Зруйновані зорі - Авраменко Олег Евгеньевич - Страница 70

• Предыдущая
• 70/75
• Следующая

— Підбито корвет „Дербент“. Екіпаж катапультувався в повному складі.

Протягом наступних двадцяти хвилин загинуло ще шість кораблів — два на орбіті й чотири в дром-зоні. Людських жертв поки вдавалося уникати.

— Молодці, — сказав Юрій, відставляючи вбік порожню чашку. — Так тримати!

Дівчина у формі обслуговуючого персоналу, миттю забрала в нього чашку, а натомість вручила іншу, наповнену паруючою кавою.

Тим часом лінкор, що повним ходом мчав до району бойових дій, наблизився вже настільки, що потрапив у поле зору альвійських радарів. Наш курс пролягав по дотичній до дром-зони і майже точно перетинався з курсом однієї з космічних баз. Поява в тилу такого великого корабля шокувала альвів, а буквально за кілька хвилин до них нарешті надійшли перші радіоґрами з Новоросії, з повідомленнями, що одночасно із вторгненням у дром-зону орбітальний комплекс планети був атакований людськими військами.

Та навіть повна розгубленість альвійського командування не зашкодила йому відправити навперейми лінкорові добрих пів-ескадри. Капітан корабля Компактов по внутрішньому зв’язку доповів, що орієнтовний час до вогневого контакту з ворогом становить дев’ятнадцять хвилин.

І тут-таки один з офіцерів зв’язку схвильованим голосом повідомив:

— Крейсер „Тунгус“, адмірале… Проґавив ракету. Ніхто не катапультувався.

Ворушинський навіть не обернувся, але я помітив, як посіріло його обличчя. Він міцно стис у руках чашку, наче збирався зім’яти її в долоні.

— Капітане, — звернувся він до зображення Бориса Компактова в лівому верхньому кутку головного екрану. — Ракети „Ікс“, п’ять одиниць, на старт. Ціль — база-три.

— Слухаюсь, адмірале! — озвався Компактов і повторив розпорядження, адресуючи його невидимим для нас артилеристам.

А Ворушинський оголосив:

— Усім кораблям у дром-зоні. Попередження: база-три під ударом. Не входити в район бази-три.

— Кораблі підтверджують попередження, адмірале.

— Ракети — вогонь!

П’ять пускових установок лінкора одночасно випустили п’ять ракет, які стрімко понеслися вперед за курсом корабля. На головному екрані виникла ще одна секція, де виводилися дані телеметрії всіх п’яти ракет.

— Ого! — тихо промовила Анн-Марі, схилившись до мого вуха. — Схоже, вони забезпечені нуль-передавачами.

— П’ять з половиною хвилин до контакту з ціллю, — озвався Компактов. — Чотири хвилини до початку стохастичних маневрів.

— Три хвилини, — сказав Юрій. — Ґрупа перехоплення надто близько.

— Слухаюсь, адмірале. Три хвилини.

— Підбито корвет „Миклухо-Маклай“, — доповів офіцер зв’язку. — Екіпаж катапультувався.

Ворушинський, який був напружився, полегшено зітхнув.

Після певних вагань я підвівся з крісла, підійшов до нього й став поряд.

— Це війна, адмірале. Справжня війна. А на війні люди гинуть.

— Так, — коротко відповів він, не відриваючи погляду від екрана.

— На планеті вже загинуло кілька тисяч.

— Я знаю… абстрактно. Але тут усе по-іншому. Тут мої хлопці й дівчата.

— На тому кораблі був хтось із ваших?

— Вони всі наші. Всі до єдиного, на всіх кораблях. Із загиблих я нікого не знав особисто… і тим гірше. Бо вже ніколи з ними не познайомлюсь.

— Я вас розумію, Юрію. Тому ніколи не прагнув бути командувачем. Мене цілком задовольняла капітанська посада. — І, вже відходячи від нього, додав: — Готуйтеся, нових втрат не уникнути.

— Я знаю, коммодоре…

Повернувшись до свого терміналу йі переконавшись, що справи в Рашелі йдуть нормально, я звернувся до Анн-Марі:

— Як дивно влаштована людина! Я брав участь в битвах, де щохвилини гинули десятки й сотні людей, але тоді мені було легше, ніж зараз. І не тільки тому, що там були дорослі, а тут — діти. Просто кілька смертей — це траґедія, а тисячі загиблих — лише статистика.

