Хозарський словник: Роман-лексикон на 100 000 слів - Павич Милорад - Страница 18

• Предыдущая
• 18/64
• Следующая

Згадане джерело повідомляє, що Бранкович із декількома вершниками випадково налетів поблизу Дунаю на сильний турецький загін. Турки щойно над'їхали і, сидячи на конях, із сідел мочилися в річку. Бранкович кинувся утікати, як тільки помітив їх. Турецький ватажок теж зауважив його, та не покинув свого діла. Тільки як випорожнився увесь, обтрусився, нагнав Бранковича і піймав. Під удари списів у бубен його, зв'язаного, привели в табір. Полоненого Бранковича турки висадили на грецький стовп, і три лучники пускали в нього стріли. Перш ніж почати, сказали, що як переживе він п'яту стрілу, то дарують йому життя, а ще дадуть лук зі стрілами, якими тоді вже він буде цілитись у ту трійцю, що стрілятиме в нього зараз. Тоді він просив, щоб не пускали двох стріл разом, бо «не можна болів рахувати, — лише стріли». І так ті троє пускали в нього стріли, а він рахував. Перша стріла простромила йому пряжку на поясі, ввійшла в утробу й розбудила там усі болі, народжені за життя. Другу стрілу він зумів ухопити рукою, третя проколола йому вухо й залишилась там висіти, як сережка, а він рахував. Четверта пролетіла повз нього, п'ята ввійшла у коліно, звернула і пробила другу ногу, а він рахував; шоста знову пролетіла повз нього, дев'ята припнула йому руку до ноги, а він рахував; одинадцята рознесла йому лікоть, дванадцята вивернула йому грижу, а він рахував. Дорахував до сімнадцяти і впав зі стовпа мертвий. На тому місці виросла ягурида — дикий виноград, якого ніхто не продає і не купує, бо то гріх.

СУК д-р ІСАЙЛО (15.ІІІ.1930–2.Х.1982) — археолог, арабіст, професор університету в Новому Саді прокинувся одного квітневого ранку 1982 року з волоссям під подушкою і легким болем у роті. Муляло йому щось тверде і зубате. Він засунув до рота два пальці, ніби в кишеню за гребінцем, і — витягнув звідти ключа. Невеликого ключа із золотою голівкою. Людські думки й сни покриті зароговілою і надійною оболонкою, що, мов луска, захищає м'яке ядро від ушкоджень — міркував собі в постелі д-р Сук, тримаючи ключа перед очима. В свою чергу думки ті, торкаючись до слів, згасають в одну мить — як, зрештою, й слова від дотику з думками. Нам залишається лиш те, що зможе пережити це взаємне знищення. Одним словом, д-р Сук блимав віями, пухнастими, як віяла, й нічого не міг зрозуміти. Найбільше дивувало його не те, як опинився ключ у роті: чого тільки не пхає людина за життя до свого єдиного рота (якби був він не єдиним, — може, й вибирала б)! Ось хоча б недавно зовсім, після одної пиятики, він витягнув зі своєї горлянки цілу поросячу голову з кільцем у носі. Дивувало професора дещо інше. За його оцінкою, той ключ мав щонайменше тисячу років, а оцінки професора Сука в області археології приймалися, як правило, без застережень. Наукова репутація професора Сука була недоторканною. Він опустив ключа до кишені штанів і вгриз себе за вуса. Коли зранку він кусав себе отак за вуса, то відразу ж пригадував, що їв учора на вечерю. Наприклад, він одразу знав — була то паприка й печінка, присмачена часником. Бувало, правда, що вуса зовсім несподівано починали пахнути мідіями з цитриною чи якоюсь схожою їжею, що її д-р Сук ніколи не взяв би до рота. Тоді, як правило, д-р Ісайло пригадував собі, з ким він обмінювався враженнями про вечерю вчора в ліжку, — отак і цього ранку він дійшов до Джельсоміни Мохоровичич. У неї завжди сім п'ятниць на тиждень, вона має добре приправлений усміх і трохи розведені очі, тому, махаючи віями, вона зачіпає ними за носа. Її руки ліниві й теплі, в них можна зварити яйце. У неї волосся як шовк, д-р Сук перев'язує ним новорічні подарунки, а жінки пізнають його навіть відтятим.

