Нейтрино залишається в серці - Безорудько Віктор Григорович - Страница 21

• Предыдущая
• 21/30
• Следующая

Цікаво, які думки непокоять зараз Інку? Що вона думає сьогодні? Що навіяв їй чудесний ранок, табун білих коней на небі і сонце, яке не має плям? Спокійне сонце.

О дванадцятій дня всі працівники інституту зібралися до лябораторії номер вісім. Сьогодні тут спокійних не було. Навіть Чубарик схвильовано дивився на невеличкий поміст, де стояли роботи. Інка протиснулася до мене. Вона була зосереджена і дуже серйозна, моя Інка. Чудна, хіба нейтрино може бути таким серйозним? Йому зовсім не личить бути таким. Вона сказала:

— Ти хвилюєшся, Вадиме?

— Угу.

— Я також.

— Сьогодні увечорі зустрінемося?

Інка покрутила головою. Не зустрінемося. Їй ще не має двадцяти років. Вона ще не може зустрічатися з хлопцями. Не доросла. Трапилася б нагода, я запитав би в її чудесної мами: коли вона вперше покохала? Скільки їй було тоді років? Але зараз треба думати зовсім не про кохання. Зараз усі чекають надзвичайної події у житті нашої плянети. Треба думати про те, як воно буде далі. Як людина народиться на світ і як вона житиме.

До мене підійшов Чубарик.

— Слухайте, а чому це ви не прийшли до мене за порадою? Знаєте, є така думка, що я повинен бути вашим наставником. Тобто: ви виховуєте робота, а я повинен здійснювати над вами контроль. Я все чекав, коли ви прийдете, але ви не прийшли.

— А чия це така думка? — запитав я.

— Авторитетних керівників.

— Передайте, будь ласка, авторитетним керівникам, щоб вони самі висловлювали свої думки, коли вони у них є. Я готовий їх слухати. А з приводу контролю — говоріть з Карасем. Я зараз підкоряюся йому.

— Я волів би, щоб ви самі поговорили про це з Карасем.

— Навіщо ж?

— Який ви, справді. Ну, уявіть, ви наробите помилок. Тоді ви один і відповідатимете. А коли я здійснюватиму контроль, тоді я відповідатиму.

— А коли я не боюся відповідальности, тоді що робити?

— Як знаєте. Але, на мій погляд, довірити таку справу одній людині та ще без контролю над її діяльністю, — просто безглуздя Скрізь повинен бути контроль і перевірка. Контроль і перевірка діяльности.

Я вже не слухав Чубарика, Карась вийшов наперед, підніс руку догори і почав:

— День сьогодні який! Може, колись цей день стане святом для нас, біофізиків, — сьогодні вперше робот перетвориться на людину. Кожна людина має своє ім’я. Давайте і ми дамо ім’я нашим роботам. На мій погляд, треба дати найбільш розповсюджені ім’я. Як ви гадаєте?

З натовпу хтось сказав:

— Іван та Марія.

Я впізнав голос. То казав Капуста. Молодець Капуста! Вніс таки свій вклад у справу космонавтики.

— Гадаю, заперечень не буде? — запитав Карась. — Отже, товариші, за півгодини Іван та Марія оживуть. Їхні вихователі готові почати роботу. Але до вас є прохання: протягом двох місяців ніхто не повинен підходити до Івана та Марії. Поясню: роботи дуже чутливі до імпульсів людського мозку. Вони одразу сприймають імпульси і цілком піддаються їм. У людей немає двох схожих імпульсів. Роботи відразу матимуть настройку на імпульси їхніх вихователів. Але, щоб позбутися можливих відхилень, ми повинні бути обережними. Тому тільки вихователі будуть протягом двох місяців з роботами. Попереджаю, після того, як я зніму запобіжники, ми не можемо стояти близько біля роботів. Роботи залишають лябораторію і підуть у котеджі, що збудовані в лісі. Ми можемо йти на відстані двадцяти кроків. Прошу вас підкорятися цим вимогам. А зараз прошу вихователів підійти сюди.

Карась не назвав наших прізвищ. Він не хотів називати їх тому, що мусив сказати прізвище Інки.

Ми підійшли. Я та Інка.

Чого це я так хвилююся? Вдруге в житті я так хвилювався. Вперше, коли складав державний екзамен. Тоді в мене чомусь хололи п’яти. Тепер знову холонуть. Це ні к бісу не годиться!

Звідси, з помосту, я помітив Прюста. Він стояв у кутку і пильно дивився на роботів. Він напише про цю урочисту хвилину. У нього зараз народжуються образи та ідеї. В цьому я переконаний.

Карась підійшов до Івана та Марії і зняв запобіжники. Він сказав:

— За три хвилини світло розбудить наших роботів. Тепер прошу всіх залишити приміщення.

