Доктор Серафікус. Без ґрунту (Романи) - Домонтович Віктор - Страница 72

• Предыдущая
• 72/76
• Следующая

Він малював апокаліптичні картини нищення, свідком яких він був у своєму житті і обсяг яких він простягав в минуле й обертав в майбутнє. Він поширював перспективи катастроф, а я плив з безодень в незнане проваль.

Він розсовував грані.

Я плив в безмежності. Усе було нестале.

Треба було менше пити!.. Я підводжусь зі стільця, одставляю його вбік і, тяжко ступаючи, виходжу на терасу.

Ніч. В саду солов'ї. Пах квітів на клюмбах перед терасою. Чорний морок ночі сіє зоряний пісок.

Усе пливе: темрява, зорі, аромати дерев і квітів, Лариса. Пливу я. Я розчиняюсь в потоці нездійсненого й незавершеного. Я лину, лину, лину. Сліпі глухі простори нічного космосу поглинають мене. Крізь моє «я» тече ріка нерухомої темряви.

І тоді з нічних глибин до мене приходить невиразне відчуття, що хтось стоїть коло мене. Хтось з невідомої далечини прийшов і став поруч мене. Я зовсім не певен ні в чому, але мені здається, що той мовчазний і нерухомий, який стоїть поруч мене, це Арсен Петрович.

Ми мовчимо. Я тисну йому руку. Моя рука лихоманково гаряча. Я п'яний!

І коли ми так стоїмо і на мене хвилями напливають уривки згадок про сьогоднішній вечір, хаотична суміш згуків, барв, думок, почуттів, сказаних слів, мені починає здаватись, що все, що було сьогодні ввечорі, було химерою, що не було нічого, що ієратичний спокій господаря, коли він говорив, був уданий, що в ньому сьогодні немає вже віри, що ті думки, які він плекав у собі протягом десятиліть, стали нетривкі, ланки розірвалися. Гупаючи з гуркотом вони котяться по помосту тераси. Кеґлі падають.

— Кеґлі? Ви любите гуляти в кеґлі?

Кеґлі?.. Я?.. Чи я люблю гуляти в кеґлі?.. Ні, я не люблю гуляти в кеґлі. Мені здається, що я відповів, що я не люблю гуляти в кеґлі. Можливо, однак, що я не відповів нічого.

Ми мовчимо. Ріка мовчазної темряви тече крізь мене. Я знов втрачаю себе, гублю всі кінці й початки. Але я мушу підтримувати розмову і я кажу:

— Молотком треба прибивати картини до стін!

Мовчання сповнене непевности. Треба уникати непевности! Можливо, що, сказавши це, я прокинувся, бо я зовсім виразно почув:

— Певне, ви маєте рацію: картини треба прибивати до стін. Власне, вішати на цвяшки, вбиті в стіну.

Я згоджуюсь. Я не заперечую. Я в захопленні від того, що цвяшки забивають в стіну й на них, на цвяшки, вішають картини.

— У вас, — кажу я Арсену Петровичу, — є чудесні речі в Музеї. Їх обов'язково треба вішати на цвяшки!

— Але мені закидають речезнавство! — каже він. — Скажіть мені, чи це дуже серйозне обвинувачення в речезнавстві?.. Чи це вже каюк?.. Кінець?..

Я пізнаю трагедію, що її переживає людина, яка нерухомо в нічній пітьмі стоїть поблизу мене. І тоді раптом відразу я тверезію. Я відчуваю, що це запитання згучить в його устах як докір, особисто звернений до мене. Він плекає в собі надію, що я міг би допомогти йому, що я міг би врятувати його, якби я тільки захотів.

— Ви помиляєтесь, Арсене Петровичу, коли думаєте, що я міг би зробити щось. Повірте мені, але я не знаю, що таке речезнавство. До того ж, правду сказати, одверто кажучи, мене ніколи не цікавили справи, які безпосередньо не стосувалися до мене особисто.

Я знаю, моя відповідь згучить жорстоко, мої слова не ласкаві, вони згучать як присуд, але навіщо підтримувати в людині ілюзії?..

— Та-ак!.. — каже господар і замислюється.

В ньому йде внутрішня боротьба. Його сповнює почуття небезпеки і там, всередині, на серці в нього лежить тягар, і він не може скинути його з себе. В цю мить він заздрить вантажникові на пристані, старцю, що з простягненою рукою сидить біля воріт при вході до цвинтаря.

Вантажникові в парусиновій робі легше носити лантухи з зерном на спині по хистких сходинках з берега в чорне черево баржі, як йому, директорові Музею, витримати в серці нудьгу тривоги. Але він згадує про свої обов'язки господаря і люб'язно пропонує мені:

— Може, ви випили б, Ростиславе Михайловичу, ще склянку чаю?

