Нейтрино залишається в серці - Безорудько Віктор Григорович - Страница 27

• Предыдущая
• 27/30
• Следующая

— А хто тебе створив? — несподівано запитав Іван.

— Батько та мати.

— Вони також не хотіли бачитися з тобою?

— Я був дуже маленьким, Іване. Ти тільки розплющив очі і вже почав говорити, а я два роки ріс, а вже потім вимовив «мама».

— Дивно.

— Ти за два місяці закінчив школу, університет і зараз вже опановуєш техніку водіння космічного корабля, а я вчився шістнадцять років. Але мені ще й зараз не дозволяють керувати космічною ракетою. Уявляєш, який ти щасливий?

— Ні. Я хотів би бути справжньою людиною.

— Не сумуй за цим, Іване. Ти кращий за багатьох справжніх людей.

— Це ти так думаєш, тому, що я схожий на тебе?

Я засміявся. Іван таки спіймав мене. Але його мій сміх не спантеличив. Він мовив далі:

— Мені здається, що краще бути найгіршою людиною, ніж найкращим роботом.

— Чому ти так думаєш, Іване?

— Тому, що в мене немає власного я. Ти мене називаєш Іваном, але я ж цілковита твоя копія. У мене немає власних почуттів. Я живу твоїми.

— А навіщо вони тобі? Ти вважаєш, що мої почуття до тебе не пасують, що вони погані?

— Та ні. Ось ти радий, що побачиш сьогодні Інку. Мені ця радість передалася, але ти побачиш її, а я — ні.

— Я розумію тебе, Іване. Але ти мусиш заспокоїти себе думкою, що незабаром ти будеш потрібніший людям, ніж я. Ти і Марія першими побуваєте на іншій плянеті. Ви перші розповісте людям Землі про життя далекої плянети. Від вас чекатимуть звістки щодня, а коли такі звістки приходитимуть, то буде свято для всіх людей. А що таке я? Нічого ще я не зробив такого, щоб мене любили люди.

— Я ніколи не повернуся на Землю?

— Чому ж. Можливо мине півтораста років, люди полетять на плянету Ікс і заберуть тебе.

— Тоді я побачу тебе та Інку?

Я не відповів на його запитання. Неправду казати я не мав права.

— Я зараз мушу йти, Іване. Сьогодні у тебе останній сеанс по теорії космонавтики. А завтра ми будемо вільні від навчання. Підемо з тобою пізнавати життя. — Я подав Іванові дротини з контактними пристроями і ввімкнув магнетофон.

Я не йшов, я біг до третьої лябораторії, де сьогодні має відбутися нарада. Там я зустріну Інку. Але в лябораторії був тільки Прюст. Він не одразу помітив мене. Він дивився крізь мене кудись дуже далеко. Нарешті наші погляди зустрілися.

— Ну, ну, розповідайте, як справи. Ви знаєте, — я пишу. Я скористався вашими порадами і пишу. Новий роман. Все тепер на місці. Є сюжет. Ви знаєте, що таке сюжет? Є конфлікт. Страшний конфлікт. А образи! Які образи! Вони мене переслідують вдень і вночі. Буде трилогія. Надзвичайно цікаво. Дуже шкода, що вас немає біля мене. Я мушу комусь весь час розповідати. Така звичка у мене. Як вибалакаю все — пишеться дуже легко. Вдома я катую дружину. А тут нікому розповісти. Спробував розповідати Дусі. Нічого путнього не виходить. Вона дуже багато запитує.

— Вам треба вдома мати робота, щоб йому розповідати. Як ви гадаєте?

— Чудесна думка. Це було б ідеально, — я міг би розповідати йому і вдень, і вночі. Я написав би тоді дуже багато романів.

Ми так і не скінчили розмову. Ми її не скінчили, бо прийшла Інка. Вона одягнула голубу сукню. Вона, напевне, знала, що в ній вона мені найбільше подобається. Нейтрино ж голубе! Мені сьогодні здалося, що Інка якось особливо дивиться на мене. Ще ніколи на мене так не дивилися дівчата.

Я залишив Прюста. Я взяв Інку за руку і пішов з нею в найвіддаленіший куток лябораторії.

— Інко?

— Що?

— Чому ти зараз така?

— Яка?

— Не знаю.

— Я теж. Мені здається, що я тебе сто років не бачила.

— Справді?

— Ні, не справді. Це я тільки-що вигадала.

— Сьогодні увечорі ми зустрінемося?

— Ні.

— Мама?

— Мама. Вона сказала, щоб я на нараді на тебе не дивилася, щоб я дивилася на підлогу або на стелю.

— Ти їй пообіцяла не дивитися на мене?

— Я сказала, що на підлозі немає нічого цікавого. Я сказала, що дивитимусь на Прюста.

