Нейтрино залишається в серці - Безорудько Віктор Григорович - Страница 11
- Предыдущая
- 11/30
- Следующая
Я поклав бльокнота. На вулиці парувала земля. Ранкове сонце ще тільки-тільки торкнулося до неї несміливими пальцями, а вона запарувала. Роса обсипала ртутними кульками молоду траву. У лісі пташки розповідали одна одній про те, що ось настав новий чудовий день життя. Ніяких підстав для смутку немає.
Дуся стояла на східцях готелю і дивилася на мене.
— Доброго ранку! Ви дуже гарні на ранковому сонці, —сказав я.
Дуся засміялася і затулила рота рукою. Стріли Амура чомусь не летіли в моє серце.
— Цілком можливо, що під проміннями місяця дівчата бувають ще кращими. Але я в цьому не переконався.
— Хіба вчора не було місячно? — запитала Дуся. Вона не сміялася. А мені так подобається, як вона затуляється рукою.
— Учора? — вдавано здивувався я. — Учора місяця не було.
— Шкода, — вона з докором поглянула на мене і додала: —Коли ви кинете свого Капусту? Вже всі поїхали, лишився тільки Прюст.
— О, Дусю, ви найкраща дівчина в світі, бо зараз рятуєте мене від самогубства. Краще пірнути у вічну темряву, ніж у лещата Капустяного дивана. Ведіть мене до кімнати.
— Ви хочете самі жити чи з Прюстом?
— Звичайно, з Прюстом. Може, я в нього позичу трохи геніяльности. Хочу до Прюста.
Ми з Дусею підійшли до дверей, на яких стояла цифра шість.
— Тут, — сказала Дуся. — Ви довго в нас будете?
— Мила моя Дусю, я буду рівно стільки, скільки потрібно, щоб з мого нещасного серця лишилися тільки скалки. Потім я все життя збиратиму їх.
Прюст писав. Коли я зайшов до кімнати, він поглянув на мене таким поглядом, ніби я був прозорою рідиною в колбі. Той погляд пройшов крізь мене, стіну, нашу землю, крізь усі плянети соняшної системи. Прюст писав. Він нічого не помічав. Він був зараз схожий трохи на святого, трохи на божевільного. (Зважте: автор ніколи не бачив святого і божевільного. Він міг щось переплутати). Я привітався. Він не відповів. Для нього зараз не існувало іншого світу, ніж той, який буяє в його уяві. Погляд Прюста зупинився на моїх черевиках. Він дивився на них і усміхався. Усмішка була м’яка, добра, навіть ніжна. Я гордий тепер за свої черевики. Може, на них він помітив не лише пилюку, а й цікавий сюжет. Чи, може, мої черевики породили в його уяві якийсь образ. Він раптом відірвав свій погляд і почав швидко писати.
— Так! Чудово! Надзвичайно! — вигукнув Прюст, повернувшися з небес на грішну землю. Він дивився на мене майже свідомим поглядом. — Надзвичайно приємно з вами познайомитися. А ви хто будете?
Я стисло розповів, хто саме буду я.
— Це добре. Мені дуже хочеться з вами поговорити. Скажіть, варто писати роман про роботів, які полетять на іншу пля-нету? Як ви гадаєте, це актуальна тема? Чи є тут проблема? Який соціяльний смисл?
— Неодмінно напишіть. Тут є все, що потрібно.
— Я теж такої думки. Надзвичайно цікаво! Головне — немає новатора і консерватора. Чомусь у всіх моїх творах вони є. Їх двоє космонавтів-роботів, а навколо них — космос. Це чудово!
— Справді. Один робот може бути стилягою. Одягніть його у вузенькі штанці —і все готове, — запропонував я.
— Так, так. А вона, його супутниця, дуже свідома. Вона його любить.
— Але не признається йому. Бо він стиляга.
— Звичайно. А потім, коли він перевиховається під впливом космічного проміння і радіяції, у них настає щасливе кохання.
— Так. Тільки тут треба ставити крапку. Щасливе кохання, це, знаєте, річ дуже така… — не закінчив я речення.
— Яка?
— Така, що її не визнають редактори видавництв. Скажуть — секс.
— Розумію.
— А секс то річ страшна. Допускається у нас у необмеженій кількості тільки в перекладній літературі Заходу.
Мені стало дуже весело від цієї розмови.
— Складну проблему ви хочете вирішити, — мовив я, — тільки ж, як казав Карась, роботи відрізняються від справжніх людей тим, що не вміють почувати. У них немає серця.
— Дивно. А я над цим не подумав. А коли немає почуттів, то який же тут сенс? І секс?
— Справді.