— Якщо б у вас знайшовся нарзан або зельтерська, то я віддав би перевагу не чаю, а нарзану абож зельтерській.

Ми повертаємось до хати. На столі з'являються пляшки з зеленими етикетками. Я спрагнів і тепер тішусь з пінявої прохолоди нарзану. Живе срібло бульбочок осідає на склі.

Арсен Петрович пожадливо п'є чай, але рідина гірчить, і солодкість здається йому подібною на смак ліків.

Він не здібний опанувати себе. За звичайною його стриманістю не важко вхопити глибоку внутрішню несталість. Я пробігаю швидким поглядом по ньому. Він засовує пальці, руки в кишені жилетки, брюк, обмацує кишені свого піджака, немов він щось загубив, чогось шукає й чогось не може знайти.

— Тобі чогось треба? — питає дружина.

— Мені?

Він робить зусилля, щоб посміхнутися, але посмішка в нього виходить розгубленою й ніяковою. Не зводячи з мене очей, він якийсь час напружено вдивляється в мене, ніби намагаючись про щось згадати. Погляд у нього нерухомий і німий. Він дивиться й не бачить.

— Що з тобою? — запитує дружина.

— Зі мною?

Він прокидається з свого півзабуття.

— Ні, нічого! Я хотів був спитати дещо у Ростислава Михайловича, але я вже питав. Отже, нічого!

Тоді він повертається до дружини.

— Ти питала, що мені треба? Я хотів просити тебе, щоб ти налила мені склянку чаю.

— Вона стоїть перед тобою!

— Ага! Дякую, я не помітив був!

Він бере цукерницю, кладе цукор до склянки й починає розважливо розмішувати ложечкою.

— Ти вже клав цукор!

— Справді?

Він робить ковток.

— А так, ти маєш рацію, я пересолодив!

Він знов посміхається до дружини, тоді до всіх нас, але в його посмішці відбивається розгубленість, і він немов просить пробачення: усе якось не лагодиться!..

— Будь ласка, вилий цей чай і налий свіжого!

Він примушує себе. Він робить зусилля над собою. Він перемагає себе. Він одсуває від себе тривогу. Він примушує думати про сказане раніше. Він повертається до раніше висловлених думок.

— Ми кажемо: народ! — зауважує він. — Історики складають грубі томи, присвячені історії українського народу. Ми поважаємо їх працездатність. Але чи знають вони, що таке народ і його історія?

Його слова згучать вимушено й штучно. Навіщо він повторює сам себе? Навіщо він ще раз говорить про те, про що він говорив?

Він одпив трохи чаю.

— Ти не поклав цукру!

— Дякую, я питиму без цукру.

Він знов одпив із склянки.

— Наші поважні історики кажуть про даність народу в історії, про рух історії, а я хотів би спитати вас, чи не слід говорити про не-рух народу поза історією?..

Дерев'яні м'ячі з гуркотом котяться по помосту. Кеґлі падають з сухим стуком. Я одсуваю стільця.

— Вже пізно. Чи не треба дякувати нашим милим господарям і дати їм змогу відпочити?

З цим ми розходимося. Ідемо в запашну ніч, насичену пахощами розквітлих дерев. За мною, хоч уже пізно й йому зовсім не по дорозі, іде Іван Васильович Ґуля.

Він розчулений. Він іде, деклямує, співає. Він каже про те, що він, що всі ми… «Ми всі вас любимо, Ростиславе Михайловичу! Любимо й поважаємо. Любимо, що ви такий приступний для кожного з нас, що ви такий прямий і непохитний! Ми віримо в вас, Ростиславе Михайловичу!» — з патосом проголошує Ґуля.

Я озираюсь. Що він белькоче, цей Ґуля? Чи він свідомий того, що каже?

Ґуля намагається обняти мене, хоч я, супроти нього, далеко вищий і грубший. Щоб якось його приборкати, мені доводиться взяти його за руки.

— Слово чести, друже, ви мені кінець-кінцем обірвете піджак. Прошу вас, не смикайте мене за піджак.

Та Ґулю годі в чомусь переконати, і за деякий час, через мить, як я одпустив йому руки, він знов робить спробу обняти мене за талію, тягне мене за піджак і знов твердить про любов і пошану до мене, про свою гордість бути моїм учнем, про дальші перспективи розгорнення музейної роботи в «Варязькій церкві» після того, як вона стала тепер філіялом Музею.

• Предыдущая
• 72/76
• Следующая