Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович - Страница 34

• Предыдущая
• 34/78
• Следующая

Нарешті рятівні гілки верб, що аванпостом лісу вибігли в луки, почали ховати мандрівників у своїх заростях. Заземельці порадились і вирішили робити привал тут, а не під чорно-синіми кронами віковічних смерек. Ще невідомо, хто може жити в тому лісі, тому краще спочити на узліссі: вискочить якась зараза з лісу — втікатимуть до скель, прилетять птахоящери — загін сховається у ліс.

— Ми вже близько! — Морфід сів на повалений стовбур. — За день чи два мета нашого походу явиться нам. Якщо ми не побачимо житла Правди з цієї гори, на яку почали підніматися, то повернемося назад. Хоча я впевнений, що ми недаремно сюди прийшли. Древні легенди мого народу говорять про існування Правди в цих горах, і її помешкання має бути біля величезної скелястої гори з п’ятиголовою вершиною. Коли ми спускалися в долину ріки, то бачили, що гора перед нами складається з кількох піків. Думаю, що саме вони і є вершинами з легенди. І хай вас не лякає, що на кожного з нас повсюди чигає небезпека. Ми — воїни і така вже наша доля. Коли ж виконаємо свою місію, народ долини Єдиної Дороги прославить ваші імена в піснях і переказах.

До гурту підбіг Тайбе.

— Командире, з лісу до нас іде вар.

Син Глеї й Отарасмана зірвався зі стовбура, рука лягла на держак меча. Усі повернули голови до смерекових крон. Велика біла постать повільно наближалася. Ця істота йшла без зброї, не ховаючись. Доріжани й люди могли чудово її роздивитися. Тіло вара нагадувало людське, проте вирізнялось особливими рисами: ноги були короткими порівняно з тулубом і не зовсім розгиналися в колінах. Здавалося, що вар іде навприсядки. Довгі міцні руки сягали колін, а масивна голова вирізнялася високим крутим лобом. Вуха стирчали, мов у собаки, — кінчиками вгору. Широкий рот, плескатий, як річковий камінець, ніс, маленькі очі під товстими надбрівними дугами. Усе тіло вара було вкрите короткою білою шерстю, лише на ліктях, колінах, уздовж хребта на спині й на потилиці проступали довгі молочно-кремові пасма. На поясі — шматок шкіри, зшитий навколо стегон на манір штанів. У руках вар ніс зелену гілку з білими квітами.

— У нього символ парламентера, — прошепотів до Морфіда Шрамов’ят, щоб його слів не розчули доріжани.

— Вбивайте. Ми знаємо, про що він говоритиме, а решті цього чути не потрібно, — так само ледь чутно відповів Морфід.

Щойно вар підійшов до місця привалу, в повітрі просвистіла стріла й уп’ялася в його могутні груди. Крик болю розірвав тишу. Істота переламала древко стріли й кількома стрибками зникла за деревами, залишивши гілку на траві. Ще дві стріли просвистіло за парламентарем, але не наздогнали його, збиті з цілі смерековими лапами.

— Орда демонів! — закричав Морфід. — Це пастка. Усі за зброю і в укриття!

Проте ця команда виявилась зайвою. Ніхто на загін не нападав, ніде навколо жодного руху. Мандрівники до появи вара встигли поїсти й трохи відпочити, тому загін швидко знявся з місця й перебіжками почав просуватись у напрямку найближчого кам’янистого відлогу гори, під прикриттям якого можна було обійти ліс.

38

Дерева піднімалися навколо, наче вежі древніх храмів. Їхні крони заміняли небо — здавалося, це не ранковий туман висить у зеленому листі, а хмари заплутуються за дерева. Внизу панували сутінки, хоча ранок давно прийшов на рівнину. Стовбури втягують у себе всі звуки, крім кроків доріжан і тріску сухих гілок під їхніми ногами. Волога, що висить у повітрі, холодною пеленою осідає на волосся. Незважаючи на вранішній холод, під суцільним покровом лісу панує липка задуха. Жодного подиху вітру. Для жителя долини, який ніколи не заходив далеко в ліси, ця хаща ставала міфічним потойбіччям.

Вісімдесят п’ять доріжан — чоловіки, жінки й діти — ішли цим лісом уже кілька годин. Спочатку вони хотіли втекти якомога далі від долини й заземельців, а потім уже безцільно бродили, не наважуючись зупинитися. Ніхто не знав, де вони, ніхто не відав, куди вони йдуть і яка ціль їхньої подорожі. Хоча, яка там подорож… Це була проста втеча від ворога.

