла на туманах Півмісяцевого озера, заспокоїть будь-який біль і втишить будь-які переживання.

— Не хочу нічого втишувати, — схлипнула Травничка, витираючи обличчя рушником. — Вона моя кровинка, моя єдина донечка. Я не хочу нічого втишувати, бо не знаю, як житиму без моєї маленької красуні. А Морфід за те, що він із нею вчинив, хай плаває в киплячій смолі в найгарячішому місці Потойбіччя, — це було перше прокляття, яке Болітничка почула з вуст доріжан, і сила ненависті, вкладена в ці прості слова, змусила Зілену здригнутися.

— Невже ти думаєш, що він… без шлюбу?

— Думаю. Думаю, подруго моя сизокрила. Думаю. Весь час про це думаю, всі про це думають, тільки мені шкода, а їм гидко. А моя доня не змогла витримати цих думок і пішла геть. Пішла, бо твій син відштовхнув її, коли Морфід почав зваблювати наступну дівчину.

— Мій Чисторос?

— Та не Гіп же!.. Твій мандрівник вічний. Рута нічого про це не говорила, але я знала все, бо її погляд не вмів приховувати від матері жодних таємниць.

— Я й не думала, що можу мати таку гарну невістку, — сказала Зілена вголос, але відразу ж відчула, що кривить душею. Після того, як уся долина дізналася, що Морфід звабив Руту, ця дівчина навряд чи була б бажаною в болітниковому домі.

— Усі від неї відвернулися. Подруги перестали розмовляти… Не зі зла. Вони просто почувалися чужими з нею й не знали вже, про що можна говорити з моєю донею. Батько спочатку навіть думав, що ми незабаром матимемо такого високого й незвичайного зятя, і зрозумів правду надто пізно. Так само, як і я…

— Вона повернеться. Повернеться і Чисторос. Рута мені завжди подобалася. Я поговорю з сином. Ми приймемо її в наш дім, — пересилюючи себе, спробувала заспокоїти гостю Зілена.

— Ти так говориш, бо знаєш, що Рута не повернеться, а ніхто в долині зараз не подасться на її пошуки.

Пролунав короткий стук у двері й до хати увійшов Ліводверник. Старий теж змінився за останній час. Зморшки на його обличчі стали глибшими й густішими, а постать ще більше зігнулася. Ніякі трави не можуть відвернути старість, і жодні — вилікувати горе власного народу.

Ліводверник підійшов до жінок, поклав їм руки на плечі.

— Чого сумуєте, красуні мої?

— Рута зникла, — коротко відповіла Болітничка.

— Я її бачив, — старий взяв зі столу горня з м’ятним чаєм й осушив його кількома ковтками.

Від його слів Хвоя підстрибнула, як ужалена, й схопила його за руку.

• Предыдущая
• 40/78
• Следующая