Біс плоті - Шевчук Валерий Александрович - Страница 8

• Предыдущая
• 8/81
• Следующая

Але моя пісня позвучала в порожнечі і разом із музикою пропала, бо не відчинилися двері, і не вийшли з них батьки дівчини з привітними всмішками, і не вийшла сама Юстина, щоб прийняти від мене сплетеного із свіжих квітів вінка.

Тоді приступив до мене біс, узяв соломину, проткнув мені нею груди й почав надувати мене, наче пухиря, і я все більше й більше роздимався, і вже не лежав на ліжку, і не стояв перед глухими ворітьми з музиками, а коливався пухирем, зачіпленим за нитку, і в мене замість очей були пришиті ґудзики, а рота й носа не було зовсім, а до ворочка кульки прив’язано шолудивого собачого хвоста, а той із соломиною в роті (чи й та) розщепив її на кінці, вмочив у кухлика, якого тримав у руці, і почав видувати бульбашки, які заповнили всю кімнату, пливли, підіймалися, криво відбиваючи в собі вікна й речі покою, а тоді безшумно лускали, і серед них один лише я не лускав.

Тоді біс, чи бісиця (хто його там розбере), вклав соломинку в горнятко, обтер вуста і сказав голосом Домни Жданихи Щенявської:

— Знаєш, чому жінку звуть посудиною диявола? Бо всі пристрасті цього світу через неї, бо всі злодійства цього світу — через неї, бо вона не живе, коли не колотиться, бо не шукає доброго, милого й любого, а такого, щоб її мнув, чавив і присилював. Отож, коли так запалився, послухай моєї ради: будь сміливий і не зважай на її примхи, прийди, скрути її у жмут і викажи свою силу — тоді вона, як псиця, за тобою побіжить, і не знатимеш, як від неї відкараскатися.

І я зовсім забув науку дядька Кипріяна, що біси — це наші лихі думки та вчинки, і вже надувся більше, як треба було, і от-от готовий був розірватися, як оті бульбашки, що їх випускав біс, але не розірвався, бо прокинувся із того лихого сну, і мені важко стало піднести голову від подушки, боліла мені й розламувалася.

Ледве вдягся, коли хтось знадвору застукав, і я побачив перед собою трьох моїх приятелів-писарчуків, які стояли вряд і усміхались однаковою всмішкою.

— Твоя колючка пішла до річки по воду, — сказав той із них, що стояв ліворуч, звали його Онисим. — Давай схопимо її і втягнемо в твій дім.

— І умикнемо, — сказав середній із ряду, Онисифор.

— Або прилякаємо її, хі-хі, тоді вона не викидатиме своїх коників, — сказав той, що стояв праворуч, звався він Олександром.

Я був ще досі зі сну, і в моїй голові бриніли слова, сказані бісом, а ще до того притулилися до вуха мокрі вуста і зашепотіли:

— Докажи, що ти лицар, украдь її, умикни, тоді вона сама за тебе попроситься!

І все це разом і склало отой одур, яким я став тоді надутий, і ми прискочили до воріт та хвіртки — мої приятелі залишались у дворі, а я мав вискочити, хапнути її і втягти у хвіртку, тоді мої приятелі мали накинути їй на голову міха, перед цим запхнувши рота, і ми б разом потягли її у мій дім, а тоді б оголосили на вулиці про свою покражу. Давній же звичай велить дівчині, коли вона умикана була, підкоритися долі і вийти за того, хто її вкрав, щоб уникнути неслави, інакше ніхто її не візьме. Саме тому я на той учинок згодився так швидко, а ще був підстьобнутий сном й укладеними мені до вуха словами із мокрих вуст — ось що зветься „одур голову бере“.

Ми стояли за ворітьми й трусилися з нетерплячки, а може, це лише я трусився, а мої приятелі-писарчуки зі сміху, а знизу від річки із повними відрами піднімалася найкраща з кращих, яких я знав, граційно вигнувшись і сяючи ясним і прегарним обличчям. Коли ж наблизилася, я вискочив із хвіртки, схопив її і потяг до свого двору. Тоді вона заверещала несамовито й почала бити мене в обличчя, плюючи на мене, при тому опиралася так гаряче й потужно, що я не посилив її і не зміг утягти до двору. Сусіди почули той лемент, вискочили із домів своїх, а я ганебно втік, ще й дістав доброго стусана поза плечі, бо хоч усі знали про обряд умикання, добрий він тоді, коли здійснити його вдається. Мої ж приятелі-писарчуки, всі троє, лежали серед двору й перекочувалися, душачись од реготу, і лиця мали покорчені, ніби трясця їх била, очі засльозені і ледве не тріснули від того сміху. Я ж ішов через двір, удруге оганьблений, більше того, обпльований і то по-справжньому, зрештою, й гукала вона тоді, коли тяг її: „Пес! Пес шолудивий!“ — отож я і йшов, переповнений по вінця печаллю, понікуди запаморочений, і хоч за мій учинок ніхто мені нічого не міг зробити, був він у звичаєвім праві, але ганьби набрався — де б то, дівки не подужав! — і тепер хто зна, як від того обібратися.

— Ну й юнак! — сказав у мене за спиною котрий із приятелів.

Тоді я по-справжньому розлютився, схопив палицю й кинувся вже на своїх приятелів-скусителів, але вони ніби крізь дошки пройшли — в минуті в дворі їх не стало, тільки лунали за парканом їхні сміхи та хахи.

