Оксамитовий перевертень - Шевченко Наталка - Страница 22

• Предыдущая
• 22/45
• Следующая

— Ні, тобто так, але... просто всі вони у Ма... Максовій хаті.

— То й прекрасно. — Тамара рішуче підвелася. — Сходи, будь ласка, до нього в гості й забери всі журнали, які знайдеш.

— Ти не розумієш... Він замок поміняв, я ключа не маю, а сам він не відкриє. І ще там у нього коханка, я чула...

— Кицю, — поблажливо мовила Тома, — ти мене недооцінюєш. Не переймайся за це. Просто сходи.

Наріне покірно пішла.

Вона мала великі сумніви, що таланти її нової знайомої, якими б великими вони не були, чимось зарадять проти Макса і зачинених дверей, але виказувати це не мала права. Їй тепер тут жити, і нерозумно заперечувати Тамарі в перший же день спільного існування. Якщо нічого не вийде — вона просто повернеться з порожніми руками, і все.

Та коли дівчина дісталася сходами п’ятого поверху під’їзду номер два, де й мешкала до цього часу, сталося диво: двері її колишньої квартири розчахнулися і звідти вивалилася розхристана фарбована блондинка, однією рукою затискаючи під пахвою сумочку, колготи та плащ, а іншою безуспішно намагаючись застібнути блузку на голих грудях. Панянка зі схлипами промчала повз спантеличену Наріне, ледь не збивши її з ніг, і побігла сходами вниз. Десь між третім і другим поверхами, судячи з характерних звуків, блондинку знудило.

Наріне зацікавилася. Тепер з розчинених дверей відчутно потягло відразливим смородом. Затиснувши рота рукою, вона пройшла в передпокій, зупинилася на порозі спальні...

Оце так видовище!

Забувши про нестерпну смердоту, Наріне зареготала. Бачить Бог, це найпрекрасніше, що вона бачила за все своє життя. Шкода, фотоапарата немає...

— Ти що тут робиш?! — істерично захлюпав Макс, плутаючись у просякнутих лайном простирадлах. Господи, а занавіски... а стіни... — Чого вирячилася?! Чого регочеш?! Пішла геть!..

— Вибач, любий, — простогнала Наріне, все ще не в змозі розігнутися від реготу, — але я повернулася за своїми речами. Я швиденько, заважати не буду...

— Дай мені чистого рушника, дурепо! І набери води у ванну!

Та Наріне вже просувалася до своєї колишньої кімнати, спираючись на стіни, неначе підстрелена. Від незвичної кількості сміху звело всі м’язи в животі, і вона навіть злякалася, що зараз задихнеться.

Ага, не дивно тут задихнутися... Бідолашна блондинка... Цікаво, це сталося під час попереднього пещення чи вже після оргазму?

У кімнату Наріне просто-таки ввалилася, заливаючись сльозами. Ганчір’я у шафі вирішила не чіпати, зібрала лише найцінніше — кілька книжок та аудіокасет, великий стос обіцяних журналів, маленький фотоальбом, косметичку і старенький фен. Усе це звалила в цупкий пакет з-під гербіцидів, що валявся під ліжком, і потягнула вантаж до виходу. Але на півдорозі до коридорчику не змогла не зупинитися, щоби ще раз помилуватися фантастичною феєрією.

Макс уже виплутався з потемнілої ковдри і стояв на тремтячих ногах; виглядало це так, неначе нижню частину тіла йому пересадили від корінного папуаса. Проти волі Наріне знову вибухнула сміхом. Її колишній чоловік викинув з голосу всі наказні нотки і лише просипів тремтяче:

— Люба, будь ласка... допоможи мені помитися!

— Для чого, коханий? — схлипнула вона й утерла з очей насміяні сльози. — Ти тепер виглядаєш у повній відповідності до свого внутрішнього світу. Цілковита гармонія. Щасливо залишатися! — І пішла геть.

— Стій! — заревів він їй услід. — Стій, не смій мене так полишати! Курва ти! Зачини двері! За... о-о-о...

Схоже, ще не все.

Наріне вийшла з квартири, вперше за багато часу відчуваючи себе по-дитячому щасливою. Попри прохання чоловіка, вхідні двері вона лишила відкритими настіж.

На кухні, нахилившись над своїми порціями запашного зеленого чаю, реготали вже обидві. Тамара про себе зауважила, що навіть колір обличчя у дівчини став більш природним.