З такими думками д-р Сук із щойно виголеними вухами й добре нагостреним поглядом приготувався вийти. Він саме перебував у столиці, де завжди навідувався до батьківського дому. В тому домі тридцять років назад професор Сук розпочав свої дослідження, і відтоді вони заводили його все далі й далі від того дому; мимоволі він відчував, що шлях його закінчиться в якомусь далекому краю, де височіють пагорби, схожі на порізаний чорний окраєць хліба, на якому проростають сосни. Та все ж, його археологічні дослідження й відкриття в галузі арабістики, особливо студії, пов'язані з хозарами — древнім народом, який давно зник зі сцени світових подій і залишив по собі вислів про те, що і в душі є свій кістяк, ім'я якому — спогади, — ті дослідження й відкриття і далі залишалися прив'язаними до його дому. Колись давно дім належав його лівоногій бабі, в яку він вдався ліворуким. Тепер тут, у домі його матері, пані Анастасії Сук, книги д-ра Сука поскладані на почесних місцях в бібліотеці, переплетені в хутро старих шуб, що пахнуть порічками, і читають їх через спеціальні окуляри, котрі пані Анастасія одягає тільки за урочистих обставин. Плямиста, наче форель, вона носила своє ім'я за стуленими вустами, як монету-мулявку; ніколи ні разу не відгукнулась на нього і до смерті не перевалила його через свій язик. Вона мала прегарні сині очі, схожі на гусячі, і син регулярно заставав її за якоюсь зі своїх книжок під пахвою і зі шматком чийогось імені (найчастіше батькового), що лежало на її устах, виплюнуте й омите кров'ю. Густі, як каша, непрохідні роки, крізь які д-р Сук пробивався останніми десятиріччями, збираючи архівні записи, фотографії старих монет і уламки соляних глечиків, щоб з них збудувати стовп істини, все очевидніше давали йому зрозуміти, що мама з великих далей наближається й повертається в його життя. Вона поверталася через його старість і через його зморшки, забираючи з роками все більше місця на його обличчі й тілі від рис і особливостей, успадкованих ним від його покійного батька. Перетворювався на очах із нього в неї, а тепер, коли він змушений був жити сам і виконував жіночу роботу, в його руках залишалося все менше батькової спритності, а все частіше у млявості й невмілості власних пальців розпізнавав мамині рухи. Його рідкі відвідини батьківського дому, пов'язані, як правило, з днями народжень (як було й цього разу), теж почали змінюватись. Тепер мама зустрічає його біля входу, цілує йому волосся і відводить у кут, де раніше стояло його крісельце для учіння ходьби, а тепер стоїть крісло, прив'язане шнуром до дверної клямки, як порося.

— Сашунечко, ти завжди був неуважним до мене, — каже вона синові, — найкращі й найшасливіші години мого життя були пов'язані з такими неймовірними зусиллями, які я пам'ятаю ще й тепер. Ті зусилля, а разом з ними й ти, пам'ятаються мені не як щастя, а як якесь радісне, майже нестерпне, напруження. Чому так виснажливо тяжко було стати щасливою? Але це все давно минуло, як вчорашній день. Я змирилася з цим, відколи стала нещасливою. Проте, поглянь, усе ще є хтось, хто мене любить, хто ще пам'ятає про мене!

І вона виносить свіжий стос його листів, написаних до неї.

— Уяви собі, Сашо, від професора Сука!

Мама перев'язує ті листи волоссям Джельсоміни Мохоровичич, цілує їх і читає йому переможним голосом, наче якісь військові гімни, так що заледве не забуває провести його до дверей, коли він іде до свого готелю на ніч. Або цілує його, прощаючись бігцем, аж він мимоволі відчуває під сукнею її груди, схожі на компот із грушок.