Кімната лябораторії спорожніла. Тільки біля дверей стояли Карась та Левандовський. Той самий Левандовський, який своїми руками ліпив роботів. Вони стояли вдвох і дивилися на нас.

Минали хвилини. Я відчував, як пульсує кров у скронях, і свої холодні п’яти відчув. Дихав я не на повні груди, а лише часткою легенів. Це щоб не розбудити Івана.

Як він проснеться, Іван? Як народиться на світ? Як увійде в прекрасне життя мій Іван? Мій? Звичайно, він буде тепер моїм. Адже і мозок, і душа в нього будуть мої. (Душа? А що це таке, душа?). Іван буде моїм сином. Я зроблю його цілком схожим на свого батька. Шкода, що в нього немає серця. Він, як запевняв Карась, не вмітиме почувати. А шкода. Дуже шкода. Як це можна жити і нічого не почувати?

Вже минули три хвилини. Мабуть, минули. Я поглянув на Інку. Вона стояла бліда і чомусь важко дихала. Вона мені хитнула головою. Це щоб заспокоїти. Сама хвилюється, а мене заспокоює.

Спершу в Івана задрижали повіки. Якось важко, дуже важко він розплющив очі. Очі були ясні, голубі. Тільки у них була порожнеча. Потім він поворушив пальцями рук, злегка повернув голову. Я простягнув йому руку і сказав:

— Здрастуй, Іване!

Іван мовчав. Він дивився на мене незрозумілим поглядом і мовчав. Тоді я подумав: «Ти повинен простягнути мені руку і сказати: „Здрастуй”». Іван подав мені руку. І дивна річ — моїм голосом відповів:

— Здрастуй!

Потім я думав, а Іван говорив:

— І ви здрастуйте, Карась та Левандовський. Я вдячний вам за те, що ви створили мене.

Карась та Левандовський усміхнулися. Весело і гарно. Вони підняли руки догори і помахали нам.

Раптом я почув голос Інки:

— Я дуже щаслива, що житиму на Землі.

Але то говорила не Інка. То говорила Марія. У неї були карі очі, великі та гарні. Вона вже усміхалася. Усмішка була приваблива і чарівна. Ох, ці жінки! Навіть коли вони роботи, однаково вважають, що їхній перший обов’язок чарувати нас, чоловіків, своїми усмішками.

Я наказав Іванові:

— Ходімо, друже!

Але він не йшов. Він ще не знав, як треба ходити. Тоді я віддав наказ думкою. Я розповів, що треба спершу поставити одну ногу, потім Другу. І зробив це сам. Іван спершу несміливо ступив перший крок. Він навіть трохи похитнувся. Але одразу став на місце. Другий крок він ступив сміливіше, а потім пішов поряд зі мною.

Марія ще стояла на місці. Але Інка вже зробила те, що і я. Вони вдвох пішли слідом.

Ми вийшли з кімнати. На нас дивилися сотні очей. Власне, не на нас, а на роботів. Я бачив щасливого Карася. Я ще ніколи його таким не бачив. Він сзараз був схожий на пустотливого хлопчика, оцей великий і могутній Карась. Він сяяв і щось говорив своїй дружині, гарній, стрункій жінці, яка забула, коли вона покохала вперше. Але вона дивилася не на мене. Вона дивилася на Інку. Ще я зустрівся з суворим поглядом Чубарика. Мені не хотілося дивитися на нього. Я відшукував Прюста. Його відтиснув натовп кудись аж до газону. Чубата голова височіла над натовпом. Він зараз був дуже суворий. Він не хотів випустити з поля зору найменшої дрібниці. Прюст напише про все, як було.

І раптом мені схотілося зробити щось дуже приємне для всіх оцих людей. Я думав, а Іван дуже голосно і виразно говорив:

— Яке чудове сонце! Яка гарна Земля! Я радий, що житиму поміж вас. Я любитиму вас, люди, бо ви створили все, що є на Землі. І це небо ви створили. Воно чисте і гарне. І сонце ваше гарне, бо воно дає вам життя. Я завжди буду з вами, люди. І робитиму все, щоб Земля наша була ще кращою.

Позаду йшли Інка та Марія. Я зупинив Івана. Ми все ж таки чоловіки, то мусимо бути ввічливими. Тепер Інка та Марія йшли попереду. А ми слідом.

Це зі мною буває —знову накотилася на мене якась сантиментальна хвиля. Я думав про Інку. Вона йшла попереду. Вона не стрималася, озирнулась і трішки, трішки підморгнула мені. Марія зробила те саме. Іван також дивився на Інку. І, жах! — прошепотів її ім’я! Яка необачність! Зараз я не повинен про неї думати, про Інку. Не повинен. Не маю права.

• Предыдущая
• 21/30
• Следующая