— Не розумію, як тобі це вдалося, — похитала головою Наріне, все ще періодично стрясаючись від сміху. Тома лише невизначено махнула рукою.

— Старий сімейний рецепт. Я скористалася фотографією цього мачо з твого гаманця. Дивно, що ти її досі носиш.

— То ти все-таки нишпорила в моїй сумці!

— Тільки заради успіху справи, — схрестила пальці Тамара. — Сподіваюся, ти не образишся?

— Ні, ну що ти! Я просто в захваті!

— От і добре. Гарантую, що спогади про цей маленький конфуз, чи, краще сказати, велику несподіванку, істотно псуватимуть твоєму Максу всі майбутні інтимні радості. У цьому й полягає вища справедливість.

Наріне простягнула руку і торкнулася Томиного плеча.

— Дякую.

Вони ще трохи посиділи за чаєм, базікаючи ні про що і час від часу хихикаючи, як дві школярки, що уперше в житті побачили «оте саме» в чоловіка, а потім Наріне, вибачившись, пішла відпочивати. Тамара не стала затримувати її — мала справді напрацювалася дай боже, а крім того, у неї самої було безліч глянцевих справ. Тома ніколи нічого не відкладала на «потім», тому, зібравши в кулак усю свою волю, заходилася гортати кольорову макулатуру, вщерть забиту ідіотськими порадами типу тих, якими безуспішно користувалася Наріне, і підсолодженими біографіями та інтерв’ю з представниками так званої богеми. Тамара не читала статті — лише охоплювала чіпким поглядом кожну картинку, вдивлялася в кожне лице і гортала далі. Це нудне до кольок у печінці заняття тривало майже дві години. Зрештою шуканий писок Тома побачила в рубриці «Повний гламур» журналу «Каріна».

Те, що це був саме він, не викликало жодного сумніву.

Головний підозрюваний пихато дивився на неї з барвистої журнальної сторінки з оглядом якогось збіговиська в одному з нічних клубів. Варто було лише побачити цю фізіономію на папері, а не в розпливчастій схованці пам’яті, як голова із клацанням касового апарата відразу ж видала всі наявні спогади. Ну звісно — ось той, кого вона шукала. Не дивно, що Тамара його підзабула — бо завжди зневажала цю рубрику та її однойменний клон на одному з телеканалів. Цей Філіп Зорев (саме таке ім’я повідомляв журнал, ігноруючи правила українського правопису) був типовим представником «золотої молоді», чи то «покоління «пепсі», — Тома завжди плуталася в цих визначеннях, втім, суть лишалася незмінною. Вона органічно не перетравлювала всю цю пластмасову vip-братію з перманентним солярійним загаром «два бакси хвилина», неприродно білими зубами, безцелюлітними дупами та курячими мізками — вони нагадували їй недороблених андроїдів, котрих відшліфували зовні, але в яких забули завантажити хоча б найменший інтелект, обмежившись найпримітивнішими інстинктами та вкрай урізаним словниковим запасом з обов’язковими «тіпа», «лаве» і «карочє». Підозрюваний суб’єкт мав усі шанси вважатися еталонною моделлю — ніжна шкіра, підведені чорним очі, пірсинг у губках, вибілена пергідролем копиця волосся та жодного натяку на проблиск розуму в очах. Не дивно, що Тома не відразу визначила стать особи у видінні — такого наяву побачиш і все одно помилишся. Один Бог знає, скільки пластичних хірургів ліпили цю суб’єктивну красу. З обрізків, мабуть, можна було б ще одну людину зіштопати...

І що, оцей задохлик — убивця?

Здоровий глузд ставив це під сумнів, але все ж Тамара була певна — у видінні з’явилося саме його лице.

Що ж ти, Філю, за фрукт такий?

Треба було це з’ясувати, тому вона набрала номер редакції журналу. Відрекомендувавшись директоркою нововідкритого розважального центру, яка тільки й мріє, щоби Філіп Неймовірний відвідав її заклад, Тома попросила до телефону самого добродія Зорева. Того, зі слів дівчини-менеджера, в редакції не виявилося, але після недовгих роздумів працівниця запропонувала номер його мобільного. Хороший початок. Тамара подякувала і за хвилину вже набирала Самого.

• Предыдущая
• 22/45
• Следующая