В той час як професор Сук увійшов у третій десяток років своєї дослідницької роботи, коли його очі стали швидкими, а уста — повільнішими за вушні раковини, коли його книги почали все частіше використовуватися в археології і орієнталістиці, з'явилася ще одна зайва причина для його візитів у столицю. Там, у великій будівлі, що формою нагадувала солений корж, картка з ім'ям д-ра Ісайла Сука одного ранку вперше опустилася в капелюх для жеребкування. Щоправда, ні тоді, ні декілька наступних разів вона не витягувалась, але тепер д-р Сук регулярно отримував запрошення на зустрічі у згадану будівлю. Він їздить на ті засідання, зберігаючи на устах свій вчорашній усміх, розіп'ятий, як павутина, і губиться в коридорах гарної будівлі, в коридорах, які йдуть по колу, але в яких ніколи не можна знайти того місця, звідки увійшов. Він думав про те, що будинок цей схожий на якусь книгу, написану незрозумілою мовою, якої він ще не вивчив, коридори — на речення чужої мови, а кімнати — на слова, яких він ніколи не чув. І зовсім не здивувався, коли певного дня йому сповістили, що в одній з кімнат першого поверху, які пахнуть згірклими замковими вічками, він мусить скласти звичайний іспит. Репутація його книг на другому поверсі, де витягувались цидулки з іменами, була безсумнівною, але поверхом нижче в тій самій будівлі він відчував себе карликом, штанини якого волочаться по підлозі, стаючи все довшими й довшими. Тут метушилися люди, підлеглі тим згори, з другого поверху, але книги його тут до уваги не бралися, і кожного року після попередньої детальної ідентифікації його особи він складав тут іспити. Ісайлові Суку дещо полегшало, коли першого разу на іспиті він помітив, що головує один з асистентів кафедри його факультету, в якого він сам недавно очолював комісію під час докторського екзамену і якого часто бачив за шибою «Корчми біля третього чобота». Щоправда, після іспиту д-р Сук не дізнався своєї оцінки, яку, звичайно ж, кудись записали, проте голова комісії дуже похвально висловився про наукові здібності кандидата. З відчуттям полегшення ішов того дня д-р Сук після іспиту до матері. Вона, як завжди, завела його до вітальні і тут, заплющивши очі, показала притиснуту до своїх грудей найновішу працю д-ра Ісайла Сука з власноручним надписом автора. З ввічливості він поглянув на книжку і на свій надпис усередині, а потім мама посадила його на стілець у кутку кімнати, звично шикнула: «Сиди тихо!» — д-р Сук пам'ятає цю фразу ще з дитинства, — і пояснила йому суть наукової розвідки, описаної в праці. Доки вона говорила, радість її була схожою не так на печаль комедіанта, як на веселощі персонажа трагедії. Доволі точно пояснила вона синові, як професор Сук встановив, що ключі, віднайдені в одному глиняному дзбані у Криму, замість голівок мали срібні, мідні або золоті поганські імітації монет. Усього було знайдено 135 ключів (д-р Сук вважає, що їх було десять тисяч в одному глечику), і на кожному він відкрив один маленький знак чи букву. Спочатку він думав, що то знак ливаря чи щось схоже, але потім помітив, що на інших екземплярах тієї ж монети, тільки більшої цінності, витиснута інша буква. На срібних монетах була третя, а на золотих, як можна було здогадуватися, четверта, бо жоден ключ із золотою голівкою не був знайдений. І тоді він зробив геніальне відкриття (на цьому важливому місці мама просить його не крутитися і не перебивати її запитаннями): він розклав гроші в порядку зростання їхньої цінності і прочитав таємний напис чи наказ, який розкривається, коли букви з кожної монети з'єднати в одне ціле. Той напис був Ате, і бракувало лиш одної літери (з того незнайденого, втраченого ключа). Д-р Сук вважав, що буква, якої бракує, могла бути одною зі святих букв єврейської азбуки, можливо, буквою Хе, четвертою буквою божого імені… А ключ, який містить цю букву, віщує смерть.

• Предыдущая
• 18/64
• Следующая