Доктор Серафікус. Без ґрунту (Романи) - Домонтович Віктор - Страница 60

• Предыдущая
• 60/76
• Следующая

На закінчення розмови, допивши свою філіжанку кави, він каже замислено, глибокодумно й повчально:

— Треба шанувати людей і любити задовольняти їх бажання!

Він підводиться з свого місця і ніби в зідханні, що народилося в найбільшій глибині його душі, він додає:

— Я гадаю, що пити й їсти слід тільки задля тієї радости й втіхи, що є в їжі й питві!

Уже пізно. Час іти. Усе випито, й усе з'їдено. Стигне темний, кустарної роботи з-під Вану спорожнілий кавник. В кутку столу чорніє на таці в купі соли мигдал. Скатертину заллято вином. Зм'яті жужмом серветки недбайливо кинено геть.

Обважнілі, немов відсутні, одсовуємо стільці. Господареві дякуємо за щирість люб'язної його гостинности й прощаємося, обмінюючись з ним десятком взаємних похвал і вишуканих компліментів.

Він проводжає нас до виходу на вулицю, спиняється на мить на порозі, широко позіхає, повертає вимикач і зникає в темряві льоху.

На вулиці згасає останнє світло.

Ніч одкриває нам свої щедрі обійми. З одвертою простотою вона приймає нас у своє благоуханне пишне лоно.

Лариса відмовилася їхати трамваєм або візником. Додому вона воліла вертати пішки.

— Ка-те-горично не їхати!.. Ка-те-горично пішки! Ростислав, я кажу: пішки!

Я беру її під руку, і ми йдемо, щільно притиснувшись один до одного, самотня пара в знебарвлених просторах ночі.

Довкола нас пітьма, порожнеча, зорі. Сон огорнув місто. Спорожнілі вулиці. Німі будинки. В садах, що лишилися незабудовані цегельними коробками кам'яниць, співали солов'ї.

Нас огорнула солов'їна ніч. Ми йшли бульваром Проспекту вгору, п'яні од вина, кохання й безжурности. Аромат квітучих дерев здавався надмірним.

Вона сміялась тим безпричинним, глибоким грудним сміхом, що ним уміють сміятись тільки деякі жінки, п'яніючи од вина й кохання. Цей сміх хвилює, збуджує, викликає й оновлює бажання.

Я не володів більше собою. Я переступив в шалі п'яної ночі через всі межі. Не було божевілля, якого я б не міг вчинити. Не було міри шалу, через який я не переступив би.

Я благав Ларису вернути. Не йти додому.

— Ларисо, ходімо до мене!

Я цілував руки, уста, ноги. Я скаженів, спрагнілий од згаги. А вона, ця мала жінка, збожеволіла, як і я, хитала головою, казала «Ні, ні, ні!» і, схопившись за спинку бульварної лави, пручалась, — не одірвати! — і тоді, вислизнувши з моїх рук, бігла дрібними кроками вперед вгору.

Несамовита лють опанувала мене. Мене сповнював одчай. Я кричав їй:

— Я вб'ю тебе!

Вона спинялась, дивилась на мене широко розкритими, як у нестерпній муці, страшними очима й казала, знемігши:

— Убий!

Вона поцілувала мені руку. Вона крикнула мені:

— Убий!

Не було міри шалу, через яку я не міг би переступити. Так само, як і вона!

Я пішов од неї геть, зануривши голову. Вона наздогнала мене, обняла за шию, поцілувала в вічі і повела мене, знесиленого, за собою, тримаючи за руку.

Тоді раптом, в несподіваному пориві, вона притиснулася до мене й прошепотіла:

— Милий!

Ми загубили початки й кінці. Ми йшли в безмежність, де не було нічого, окрім неситої порожнечі нездійсненного бажання. Ми пережили всі спокуси солов'їної ночі. Піддалися всім принадам ночі. Пізнали всі небезпеки співу солов'їв.

В крові у нас буяла отрута ночі співу, тяжких і теплих пахощів, зоряної пітьми, порожнечі простору, самоти, насиченої згагою.

Я не міг би сказати, як довго ми йшли, одну коротку мить чи ніколи не скінчену вічність. Але, коли ми зійшли на гору, зеленавий світанок стояв уже на порозі прийдешнього дня.

Дув передранковий вітер. Молоді тополі тріпотіли листям. Ніч одійшла, одкрились обрії, речі й весь світ, вчинки набули контурів.

Я знов і знов благав її, цілував долоні її рук.

Ледве торкнувшись рукою волосся моєї голови, вона прошепотіла:

— Годі, годі! Спати, спати, спати!