— Тоді сьогодні увечорі я до тебе прийду.

— Ні.

— Прийду.

— Зараз я про це скажу татові.

— Облиш. Я не боюся твого тата. Він гарний чоловік. І, крім того, він на моєму боці.

— Ти так думаєш?

— Авжеж!

— Помиляєшся.

— Хочеш, я запитаю в нього?

Інка засміялася.

— Про віщо ж ти в нього запитаєш?

— Скажу: я хочу зустрітися з вашою донькою. Ви дозволите?

— Дурнику…

— Це я дурник?

— Еге, ти. Ти дурник. Хіба можна мого тата про таке питати?

— А ти знаєш, що він відповість?

— Ні.

— «Не заперечую». Ось що він відповість.

— Звідки ти знаєш?

— Є такі речі, які пояснити не можна. А ти мені скажи, що він говорив про мене.

— З мамою?

— Хоча б з мамою.

— Говорив, що ти хороший хлопець.

— Ви з мамою не погодилися?

— Ні.

— Інко, кажи правду.

— Правду? Я мовчала, а мама говорила з ним.

— Я сьогодні піду до твоєї мами.

— Ха!

— Не будь дівчиськом.

— Це я дівчисько? Я ж істота, — жартує Інка.

— Коли не віриш мені, то дівчисько.

— Не вірю. Облишмо цю розмову. Ти мені скажи таку річ, — мене згадує твій Іван?

— Дуже часто.

— Щось таке коїться з Марією. Вона мені не дає спокою. Вона хоче бачитися з тобою. Ти мене розумієш?

Я засміявся. Я так голосно сміявся, що на мене почав озиратися Прюст. Оце справді діла пішли — мене згадує Марія, а мій Іван згадує Інку. Тепер мені все ясно. Тепер я знаю, що мене кохає оця дівчина, що Нейтрино нікуди не полетить від мене. Але чому ж так тривожно в мене на серці? Тепер я знаю: наші роботи стали людьми. Невже ми з Інкою розбудили в них наші людські почуття? Адже це не передбачено ніякою програмою, ніякими плянами. Що нам далі робити? Інка стояла біля мене, не розуміючи, чому я раптом замовк. А що я можу їй сказати. Інці? Що?

— Все загинуло, Інко. Все. Знай — Іван також поривається зустрітися з тобою.

Прийшов Карась. У строкатій тенісці, він знову здався мені спортсменом-важкоатлетом. Карась з цікавістю поглянув на мене та Інку. Він весело усміхнувся нам. Йому дуже хотілося щось нам сказати, але не міг. Тут був Прюст. Тільки пізніше я зрозумів, що саме хотів сказати нам Карась. Адже в наших кімнатах були встановлені мікрофони і пристрої для пересилання телесиґналів. Наші розмови з роботами записувалися на плівку. Карась усе знає. Може, він, побачивши наші розгублені обличчя, хотів заспокоїти? А може, пожартувати?

— Ось що я маю вам сказати, друзі мої. Сьогодні одержано телеграму з космічного центру. Нас повідомили, що космічний корабель готовий до вильоту. Нас просять на протязі п’яти днів закінчити підготовку роботів.

Я, а за мною Інка, сказали, що програму закінчено. Власне, сьогодні, наші роботи проходять уже теорію космонавтики. Це тільки перші уроки, бо решту вони мають вивчати безпосередньо на макеті космічного корабля.

— Отже, на протязі п’яти днів Іван та Марія мусять знайомитися з життям, — сказав Карась. — Подумаємо, що нам слід робити.

Прюст додав:

— Я гадаю, що треба поговорити з ними. Мені, у всякому разі. Ви дозволите? — звернувся він до Карася.

— Будь ласка. Я переконаний, що тепер уже ніякі сторонні імпульси не зможуть зашкодити нашим роботам. Ви що думаєте з цього приводу? — запитав Карась у мене.

— Мені здається, це так і є. Скажіть, а на цьому наша місія кінчається чи нам доведеться супроводжувати роботів на космодром?

— Гадаю, що доведеться. Я прохатиму дозволу на це. А ти, Інко, хочеш побувати на космодромі?

— Дуже.

— А ви? — запитав Карась у Прюста.

— Звичайно, звичайно. Адже це дуже цікаво. І, крім того, мені просто необхідно там побувати. Знаєте, не все завжди точно уявиш. Треба дещо бачити і на власні очі.

— Отже, маємо п’ять днів. Я гадаю, треба піти з космонавтами-роботами на будівництво заводу біологічного корму, поїхати в колгосп, ну і потім — у столицю.

— Скажіть, а як ми це зробимо? Разом вони їздитимуть, Іван та Марія, чи окремо? — запитав я.

• Предыдущая
• 27/30
• Следующая