Але що б не відбувалось у приватному житті, на службу йти треба, тож я обхлюпав із діжки під ринвою розпалене і обпльоване Юстиною лице, впорядкував одежу, зачесав п’ятірнею чуба, вийшов на вулицю і рушив нею із закам’янілим обличчям, зовсім не зважаючи на глумливо розсвічені обличчя за парканами і на свист, яким супроводили мене хлопчаки, котрі, ніби галчата, пообсідали паркани і позакладали в роти брудні пальці.

Цього разу я ледве не запізнився на службу, але пана підстарости ще не було; біля уряду, однак, уже чекав пан Григорій Ворон-Корчівський, син пані Миколаїної Ворониної-Корчівської Тетяни Манківни, зем’янки землі Київської, який при прибутті пана Івана Станишівського скаржив і оповідав на Оксиню Олександрову Теодоровичеву Тиш-Биківську із села Осецького. Він розказав, а я записав для впису до книг уряду замку житомирського, що року тепер ідучого 1582, місяця червня, четвертого дня, поїхала пані Тетяна до замку государського житомирського з потреб своїх власних і щоб відправити речі рухомі і листи до житомирського свого двору на заховання, які, вважала, небезпечно тримати при собі, на селі живучи. Отож пані Тетяна спокійно собі їхала звиклою дорогою через село Осецьке і повз двір Теодоровичів Тиш-Биківських і вже порівнялася із тим двором, відтак ота Оксинія сама особою своєю зі своїми синами Филонцем та Богданцем і з челяддю своєю, маючи на пані Тетяну з давніх часів гнів та ворожість, вибігли зі свого обійстя Осецького, сини її й челядь напали на Григорія Ворон-Корчівського, сина пані Тетяни, який оце й розповідав нам свою історію, і челядь її, а що вони, злякавшись, побігли прудко геть, то й челядь Тиш-Биківських із синами Оксининими, Филонцем та Богданцем, погналися за ними вслід, а біля возу залишилася пані Тетяна й Оксиня, і Оксиня з усієї сили, а була вона важка і тлуста, вдарила на пані Тетяну, схопила її за волосся і почала водити; на що пані Тетяна вхопила за волосся Оксиню, і вони водилися, поки не повиривали захопленого в руку волосся. Тоді пані Оксиня роздерла пазурями лице пані Тетяні, а пані Тетяна в обороні своїй роздерла лице пані Оксині, відтак пані Оксиня, схопивши палицю, почала лупцювати немилосердно пані Тетяну, а що пані Тетяна від цього впала на землю, то пані Оксиня задерла їй спідниці на голову і зав’язала шнуром, від чого пані Тетяна оборонити себе не могла, а Оксиня почала накладати їй палицею по сідниці, геть її посікши. Отож пані Тетяна лежить тепер удома на селі, не можучи ходити. Покинувши пані Тетяну оганьблену із зав’язаними над головою спідницями, пані Оксиня випрягла з воза коня, якого пані Тетяна сама купувала за п’ятнадцять кіп грошей литовських, і все, що на возі було на той час, побрала й пограбувала. А на возі було таке: скриня, в якій шістдесят кіп грошей литовських готових; кошулька, обшита золотом з перлами, яка коштувала десять кіп грошей литовських; чепець, обшитий золотом, моравський, також із перлами, коштував п’ять кіп грошей; пояс срібний, позолочений, в якому було чотири гривни срібла; два золоті перстеньки, в яких по два золотих червоних; кошульок колінських, шитих шовком, чотири, коштували дві копи литовські; скатірок великих тонких дві, коштували копу грошей; рушників чотири, коштували півкопи грошей; лисиць чинених п’ять, кожна куплена по півкопи грошей. Там-таки були листи і запис небіжчика пана Миколая Ворони, чоловіка пані Тетяни, яким вона обдарована всілякими речами рухомими і статками домовими, відділяючись од братаничів своїх панів Станіслава, Миколая і Йвана Ворон-Корчівських — цей опис важив на двісті кіп грошей литовських, і два листи-цироґрафи на борги, в неї позичені по двадцять кіп грошей литовських, один на міщанина Якова Биківського, родича пані Оксині, чи не брата у других, а другий на Оксюту з Мозирська за коня тисавого — ясно-гнідого, лисого, за якого пані Тетяна заплатила вісім кіп литовських грошей; коберець[5], за якого дано дві копи грошей, узголовин дві, які коштували двадцять грошей. Те все Оксиня забрала, заграбувала і до дому свого внесла. Сини ж пані Оксині, Филонець та Богданцьо, із челяддю, не підпускали підійти до матері пана Григорія Ворону-Корчівського, погрожуючи побиттям чи й забиттям, тож пані Тетяна змушена була встатй і йти сама невідь-куди, перечіплюючись через дорожні перепони, аж доки на краю села над нею не змилосердилася жінка Василева Заньковичева і, розв’язавши їй спідниці, зв’язані над головою, звільнила од тієї ганьби. Сюди невдовзі прийшли пан Григорій із челяддю і, зафрахтувавши воза у чоловіка тієї жони, Васька Заньковича, що змилосердилася над панею Тетяною, відвезли пані Тетяну до її села. А наступного дня прибіг до них той-таки чоловік Василь Занькович, оповівши, що пані Оксиня наскочила на нього з челяддю, його жінці за милосердя її зробила те саме, що й пані Тетяні, а у самого Васька забрала воза з конем, яким він відвозив пані Тетяну. Отож пані Воронина через сина свого Григорія просила, щоб та скарга й оповідання її були записані до книг замку житомирського, що для пам’яті до них, книг урядових записних замку государського, і є занотовано.

• Предыдущая
• 8/81
• Следующая