Доктор Серафікус. Без ґрунту (Романи) - Домонтович Віктор - Страница 20

• Предыдущая
• 20/76
• Следующая

Комаха, не розуміючи, куди прямує ця розмова, цілком певний, що все, що єсть — єсть, не передбачаючи будь-яких непорозумінь, весело й бадьоро сказав:

— Ну, не Петроградська, то Ленінградська, чи може ще якось, як її тепер звуть.

Візник спинив коні й пересунув картуза з лоба на потилицю. Він, очевидячки, приготувався до довгої й докладної розмови.

— Повірте мені, товариш-громадянин, пробачте, що я вас так зву, отже, скільки я років візникую, мені ще ніхто не сказав везти себе на Петроградську вулицю.

Комаха розгубився. Він не розумів. Певність його похитано. Він спитав:

— Як же ж так? Мені треба будинок ч.39 на Петроградській вулиці?

— Ви не думайте на мене, що я вас хочу піддурити абощо, але в нас такої вулиці немає.

Комаха дістав гаманця, розшукав папірця, де була записана адреса, і показав папірця візникові:

— Отже, бачите, Петроградська вул., ч.39, Сіцинський. Тут його всі, певне, знають.

Візник знизав плечима й з філософічним спокоєм сказав:

— Що ж я можу знати?

Комаха ладен був обуритись. Він обвинувачував візника:

— Та ж ви мене з півгодини кудись везете? Везете? Ви ж узялись мене везти?

— Що таке з півгодини? Я можу везти й годину, й дві, й взагалі, скільки ви хочете! В чім справа? Я — візник! Я ж спитав вас, в який бік мені звернути — праворуч чи ліворуч! Який з мене був би візник, коли б я віз пасажирів не туди, куди вони схочуть?!

Комаха похмуро відповів:

— Паняйте!

— Прямо?

— Прямо!

Лагідний настрій Комахи порушено, і приємність мандрівки попсовано з самого початку. Очевидячки, вийшла якась плутанина: якесь безглуздя, якась нісенітниця. Але яка? Цього Комаха не розумів. Його охопило почуття безвихідности й безпорадности. Ото приїхав він до Кам'янця за певною адресою, маючи спинитися в певному місці, на певній вулиці, але виявляється, що такої вулиці тут немає.

Це ж значить?!.

Він спітнів. Йому здалось, немов він поринає в безодню.

Це ж значить, що він приїхав не до Кам'янця, а до якогось іншого міста. Але до якого?

Він напружував пам'ять, щоб згадати, куди він замовляв у Києві на міській станції квитка й до якого поїзду сідав. Даремно!.. Перед його уявою коливалося щось каламутне й невиразне. Він дуже добре пам'ятав, що він купив квитка ось до поїзду, їхав і оце приїхав, але все інше випало з його пам'яті. Ґрунт, твердий і сталий, вислизав з-під його ніг.

Було ясно: він потрапив не до Кам'янця. Як же тепер з'ясувати, де він тепер є? Спитати візника:

— Скажіть, будь ласка, як зветься місто, вулицею якого ми оце їдемо?

Що можуть подумати про нього? Хто він такий, що не знає, де він є? Розум підказував не робити нічого подібного. Це було б необережно й навіть небезпечно.

Комаха гірко зідхнув, охоплений почуттям безнадії. Життя було сповнене небезпеки, тривог і ускладнень.

Фаетон стрибав по нерівному бруку вулиці. Візник поганяв коні. Вони кудись їхали. Комаха мандрував у реально-неіснуючому.

Візник знов повернувся до Комахи. Він хотів реґляментувати свої обов'язки й забезпечити свої права. Везти він везтиме, куди йому скажуть, але годилось би обговорити й умовитись, уникаючи будь-яких прийдешніх непорозумінь. Фантастичні химери можуть лишатися химерами, але овес є овес, сіно сіном, вечеря вечерею, і саме гроші, які він має одержати від подорожнього, є, власне, тим, що зможе надати кожній химері ознак реальности.

Він попередив Комаху:

— За годину я беру два карбованці. Ви не повірите: сіно, овес. Овес знов подорожчав, останнє здеруть, їм що!

Побачивши, що пасажир не сперечається, додав:

— Я зайвого не кажу, але для вас, бо я ж бачу, що ви людина хороша, для вас я візьму за годину карбованця сімдесят п'ять.

Комаха не сперечався. Йому було байдуже. Він згодився.

— Гаразд. Хай буде!

Ще їхали. Довго їхали. Далеко їхали. Вузенькі вулички, вузенькі одноповерхові з палісадниками будинки, паркани, за парканами пахощі квітів та акацій, притрушені курявою. Темніло. В розчинених освітлених вікнах будинків було видно, як за столами сидять люди й п'ють чай абож їдять кавуни, як усе лагідно й спокійно. Комаха заздрив їм. Похитуючись у фаетоні, що рипів і колисався, Комаха міркував.

Що робити? Блукати без кінця й краю по незнайомих вулицях невідомого міста з майдану на майдан, з містка на місток, повз якісь садки й пустки? Яке безглуздя!

Комаха прокляв день і хвилину, коли в нього з'явилась думка виїхати з дому. Краще духота, краще спека, ніж оці нікчемні, даремні блукання в розгубленій ніяковості розірваних і сумнівних думок.

Вихід знайшов візник. Певне, йому теж обридло тинятись невідомо куди й невідомо навіщо. Ще гаразд, коли б сідок був ущент п'яний, тоді б безглуздість блукань була зрозуміла, а то людина нібито цілком твереза і в окулярах! Візник почав турбуватися: з п'яним усе просто, але з тверезим?

Він запропонував:

— