Біс плоті - Шевчук Валерий Александрович - Страница 72

• Предыдущая
• 72/81
• Следующая

Саме така розумна відповідь і виправдання сподобалися панам урядним, а це спричинилося до того, що Омелька вдруге не катували, про гроші більше не питали, а зачинили у шопнім в’язненні, протримали там якийсь час, а розмислившись, відпустили його на волю, бо жодних інших хвостів до тих зниклих грошей за цей час не віднайшлося, тож не вік же тримати в’язня в шопі, адже його там і годувати, й доглядати треба. Через це Омелько Костюченко знову побачив світ Божий і зміг із нього помилуватися, скільки бажав, а на той час уже й літо кінчалося.

Перепрошую читача, що змушений вклинюватись у нормальну белетристичну розповідь своїми розмислами, може, й недолугими, але я їх ще не закінчив, а без них ані мені, ані читачеві цієї історії таки не збагнути. Тому тих, котрі не люблять подібного слововиливу, прошу перегорнути ті сторінки тут і далі, котрі будуть подані курсивом, саму історію можна прочитати й без них.

«Закон зла, — любив казати один мій знайомий старий відлюдник, не з того давнього часу, а теперішній, — як маховиком, крутять у світі дві сили: гроші та жінки. Отож, коли бажаєш позбутися житейської марноти, відречися від того й того».

Старий жонофоб, а може, й мізантроп, можливо, трохи й пересолив, бо немає жодного явища однозначного, але хвіст до істини тут є. Візьмемо до прикладу «Слово Данила Заточника» — и, ей чудовий поклик волаючого в пустелі. Поет жив десь у кінці XII чи на початку XIII століття. Саме він сказав, що серце розумного кріпиться красою та мудрістю: мудрість — це чоловіче начало, а краса — жіноче; отож, не можучи їх поєднати, цих начал, прадавній поет вигукнув із розпачем: «Розбив я їх зозла, як давні розбивали немовлят об камінь». Зловив, читачу, те слово: «зозла». Відтак тут діяв закон зла. Мудрість же поет поєднував не з багатством, тобто грішми, а з убогістю.

Про те, що гроші обертали в усі віки махиною зла, багато говорити не потрібно, про це досить сказано ще в Біблії: «Корінь зла — то грошолюбство» (І до Тимофія, VI — 10), — це кожен знає й признає, але чому жінку — оце втілення краси, ніжності, материнства, тобто життя творительку, цю охоронницю домашнього вогнища, традицій, ритуалів, звичаїв (я міг би нашукати й дописати ще й більше позитивних епітетів), — чому її називають вичадом пекельним і однією з головних побудниць світового зла? Згадаю знову-таки Данила Заточника: «Що таке жона погана? Корчмарка непевна, перекупка (гадаю, читач розуміє, що ці слова тут подано в переносному значенні — В.Ш.). Що таке жона погана? Мирська колотнеча, засліплення розуму, початок всілякій злобі (бачиш, читачу, і тут це саме, що сказав мій знайомий старий відлюдник із століття XX — го — В.Ш.), у церкві бісівській митниця, поборниця гріха, завада спасінню». Зважмо, читачу, ці слова сказав не понурий чернець, який закопав себе в землю, а юнак, повний вогню, але, очевидно, достатньо діткнений вогняним мечем якоїсь воїтельки із жіночого племені. Жахливі, скажемо, речі. Але ще цитатку: «Якщо котрийсь муж, дивлячись на красу жони своєї і слухаючи її слів улесливих, починає їй віри йняти, то буде проклятий». Загалом, навіть апостол Павло нарікав, що нелегко знайти добру жону, а «погана жона — люта печаль і руїна домові. Хробацтво дерево тлить, а погана жона мужа свойого дім губить. Залізо переплавиш, а поганої жони не навчиш». Отакі рефлексії мав чоловік у XII столітті.

Перейдімо у століття XVIІ-те. Мудрець і вишуканий поет, правда, людина духовного чину, архієпископ Лазар Баранович до власного вірша «На Венеру осторога» поставив такого епіграфа: «Не дивися на панну, щоб не зблід од її краси, не піддавайся душею своєю в чомусь розпутницям, щоб не втратив своєї спадщини». А далі з розпачем говорить, що й мудрі з мудрих, сильні з сильних, царі Давид та Соломон та богатир Самсон — всі були подолані жінками, відтак у них «сила вся пропала». Зваж на цю позицію, читачу, адже йдеться тут не про любов, а про війну віковічну, яка тягнеться від початку людства, — війну статей.

