Выбери любимый жанр

Екологи, або Копроконська історія - Марковская Алла Анатольевна - Страница 2


Изменить размер шрифта:

2

— Сідай! — наказав брат.

— А ми не потонемо? — запитала я, — болото ж…

— Сідай кому кажу! Не потонемо, місцеві ввжають цю машину всюдиходом.

— А… — я поважно виявила ємоцію здивування і неохоче, з острахом, залізла у той всюдихід, як равлик в незнайому мушлю.

Брат натискав руками і ногами якісь важелі, і наша дивна машина, розлякуючи ревінням все живе, що не встигло вимерти на цій планеті, рвонула з місця, як дурний бик на свого не менш дурного супротивника. Багно з-під коліс полетіло навсебіч. Добре, що машина з дахом…

А дорога таки тут була: дві темні земляні коліi з калюжами схожими на озера. Спочатку я сприйняла ту дорогу як два дивних, паралельних потічка.

* * *

Старенький всюдехід підкидало і розгойдувало. Я вчепилась в своє крісло аби не вилетіти у відчинене вікно. Закортіло сісти за кермо самій, це ж так весело — по ямах, горбках. Калюжі що ті озера, вода хвилями, ніби цунамі. Ще одна калюжа розміром з море, і ми застрягли. Брат зі злості втиснув педаль газу у підлогу, машина вилетіла на узбіччя, і тільки його звіряча реакція врятувала нас від зіткнення з грубезним деревом — двигун заглохнув.

— І навіщо я погодився на дурну умову прибути сюди під тим сумнівним прикриттям? — процідив він крізь зуби.

— Ти, напевне, знаєшся на сучасній екологіi? — запитала я з єхидством.

— Сестричко. Я дуже тебе попрошу. Замовкни.

— Та добре, добре, я буду мовчати, — в'iдливо пробубоніла я, — от сам тут усе і роби.

Він не відповів, тільки так різко натиснув на якийсь важіль, що машина несподівано заревіла і рушила з місця.

То виявляеться було не стровинне укріплення, то був насип твердоi дороги, а такий високий мабуть щоб водою не заливало. А ще, я засумнівалась, що наш всюдихід подолає той насип і не перевернеться. Не перевернувся.

Ми виiхали на тверду дорогу, темно-сіру, пряму, з яскраво-зеленою смугою, і кольоровим сміттям на узбіччі. Ото беруть викидають усілякий непотріб, напевне з вікон ось таких машин як наш всюдихід, напевне думають, що те що за вікном нікому не потрібне, ота трава, оті квіти, дерева, повітря — місцеві дивні створіння, ще не доросли до розуміння що планета також iм дім. Аби встигли.

Дорога йшла до далекоi низькоi сіроi хмари — це було місто, вкрите смогом. А над смогом зійшло сонце — зірка під назвою Котілле.

Брат натиснув на педаль газу. Теоретично машина мала поiхати швидше. Та на практиці двигун лише загудів, як зореліт, що падає. Напевне, наш всюдихід міг тільки швидше злетіти з дороги до рову, або взагалі розсипатись. Та маю такий настрій, що iхала б отак і iхала… То й добре що всюдихід не може швидше довезти нас до того міста.

* * *

На півдорозі до міста ми побачили на узбіччі велику червону машину, вона була зовсім не така, як наша, бо наша якась вся в кутах і двері не зачинялись, якщо ними з усієi сили не гепнути, а ця обтічна, гладенька, блискуча. А на дверцятах тієi поважноi червоноi машини чорний знак, ніби герб на кареті якогось аристократа з дотехногенних епох. Була та машина уся така велика, як і той місцевий чоловяга, одягнутий у щось військове довге, з товстоi тканини, темно-синє, з високою горловиною. Незнайомець розмахував синім маячком, ледь чи не пританцьовуючи на місці, чого б то?

— Він пропонує нам зупинитись, — пояснив брат.

— А якщо ми не зупинимось, тоді що? — запитала я.

— Тоді вони будуть нас наздоганяти, і нам доведеться вистрибувати з цієi машини, тому що бігаємо ми швидше, ніж вона iздить, — пояснював він, зупиняючи наш транспорт на узбіччі.

Чоловяга підійшов до нашоi машини і відчинив дверцята, мав руде, дуже коротко підстрижене волосся, лице і очі у нього червоні, і ніс, як розпечена вуглина, справжній тобі вогняний велетень. Від нього тхнуло спиртним — бідний, теж мабуть мучиться похміллям. А ще він був великий — два метри п'ятдесят сантиметрів, чи близько того. Може, нас тут взагалі сприймуть за дітлахів?