Анн-Марі похмуро глянула на мене й промовчала. Я здогадувався, які думки сновигали в її голові. Я сам півночі не спав — усе думав, думав…

Ракети почали стохастичні маневри. Це означало, що тепер вони рухалися по абсолютно непередбачуваній для ворога траєкторії, що ускладнювало їхню ліквідацію. Щоправда, одну з них таки вдалося збити винищувачу, який ішов нам навперейми, але це швидше чиста випадковість.

Інші чотири ракети дедалі ближче підходили до бази, але через ті самі стохастичні маневри помітно відхилилися від цілі й мали пролетіти мимо. Проте протиракетні снаряди бази продовжували полювати за ними й частково досягли в цьому успіху: друга ракета була підбита за п’ятнадцять тисяч кілометрів, а третя — за вісім.

— Ціль у радіусі дії, — констатував Ворушинський і додав: — Пуск!

Телеметрія двох вцілілих ракет зникла з екрана. Кілька секунд нічого не відбувалося — ціль знаходилася за два мільйони кілометрів від нас, і потрібен був певний час, щоб світло подолало цю відстань. Потім на місці бази сяйнув сліпучий спалах, який не можна було сплутати ні з чим.

— О чорт! — вихопилось у мене. — Ґлюонна бомба!

— Атож, — кинув через плече Ворушинський. — Космічні бази ідеальні об’єкти для ґлюонних ударів… Капітане Компактов, курс на базу-п’ять. А їхня ґрупа перехоплення нехай поганяється за нами. Ми маємо важливіші справи.

— Є курс на базу-п’ять, адмірале!

— Головний інженере, привести в готовність стискувачі каналів.

— Стискувачі до запуску готові, адмірале! — відгукнувся з іншого екрана головний інженер флоту.

— Приступити до стиснення досліджених каналів.

— Слухаюсь, адмірале! Починаємо.

Закупорювання більш ніж шести тисяч каналів забрало лише кілька хвилин — просто фантастика! Такою надшвидкою технолоґією керування каналами ми явно не володіли. Що-що, а приховувати її не було жодного сенсу.

— Усі вони одного тіста книші, — пробурмотів я собі під ніс. — Не кращі за інших.

— Про що ти? — запитала Анн-Марі.

— Наше керівництво не подарунок, але й ці хлопці з Хейни теж гарні, — стишивши голос майже до шепоту, відповів я. — Якщо вони так прагнули чимшвидше звільнити людство, то могли б іще чотири роки тому поділитися з нами секретом швидкісного стиснення каналів. Тоді б ми обійшлися й без ЕМІ-випромінювачів. Адже тут, у системі Хорса, ми зазнали поразки тільки через те, що до альвів надійшла підмога. Але хейнанці поскупилися, вирішили погратися в героїв-визволителів.

— Вони все-таки діти, Стефане, і не варто їх суворо засуджувати. Зате нашим лідерам немає виправдання… — Вона трохи помовчала, потім рішуче додала: — Я, мабуть, подам у відставку. Я більше не зможу служити під керівництвом людей, які протягом років затягували війну, на чиїй совісті стільки марних жертв, скалічених життів, розбитих надій… Я ніколи їм цього не подарую!

Я поклав руку їй на плече.

— Заспокойся, Анн-Марі. Не будь такою катеґоричною. Я не збираюся нікого виправдовувати, але… частково я їх розумію. На них лежить відповідальність за виживання людського роду, вони не мають права припустилися помилки, поставити під загрозу існування всієї нашої раси. Чужих дуже багато, і якщо вони заволодіють бодай частиною наших секретних знань…

— Ну й нехай! — запально перебила вона. — Хай заволодіють. Вони не встигнуть ними скористатися. Ми знищимо всіх чужинців, зітремо їх з лиця Ґалактики. Після всього, що вони зробили з нами, вони не мають права на існування.

Я пильно подивився в очі Анн-Марі — типової ґаллійки, справжньої доньки свого народу, і цієї миті мене осяяло. Тепер я знав, чому наше керівництво засекретило ЕМІ-випромінювачі й інші новітні розробки. Воно вчинило так зовсім не для того, щоб затягти війну. Воно прагнуло запобігти бійні…

Протягом наступної години лінкор „Святий Георгій“ знищив іще три альвійські бази в околицях дром-зони, а в самій дром-зоні крейсери та корвети невблаганно наступали на противника, чиї втрати вже сягали сорока відсотків. Орбітальний комплекс над Новоросією був розгромлений майже на дві третини, а на поверхні планети повстанці знищували останні осередки опору альвів.

• Предыдущая
• 70/75
• Следующая