Другий книжник, Симеон Полоцький, у вірші «Одруження» говорить про те, що коли мудрий захоче жінку собі взяти, то «здобуде собі мудрість марноту пізнати, — не зможе над книжками подовги сидіти, віддалить од них жінка», а в іншому вірші «Жона» оповідає про дивну здатність білих голів (так тоді звали жінок) відплачувати чоловікам за кохання до них злом, навіть смертю. Ось ці слова, вони для нас вельми цікаві, бо прямо стосуються нашої повісті:

Але не томитиму тебе, шановний читачу, антижіночими рефлексіями наших предків; до речі, не статтю ж я пишу, а художній твір, отож нехудожня мова чи не зіпсує його? Але дещо нам треба разом збагнути, інакше й історія ця ні до чого. На дві речі вкажу: поет з XII століття і поети із століття XVII чомусь думають і оцінюють жінку однаково. Чому? До речі, я міг би нашукати подібних цитат достатньо і в мислительних потугах чоловіків й пізнішого, й ранішого часу. Звідкіля ж така однодушність? Таж очевидно: з живої житейської практики. Друга річ, на яку мушу звернути увагу. Наш герой, простий собі чоловік із початку XVIII століття, не книжник, що тільки й знає, що сліпати над сторінками і дзьобати із них зерно літер чи істин, чомусь думав про жінок цілком в унісон із тими мудрагелями, хіба, може, не так вишукано, а грубше — прочитай, читачу, попередні сторінки і в тому переконаєшся. Але вражає мене не те, а те, чому той бідаха Омелько, так вороже ставлячись до білоголового племені, після смерті першої жінки не заспокоївся у вдівстві, а взяв собі ще й другу, ще гіршу першої. Гадаю, тут може відбитися річ елементарна: відвічний антагонізм двох різнозаряджених полюсів людського буття. Очевидячки, його й створено Богом як великим і незбагненним інженером, аби через цю різнозарядність витворювалася енергія, згадаймо фізичний закон електрики, оті плюс та мінус, які і створюють, єднаючись і відштовхуючись водночас, світло й крутять різні махини. Отож, за Господнім замислом, чоловік — плюсова істота, а жінка — мінусова, відтак від цього з’єднання та відштовхнення й крутиться на землі людська махина, створюються рух та світло, а це значить: життя продовжується у безчасся. Тож питається у задачці для учнів п’ятого, чи шостого, чи сьомого класу: це закон зла чи закон добра? І чи ці два закони не один і той же? А може, й вони в цьому світі як плюс та мінус?

Як насправді й чому загинув Омелько Костюченко, очевидячки, також навіки залишиться у таємниці, чи, як люди любили колись казати, «у віданні Божому». Річ у тім, що про ту смерть ув актах 1713 року збереглася тільки розповідь однієї особи, самої вбивниці Явдохи Омельянової Костюченчихи, бо навіть Нестор, син убитого, не міг про те нічого оповісти, а в його чесності панове врядні могли вже переконатися. Нестор тоді спав у хаті твердим сном, бо лягає рано, а коли спить, то громи гриміть, і гармати стріляйте, і на вуха йому горлайте, торсайте й будіть, а Нестор таки не прокинеться. Мачуха, розповів панам урядним Нестор, навіть проробляла у присутності батька, він же йому про це й оповів, з ним усілякі штуки, щоб при потребі збудити: торсала його, намагалася посадити, тягла з ліжка, гукала на вухо, била по щоках, заламувала руку чи ногу, смикала за волосся, обливала холодною водою, колола шилом чи голкою, навіть брала жарину й припікала — і нічого з того не виходило, Нестор спав як убитий і нічого не відчував. Але мачуха, сказав хлопець, таки добрала способу, як його збудити: взяла якось щипці, захопила в носі одну чи кілька волосин і вирвала їх, а в батька й сина Костюченків, як ми вже описували, була спільна особливість: із носів у них густо перло волосся — отоді Нестор і прокинувся, а пізніше мачуха тільки цього способу до нього й заживала. Я б, може, не застановлявся так докладно над описом цих мордувань над сплячим хлопцем, але це певним чином вістить про нахили й характер Омельянової Костюченчихи — була це жінка твердого заповзяття і несхитна в своїх домаганнях, незважаючи на позірну утлість та лагідність, а ще й тихий та ніжний, правда, зі зламами, голос.

• Предыдущая
• 72/81
• Следующая