«Вогняний Велетень» роздивився нашу машину і зневажливо, крізь зуби, сплюнув у траву. Мабуть, техніки помилились, і на цій планеті ніколи не виготовляли подібних засобів пересування, адже у Всесвіті на жаль так багато подібних планет що одночасно розвиваються. Велетень глянув на нас, мугикнув здивовано і несподівано ніби лагідно, мовив:

— Ваші документи.

Брат зберігаючи цілковитий спокій витяг звідкісь два документи, які підтверджували, що ми є не що інше, як екологічна комісія з планети Ракірла.

— Прибульці?.. Якісь ви все ж таки дивні, хоча здається, просто малі… діти… Дивні… чому дивні. І чому діти?.. Ми з братом мовчали. А велетень з фальшивим здивуванням запитав: — Чому ви вештаєтесь самі по собі, без офіційного супроводу?

— Не вдалось попередити вашу владу. Техніка підвела, — відповів Гел.

— Я бачу, — «вогняний велетень», напевне, отримував задоволення, відчуваючи свою неабияку значимість у важливій справі по затриманню прибульців, — Якщо, той космічний корабель, на якому ви до нас прилетіли, сучасник цього металобрухту, — він тицьнув пальцем у наш всюдихід, — то у вас не могло не бути проблем з такою технікою.

От уже не чекала що у цього здоровили так добре розвинена інтуiція.

А цей місцевий представник влади відійшов на крок і наказав:

— Добре, я доповім про ваше прибуття. Вийдіть з машини, щоб я бачив ваші руки, — і демонстративно торкнувся кобури пістолета. А з кущів на узбіччі вислизнули хлопці у камуфляжі, такі ж великі як чоловяга у синьому, та ще й з автоматами…

Виявляється місцевих хтось завчасно повідомив що ми прилетимо і напевне ще до того як ми вилетіли з нашого крейсера. От тобі і прикриття…

Ми вийшли з нашого старенького всюдиходу. Я погладила його, бідного, вибачилась за вимушену зраду… Гел, скривившись, його напевне дратувало моє блазнювання.

Солдати ввічливо нас обшукали, особливо мене. Я ледь не вдарила того, з приємним добрим кирпатим обличчам і суворими холодними очима, котрий надто довго обмацував моi ноги. Та подивившись йому в очі зрозуміла, він і справді шукає зброю. І я відчула ніби навколо мене стискається простір. Потім ті солдати щось шукали у нашій осиротілій машині. Напевне зброю, чи ще якісь секрети.

Після обшуку чоловяга у синьому аж надто ввічливо запросив нас до своєi блискучоi червонох машини, де як він пояснив нам буде зручніше зачекати на офіційний державний супровід, тим більше з нами хочуть познайомититись дуже поважні люди. Ситуація щохвилини погіршувалась. Чому iм було нас просто не вбити, якщо вони насправді знають хто ми?

— Хіба ми не можемо самостійно доiхати до міста? Адже про зустріч домовились з міністром навколишнього середовища? — з наiвним виразом обличчя запитав мій брат у рудого.

— Відповідати на ваші запитання не в моiй компетенціi. Та скажу вам, що ми, як господарі цієi планети, дбаємо аби ваше перебування у нас було беспечним. А якщо ваша машина розсиплеться прямісінько на дорозі, як ми це зможемо пояснити Володарю Коаліціi? - і велетень почав сміятися, його підтримали великі солдати.

Нам, чомусь, не було смішно.

А я от, не розумію, двох речей: чого ми чекаємо, і що робити далі? Так, нас мали зустріти на цій дорозі, але ж не солдати з автоматами… Ми повинні були потрапити до міста, і три дні працювати з місцевими екологами. Нам обіцяли надати графіки атмосферних змін, дані складу повітря і проби ґрунту, а серед тих всіх паперів й інформаційних носіiв мав бути саме той пакет, заради якого ми сюди прилетіли. А ще місцеве міністерство навколишнього середовища дуже б зраділо, дізнавшись, що наш космічний катер вийшов з ладу і лежить металобрухтом у лісі, бо вони мусять дати нам гроші на пассажирський корабель до Ракірли.

На разі нам не залишалося нічого іншого як підкоритися, сісти у червону машину.

На великому, наче диван, задньому сидіні, я відчула себе зовсім маленькою і беззахисною. Я розуміла що моє мисленне скиглення тільки псує мені настрій, нічого не відбувалось, непорозуміння і все. Потрібно було заспокоiтись, я скинула мокрі мокасини, залізла на той диван з ногами, вмостилась зручніше, загорнула замерзлі ноги у плащ. Брат не переймався передчуттям небезпеки, нахабно ліг на м'яке сидіння, поклав голову на моi коліна. Я погладила його довге волосся. Він смішно замуркотів, наче кіт.

2
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело