95-16 - Рудзький Ян - Страница 11
- Предыдущая
- 11/35
- Следующая
— Пауль Джонсон, помічник прокурора, може поручитися за мене.
— О, це ім'я добре відоме в Гроссвізені. Дякую. Уточніть, прошу, своє питання, і я охоче відповім вам.
— Мене цікавить історія хвороби Леона Траубе.
— Застарілий, невиліковний туберкульоз легенів і — що з цього випливає — кровотечі, фізичне виснаження. На грунті перевтоми й виснаження виник розлад нервової системи. Дослідження, проведені за останні три місяці, показали депресивний психоз. Хворий дедалі частіше почував себе пригнічено, втратив віру в себе, став підозріливий, у нього виникла манія переслідування, — без запинки, з легким гонором розповідав сивий лікар, добродушно всміхаючись.
— Розумію, — сказав Шель. — Бачите, я одержав від нього тривожного листа. Хоч я й знаю, що його писала людина хвора, проте не можу позбутися неясної підозри, що цей лист — щирий і правдивий. Важко уточнити здогад, не маючи речових доказів. Я думаю, чи не міг бути причиною його самогубства якийсь шок, і сушу собі голову, де знайти відповідь.
Доктор Менке слухав уважно, дивлячись прямо в лице співрозмовника. По якійсь хвилині Шель відчув неспокій. Десь в глибині мозку виник невиразний спогад. Здавалося, він уже був колись у такому стані… Раптом тьмяні контури давньої події загострилися, образ постав у пам'яті надзвичайно виразно: змія!
Шель провів долонею по скронях. Був тоді ще дитиною… Прогулянка до зоологічного парку… засклений терарій… написи, що викликали легке тремтіння: гримуча змія, чорна мамба, кобра… Боязкі погляди в нерухомі, безбарвні очі в пласких трикутних черепах. Враження збереглося, асоціація викликала тривогу: зіниці людини, що сиділа навпроти, були такі ж скляні на вигляд і позбавлені життя, як у… змії!
Одразу ж відігнав од себе неприємні думки, бо збагнув, що лікар звертається до нього.
— … створюють довкола себе атмосферу недовір'я й тривоги, хоч зовнішня поведінка тих індивідів не викликає у випадкового спостерігача ніяких сумнівів. Виявлені у Траубе симптоми були характерними проявами психозу. Його лист, безумовно, є нагромадженням сенсаційних інсинуацій, драматичних висновків і таємничих сугестій. Хіба не так? — Лікар усміхнувся, але очі лишалися холодні, без виразу.
— Може й так, — неохоче згодився Шель.
Він втрачав певність. Візит до цього «мага» не давав сподіваних наслідків, хоча журналіст і сам не знав, на що, власне, розраховував. То все видавалося незначним, то знову…
— Траубе знав, що я приїду до нього, — сказав Шель. — Хіба це не повинно було вплинути на нього позитивно і до деякої міри заспокоїти? Чому він заподіяв собі смерть перед самісіньким моїм приїздом?
— Психопати часто діють у стані афекту. Вони втрачають самоконтроль, поводяться всупереч будь-яким нормам і чинять щось зовсім незрозуміле. Коли нервове подразнення минає, хворі часто не пам'ятають своїх вчинків, — голос лікаря був лагідний і переконливий.
— Чи це не означає, що Леон Траубе забув про надісланий до мене лист?
— Можливо.
— Але як він міг забути про мій приїзд, адже я повідомив його листовно? — не здавався Шель.
— Манія переслідування, певно, заступила в пам'яті всі інші ідеї.
Намагаючись уникнути погляду, що викликав неспокій, Шель опустив очі.
— А ви, докторе, не знаєте чоловіка на прізвище Лютце?
— Лютце? — щиро здивувався Менке. — Гіркий п'яниця?
— Він.
— Одного дня, коли поліція відводила отруєного алкоголем до в'язниці, мою увагу звернули на нього. Але не мав нагоди познайомитися з ним особисто, та й не збираюся робити цього.
— Лютце був близьким знайомим покійного.
— Хіба я відповідаю за добір знайомих пана Траубе?
— Лютце, безумовно, алкоголік, але, наскільки мені відомо, не хворіє на психоз, і він запевняв мене…
— Пане Шель! — різко перебив його лікар. — Я охоче говоритиму з вами про обставини, які передували чи сприяли смерті вашого приятеля, проте не почуваю себе компетентним вести дискусію з приводу поглядів чи вірувань незнайомих мені людей.