Прюст схилив голову. Зараз упали на землю його чудові ідеї і розлетілися на шматки. І в усьому винен я. Мені хотілося врятувати майбутній роман, я сказав:
— Але це тільки припущення. Нам з вами доведеться працювати над цим питанням. Коли робот має бути схожий на людину, то він повинен мати і людські почуття. Ми з вами маємо зробити, щоб робот був цілком сучасний.
— Так, так. А коли вони будуть сучасними, то повинні читати сучасну літературу і розуміти її.
— Тоді треба вирішувати питання дуже просто: все відбувається на Землі. І ніякі вони не роботи, а наукові працівники. Вони щось винаходять. Припустімо, якусь там хемічну формулу. Вона винаходить, а він — ні. Тоді вона заради кохання каже, що він винахідник. Тут все — і особисте, і виробниче… — Я говорив з запалом. З генієм інакше розмовляти не можна.
— Це ви самі придумали? Просто чудово!
— Головне, читачі та, можливо, критики відразу зрозуміють, що й до чого. А це дуже важливо. На цьому все тримається — щоб гранична ясність була в усьому. Щоб відкрив книжку і з першої сторінки вже знав, чим все закінчиться. А то он Шолохову й досі пишуть читачі листи, мовляв, а куди ж пішов з останньої сторінки Григорій Мелехов. Просто неподобство! Коли ж усе ясно, жодного такого листа автор не одержить.
— А знаєте, у ваших словах є сенс. Все це треба виносити в собі. —Прюст багатозначно поглянув на мене.
Він замовк. Я теж. Він почав виношувати в собі. На його широкому чолі, ніби хвилі на озері, заграли зморшки. Він шморгав носом і трусив гривою. Потім він підійшов дуже близько до мене, вхопив за ґудзика і почав його крутити.
— Треба писати по-новому. Треба писати так, щоб усе було не ясно. Чудова новаторська ідея.
Він подав мені ґудзика.
— Дякую, — сказав я, ховаючи ґудзика в кишеню.
— Будь ласка. То ми маємо сьогодні вирішувати, яку душу вставити роботам? А що ви думаєте про це? — запитав Прюст.
— Я цілком погоджуюся з вами — потрібний еталон.
— Хіба я десь говорив щось подібне?
— Учора на засіданні наукової ради.
Прюст хвилину подумав і сказав:
— Пригадую. Справді, учора була наукова рада. Отже, ми маємо знайти такий еталон?
— Доведеться шукати. Добре було б прочитати роботові таку книжку, де є позитивний герой. Цілком позитивний. Без жодної плями, — запропонував я.
— Справді. Про такого героя, здається, була дискусія.
— Серед критиків, — додав я.
— Правильно. Але, здається, формули не знайшли.
— На жаль.
Наша розмова урвалася, — до кімнати влетів Зюзя-Музя.
— Тигре, ти тутечки. А я тебе шукаю. Тобі щось передали.
— Привіт, Варяг. Навіщо я тобі?
— Я не скажу так одразу. Спершу давайте полетимо на Місяць. Це ж не далеко, на Місяць?
— Дуже близько. Але, розумієш, у нашій ракеті зараз зіпсована терморегуляція. Може бути аварія.
— Аварія?
— Атож. Не надходитиме повітря. Буде там дуже холодно. Що ж мені передали?
— Записку. Тільки ти сам повинен здогадатися, від кого. Вона просила, щоб я не казав.
У мене застукотіло серце. Що це за ознака така — стукотить серце, коли мені радісно, стукотить, коли не радісно.
Зюзя-Музя подав записку. В ній було два слова: «Приходь о шостій».
— А вона не сказала, куди?
— Вона сказала, туди, де ви були вчора. А де ви були вчора?
— Ми літали до сусідньої галактики.
— Літали?
— Звичайно.
— А аварії не було?
— Маленька. Ми її одразу ліквідували. А завтра ми з тобою неодмінної залишимо цю землю і полетимо в сузір’я Рака.
Прюст засміявся.
— Ви знаєте, це ж чудова розмова. Дозвольте мені її записати. Мені не вдаються образи дітей. А це ж так просто…
Ми лишили Прюста самого. Хай виношує новий роман.
8. Скільки часу триватиме подорож?
Чудово! Надзвичайно! Я, здається, знайшов те, що шукав уже кілька днів. Я знайшов перші рядки майбутнього репортажу. Він починатиметься так: «Наша Земля, ніби космічний корабель, мчить із швидкістю метеора в космічному просторі. Отже, ми, люди Землі, ніби сидимо у велетенському космічному кораблі, збудованому для нас природою». Чудовий початок!
- Предыдущая
- 11/30
- Следующая