Око прірви - Шевчук Валерий Александрович - Страница 40

• Предыдущая
• 40/55
• Следующая

«Я вигнаний з-перед очей твоїх, проте хочу побачити храм твій святий. Вода аж по душу мене огорнула, безодня мене оточила, очерет обвиває кругом мою голову! Я зійшов аж до споду гори, а земля — її засуви стали за мною навіки! Та підіймеш із ями життя моє, Господи, Боже ти мій».[26]

Але душа моя обімліла, і, хоч невимовно вабило мене вступити у черево звіра, котрий із Ока Прірви, ноги не мали сили зрушитися, язик не мав сили до говорення, страх несвітський мене обійняв, і закричав я страшно і зі страху того й прокинувся.

Созонт писав на похідній дощечці, яку носив із собою в мішку, скулившись і похиливши голову на бік.

— Чого так кричав, брате Михайле, уві сні? — спитав спокійно.

Я оповів йому свій сон.

— Оце озеро чи заводь — єдине місце, неприступне моєму розумінню, — сказав Созонт, покинувши писати й випроставшись. — Можу повірити, що там живе незнаний звір, бо не все відаємо про світ, важче придумати, у який спосіб виконує він Микитину волю чи радше його учнів. Коли приходив стежкою й коли упав Кузьма, я відчув двигнення під ногами. Це саме чув і Павло.

— А я врятувався, щоб не зірватися зі стежки, вгородивши в неї палицю, — мовив я.

— Це вже цікаво, — проказав Созонт, — бо йшов, брате, найближче до Кузьми. Отже, згинути мав той, котрий ішов останній.

— Чи пояснює це тобі щось?

— Ні, — прорік роздумливо Созонт. — Якось вони це роблять. Стежка могла захитатися від того, що її зрушив Кузьма, але могла захитатися й сама і скинути Кузьму. От же, питання: хто і як зрушив стежкою? Вона увіч підвісна і штучно зроблена.

– І я так думав, — мовив. — Кий мій увігнавсь і застряг, і я ледве по тому його висмикнув.

— Згадаймо, як стояли Микитині учні, — сказав Созонт. — Урозсип по викругленому березі. Хтось із них міг цілком смикнути за прив'язану до стежки приховану шворку. Іншого пояснення не знайду.

— А як було з карликом?

– Із карликом справа простіша, йому стало заглибоко, і він не вмів плавати. До речі, Микитиних учнів при цьому не було.

— Якщо Кузьму підсік хтось із Микитиних учнів, — спитав я, — і це не Теодорит, як могли відати, що саме Кузьму мали підсікати?

— Кажу тобі брате; заводь — єдина річ, неприступна моєму розумові, і висловлюю не знання, а здогади. Здогади ж для оскарження не годяться… Теодорит, ідучи перший, міг подати товаришам знака, кого топити.

— Кузьма став останнім на стежці сам, — заперечив я. — Утопити ж когось у спосіб, про який кажеш, зсередини важче.

— Думав і про це, — мовив Созонт. — Дві речі може бути: або на стежці висмикується з-під когось шматок помосту, або могла зіграти випадковість, яку й використано. Ще раз кажу: це голі, голі, голі здогади.

— Отже, що у нас виходить?

— Знову те ж таки: є з-поміж них диявольська голова чи, точніше, голова змія у воді, як сказано у Псалтирі, начинена знанням, хитрістю та лукавством.

— Микитина чи його учнів? — спитав я.

— Гадаю, когось із учнів, — відказав Созонт.

— Теодорит і Антоній найчільніші з-поміж них.

— Було б тій голові немудро виставлятися. А це голова мудра. Можливо, Симеон, — мовив Созонт.

— Чому подумав на Симеона?

— Кожна мудра голова хворіє марнославством, — сказав Созонт. — Він назвав себе Симеоном, бо вони Симеона-стовпника наслідують.

— Але з-поміж агіографів Симеона-стовпника був і Симеон Метафраст? — спитав я.

— Через це могла й взяти його спокуса назватися Симеоном. Але й це голий здогад.

— На твої запитання завжди відповідають Теодорит і Антоній. І, признатися, вельми мудро обламують твої гачки, не залишивши й зубця. Навіть у випадку із сестрою Мартою. Хто ж сказав правду: карлик чи Теодорит?

— Звісно, карлик, — мовив Созонт. — Микита з Мартою творить блуд. А може, й учні чи котрийсь із них.

— Це знання чи здогад?

— Здогад, але твердіший, ніж про Око Прірви, — маємо тут свідка, який напевне за ними стежив.

Созонт знову почав писати.

— Записуєш, як думаєш чи як хочуть вони? — не втерпів спитати.

Созонт зирнув на мене здивовано.

— Був би дурний записувати, як думаю, — сказав. — Інакше, брате, ми з цього острова не вийшли б, а пішли б на покорм їхньому звіру. Але пишу не одне житіє, а два: одне на папері, а друге в голові. На папері видиме, а в голові справжнє.

І Созонт раптом тихо засміявся.

— Зрештою, — мовив, — це видиме цілком нецікаве, бо живцем переписане із житія Симеона-стовпника, як я вже казав. Дещо мене й тут вражає.

— Що саме?