На порозі будинку востаннє:

— Я подзвоню!

Я сиджу на пленарних зборах Наради. Покірно й терпляче виконуваний нудний обов'язок! Ні, я не люблю засідань!..

Передо мною на столі росте гора паперових півників разом з купою цигаркового попелу та недокурків, нагромаджений канцелярський смітник, одсів моєї нудьги.

Один по одному виступають представники установ. Особи різних адміністративних ранґів з усталеними штампом слів і штандартом фраз. Представники Облвиконкому, Облоно, Комунгоспу, Спілки войовничих безвірників, піонерзагону зразкової Трудшколи, профкомів різних заводів, Інституту народної освіти.

Яке відношення має до мистецтва, до творчости Линника, до архітектури й музейної справи ця присядкувата, червонощока, чорнява дівчина з пишним червоним бантом піонерської краватки, яка свою промову почала з заяви:

— Як піонервожата…

Я звернувся до свого сусіда: чи не гадає він, що перед її виступом годилося, щоб на естраду вийшли піонери й, вишикувавшись у дві шереги по обох боках катедри, засурмили в сурми?

— До того ж, — додав я, — я цікавий знати, кому саме з присутніх пов'яжуть краватку почесного піонера, і, взагалі, при чому тут Линник?

Він високо звів брови, подивився на мене уважно, немов зважуючи, як він повинен поставитися до моїх слів, тоді посміхнувся — певне, йому заімпонували мої золоті окуляри — і сказав:

— Ви, професоре, цинік!

І після короткої павзи:

— …і небезпечна людина!

Я не цілком зрозумів, що він хотів цим сказати. І, зрештою, я не знав, хто він такий був. Але хіба не все одно?

Було смертельно нецікаво. Навіть власні дотепи більше мене не розважали. Я одверто, не ховаючись, позіхав.

Коли дівчина скінчила промовляти, й їй поапльодіювали, і вона повернулася на своє місце, я пересів на вільний стілець коло неї:

— Вітаю, — сказав я, — ви чудесно промовляли. В вас почувається правдива піонервожата!.. Чи ви любите поезію?

Деякий час вона міркувала, що в даному разі їй треба сказати, і тоді відповіла:

— Так, я люблю поезію!..

Я потиснув їй руку. Я сказав їй:

— Дуже приємно бачити таку культурну дівчину. Кого ви найбільше любите з українських поетів?

Тут вона почувала себе впевнено. У неї не було сумнівів. Вона сказала:

— Шевченка!

— О, так, але, певно, ще когось?

— Авжеж!

— Приміром?

— Ну, ось, приміром, Котовського.

Я трохи не збагнув відразу, про кого йде мова і звідкіля з'явився тут Котовський, цей відважний рубака, але промовчав і продовжив розпитувати дівчину.

— І ще кого?

— Кого ще? Ломоносова. Це, правда, російський поет. Ми учили його в школі.

Ми йшли з нею крізь хащі цілинних лісів. Важкими сокирами прорубували в лісі просіки, якими, очевидячки, простуватимуть не вона і не я. В кожнім разі, колись, коли вона вчилась в школі, з неї була добра учениця. Навіть тепер вона все ж таки пам'ятала дещо з шкільної науки. Після деяких роздумувань, я зрозумів, що вона говорила про «найбільшого поета сучасности Маяковського», за аналогією згуків змішавши його з Котовським.

Я подякував їй. Я повернувся на своє місце трохи зворушений.

Я сидів далі. Я позіхав.

Саме таким, як я позіхаю, мене намалював мистець Миола Штуль, що в своїй особі репрезентував на цій Нараді місцеву «Асоціяцію революційних мистецтв».

Малюнок йому вдався, і я випрохав його, щоб показати Ларисі.

Вона багато сміялась і сказала:

— Дуже схоже. Саме такий ви є!

Вона відібрала рисунок од мене й залишила його собі на згадку, поставивши мене в ніякове становище перед мистцем, якому я присягався повернути ескіз.

…Промови тривали. Я позіхав. Росла купа попелу. Росла нудьга. Я відчував, що ще трохи й я не витримаю.

І тоді я втік. Я втік ганебно, не звертаючи ні на кого уваги, хоч Арсен Петрович підвівся в своєму президіяльному кріслі, хоч в залі пронеслося «Затримайте», хоч я зачепив стільця, з кимсь зіткнувся, когось одсунув по дорозі вбік, і промовець на якусь хвилину урвав свою промову й на мене з усіх сторін гукали:

• Предыдущая
• 60/76
• Следующая