Здивований тоном лікаря, журналіст підвів голову:
— Докторе Менке, ваші пояснення були точні, зрозумілі і переконливі. Однак мені здається, що за трагедією Леона Траубе криються якісь нез'ясоваиі обставини, що перебувають у прямому зв'язку з його смертю. Досі я, на жаль, не зумів знайти факти, які б підтвердили мої підозри.
— Інтуїція? — сарказм лікаря був очевидний.
— Шосте почуття, — відповів Шель серйозно, дивлячись на Менке.
— Необхідне для вашої професії. Чим можу служити вам ще?
Повільно підводячись з стільця, Шель раптово спитав
— Траубе не згадував про папери?
Вираз обличчя лікаря змінився, повіки на мить прикрили нерухомі зіниці.
— Про які папери? — лікар нетерпляче зморщив лоба.
— Документи, акти?
Менке вп'явся поглядом в обличчя поляка.
— Авжеж, казав не тільки про папери, а й про кошмари, що його лякають, про полум'я, яке палить душу, про гномів, про привиди і темні сили, що чатують на його життя, — говорячи, лікар підвівся, обійшов письмовий стіл і спинився перед Шелем. — Боюсь, що я не задовольнив вашої цікавості?
— Навпаки, пане докторе, розмова з вами була надзвичайно повчальною. Дуже вам вдячний за те, що ви присвятили мені стільки цінного часу і пояснили мені таємниці медицини.
Вони подали один одному руки. Йдучи до дверей, Шель обернувся:
— О котрій годині помер Траубе?
Відповідь пролунала негайно:
— Між дванадцятою і першою ночі.
— Дякую, до побачення!
Виходячи з кімнати, журналіст відчував на собі погляд блідих, холодних очей. Він аж здригнувся…
Коли Шель натиснув кнопку дзвінка під табличкою з прізвищем, сонце вже сідало за дахи будинків. Заграва надвечір'я затопила безхмарне небо.
— Нарешті! — вигукнув Джонсон, подаючи гостеві обидві руки. — Я вже бідкався, чи не забув ти адреси. Прошу, заходь.
Кімната, до якої Джонсон ввів Шеля, була вмебльована не дуже вимогливо, хоч окремі предмети безсумнівно були цінні. Біля короткого рояля примостилася шафка з хрусталем, сріблом, статуетками з дрезденської порцеляни, за нею — стояк з кактусами. Круг низького столу тулилися обтягнуті коричневою шкірою крісла. Уздовж одної стіни — низькі полиці, заставлені книжками, судячи з обкладинок, переважно сенсаційно-детективними. В кутку кімнати виблискував екран телевізора. Над роялем висіла двометрова картина, на якій було намальовано скелясте підгір'я з величезним замком на тлі похмурого неба.
— Почувай себе як дома, Джон. Сідай. Кароліна скоро прийде, вона була в місті і десь там чепуриться. Може, скинеш піджак? У нас досить тепло… Ні? — Він підсунув сигарети й подав сірники. — Розказуй, як ти згаяв час пополудні? Сподіваюся, не нудьгував?
— Ні, навіть цікаво, але про це пізніше. Скажи, як у тебе скінчилося в суді?
— Е, так собі. Під кінець дійшло до короткої словесної сутички з адвокатом, ми сперечалися доти, поки суддя не відклав справу. Я повернувся додому раніше, ніж думав.
Джонсон глянув на двері. Веселу міну змінила холодна посмішка.
— А от і Кароліна, — сказав він.
Шель підвівся.
Дружина Джонсона була надзвичайно вродлива. Під блідо-зеленою вовняною сукнею вимальовувався гнучкий стан, чудові стрункі ноги. Густі чорні кучері надавали її витонченому личку ще більшої чарівності, сині очі яскріли веселістю.
— Ян Шель, з Польщі, — Кароліна, моя дружина, — познайомив їх Джонсон.
Усміхаючись, Кароліна подала маленьку руку. Шель згадав турботи Джонсона і визнав у думці, що врода цієї жінки безперечно має привертати увагу чоловіків. Коли всі сіли, Джонсон сказав:
— Сподіваюся, ми щось вип'ємо перед вечерею? Кароліно, шеррі, правда? А ти, Джоне?
— Байдуже, Пауль, аби холодненьке.
— Гаразд, — виходячи, Джонсон увімкнув телевізор.
Зручніше вмощуючись, Кароліна поклала ногу на ногу.
— Ви давно знайомі? — спитала.
— Давненько. Ми зустрілися за обставин, які надали нашому знайомству особливого значення.
- Предыдущая
- 11/35
- Следующая