Остання ночівля в лісі втомила доріжан більше, ніж освіжила, тож тепер вони хотіли знайти будь-яку вільну місцину, де можна зробити курені й відпочити хоча б один день. Хвиль Болітник уже кілька годин очолював колону доріжан. Він намагався знайти між стовбурами, хоча б маленький просвіток, але по дорозі їм не трапилося жодної галявини.

— Невже тут можна вижити? — запитала Вінела, дружина Стана Горпи. Її запитання адресувалося швидше порожнечі між деревами, бо ніхто не знав на нього відповіді.

Хвиль обминув декілька велетенських дубів і побачив, як із-за стіни далеких стовбурів пробивається сонячне проміння. Золоті стріли переливалися, наче струни, торкалися самого серця, даруючи тепло й надію. Інші теж побачили світло й поспішили туди. Через кілька хвилин доріжани вийшли на простору галявину, наповнену глибокими хвилями пониклих трав. Нарешті, над їхніми головами з’явилося небо. Деякий час вони стояли, задерши голови догори, а потім трави зашелестіли, випускаючи зі свого лона стрункі постаті воїнів з луками. За мить доріжани опинилися в кільці півсотні невисоких худорлявих істот, яких досі не бачив ні один доріжанин. Діти, жінки з клунками, кошиками й наплічниками відійшли в центр групи, чоловіки повільно обступили їх, стискаючи в руках зброю, яку прихопили ще з фортеці.

Доріжани розуміли, що вони не встигнуть навіть кинутися на лісовиків, тому завмерли нерухомо, намагаючись не провокувати стрільців. Хвилина збігала за хвилиною, а жодна зі сторін не нападала, очікуючи першого кроку й роздивляючись супротивника. Тишу порушував лише плач доріжанських дітей, які відчували, що відбувається щось страшне.

Воїни з луками були, безперечно, людьми. Морфід казав, що і заземельці, і доріжани є людьми, а ці істоти нагадували і перших, і других. Білошкірі, з довгим чорним волоссям, зростом навіть менші за доріжан, в акуратно зшитому з вовчих шкур одязі. Гострі вуха — як у жителів долини Єдиної Дороги, проте їхні вуха були ще довшими й нагадували лисячі. Міцна статура, м’язисті руки, гарна струнка постава робили їх схожими на заземельців, проте великі очі з чорними круглими зіницями, вузькі й гострі носи та рівні тонкі губи надавали їм абсолютно нових рис. Було зрозуміло, що це істоти зовсім іншого, невідомого долинянам племені.

Мовчанку перервав один із лісових воїнів, що відрізнявся з-поміж решти одягом із рудих шкур. Спочатку ніхто із доріжан не міг збагнути його мови, яка скидалася на щебетання птахів, але потім стало зрозуміло, що він розмовляє тією ж мовою, що і в рідній долині, тільки дуже видозміненій.

— Що робить так багато степовиків у нашій землі?!

— Ми прийшли не зі злом, — Лез Горолом вийшов із гурту доріжан.

— Ви зі зброєю, — ніби звинуватив доріжанина лучник.

— Ми не знали, куди йдемо, тому взяли з собою зброю. Це не проти вас, це — проти диких звірів, для захисту. Ми взагалі ніколи не чули про ваш народ.

— Це тому, що ви боїтесь заходити в ліси, а осіли на цих голих землях. І ми не маємо нічого проти, щоб ви жили там, а ми тут. Тому повертайтеся назад і ми нічого вам не заподіємо.

— Ми втекли зі своєї долини, бо туди прийшли люди з півдня в металі і шкірі й перетворили нас на своїх слуг. Ми шукаємо в лісі захистку.

— Чому ваш народ не прожене зайд?

— Наш народ не звик битися. А заземельців дуже багато. Вони переможуть нас.

— Тому найлегшим вам здалося втекти в ліси, покинувши свої родичів напризволяще?

Лез замовчав, зціпивши зуби. Йому було боляче слухати ці слова, бо й сам він не раз про це думав. Чоловік у лисячих шкурах говорив правду: він, Хвиль Болітник, покинув дружину, дітей і втік у ліси заради себе. Нарешті доріжанин відповів:

— Вони могли вбити нас і заподіяти багато лиха нашим родинам, якби ми залишилися.

— Як називають себе ці заземельці?

— Вони з двох різних племен, називають себе котами й каракотами.

• Предыдущая
• 34/78
• Следующая