– Історія із злодієм, якого бачили і смерть якого спостерігали, так само й Микитині поклони: не оповідалося про те, а відбувалося в нас на очах, обидва ж випадки також оповіджено в житії Симеона Стовпника. Микитині поклони можуть бути наслідуванням, бо ці люди — симеоніди, але як із злодієм? Злодій був справжній, селяни справжні і вбито його насправді, я сам бачив, коли його тягли, стяжку крові. Це друга річ, неприступна моєму розумові.

— Чи не могло таке збігтися випадково? — запитав я.

— Не вірю у випадкові збіги, — сказав Созонт. — Випадковий збіг із Кузьмою, випадковий збіг із злодієм — забагато їх.

— А коли це лицедійство, подібне до того, яке чинять скоморохи чи рибалти? — запитав я.

— Тоді придумує все воістину сатанинський розум, — мовив із притиском Созонт.

У цей час повернувся до нас Павло, який досі пробував у молитві. Був блідий і очі мав ніби випиті.

— Слідую твоїй науці про мистецтво вмирання, брате Созонте, — сказав покірливо.

— Чому весь час говориш про це, брате Павле? — спитав м'яко Созонт. — Не треба надмірно перейматися видимими речами й словами звар'ятілих.

Павло спинився, виструнчився й подивився кудись углибину.

— Я з цього місця не відійду, — шепнув він. — Сказало мені так серце, коли ступив на цей острів, і тепер серце каже: не відійду.

— Хочеш залишитися між Микитиних учнів? — спитав я.

— Ні, — тихо відповів Павло. — До завтрашнього ранку не доживу. — Він озирнувся перестрашено, перевіряючи, чи хто нас не підслуховує. — А ви, брати мої, швидше тікайте, коли зможете. Бо, ще коли ступив на острів, обійняв мене жах. Обійняв і не покидає. Не відаю його причини, але він у мені як грудка землі. І весь час відчуваю запах землі. Ти, брате Созонте, маєш великий розум, отож думай не відкладаючи, як звідсіля вибратися. Не гаючись!

Дивився на нас розширеними голубими очима, і щока його почала тіпатися.

— Заспокойся, брате, — м'яко і спокійно сказав Созонт. — Доживемо до завтра і всі разом звідсіля відійдемо. А там, у вільному світі, помолимося за цих нещасних: хай помилує їх Господь і хай повірить у їхні молитви. Ляж спочинь, брате Павле, або пройдіться островом із братом Михайлом, бо маю сьогодні дописати житіє святого. Не зробили ми їм нічого лихого, і вони це відають, чому б мали на нас поставати…

— Гаразд, брате Созонте, хай буде як кажеш, — мовив покірливо Павло. — Але нікуди з цього місця йти не бажаю. Спочину після молитви, щоб знову її почати. За твоєю і вчених мужів наукою.

— Хай почує тебе Господь, — тепло сказав Созонт.

Павло ліг, а я вирішив пройтися островом — закортіло раптом підійти до Ока Прірви і все там обдивитися. Принаймні бажав звірити, чи немає там прив'язаного до берега чи дерева мотуза. Зголошувати про свій намір я чомусь не захотів, тож рушив мовчки у глибину острова.

Сонце вже пекло. Стояло досить високо підбите, і від того по-особливому пахло зело, трава й листя. А може, й земля, як здавалося Павлові. Завжди любив сонце, бо наливало тіло бадьорістю і робило мене охочим до праці. Ще тоді, коли переписував Пересопницьке Євангеліє, як притомлювався, виходив на сонце і брів без напрямку в розлив зела, трави, квітів та дерев, брів, майже засліплений густими потоками проміння, що пахло житом, духмянощами цвіту й пряним подихом бур'янів. П'янів од того повітря та пахів, душа дивно розпросторювалася — відчував себе розлитим у повітрі, розм'якшеним і певною мірою розчиненим у сонці — якесь святе торжество виходило із серця. Зір летів у глибину, зупиняючись на далекому дереві чи на хмарі, і ступні мої майже не торкалися землі. Перебредав луга, що смарагдово палав, і яскраві жмури від води радісно сліпили мене. Роззирався, чи нікого не видно, бо є між нашого люду багато людей, котрі засуджують купання чи оголення тіла, — повільно роздягався, і тіло моє починало співати під небом, наливаючись золотою напругою, як глек джерельною водою. Відтак надав із берега у воду, поринаючи у зелену товщ і не заплющуючи очей, — довкола хитався дивний світ водоростей і риб, котрі підпливали до мене й безбоязно торкалися писками, ніби цілували. Ставав ногами на пісок, ворушачи руками, щоб утриматися, а тоді вибухав тілом на поверхню, щоб ще раз засліпитися сонцем і ще раз од нього благословитися. І крізь плівку води на очах бачив, як сміється світ — великий, чудовий, широкий, зелений, повний соку, життя, адже між трави не було й клаптика землі, щоб там щось не повзало й не ворушилося, а в повітрі вільно ширяло моторне птаство — світ, у якому я був живою часткою також. Плив повільно, відчуваючи, як здригається плоть від водної прохолоди, змішаної із сонячним теплом. Зрештою, виходив із води, відчуваючи, як останні клапті утоми спливають від голови й переходять у хмари у високості. Вдягався і лягав простолиць до неба. Впливав у голубе світло, і голубе світло вливалось у мене. Ставав легкий і майже безплотний, а навколо натхненно розривались у співі цвіркуни. Розривали натхненно горлянки у голубому безмежжі й жайворонки, трава оторочувала голову, руки, тулуб, погойдуючи голівками, повними насіння.

• Предыдущая
• 40/55
• Следующая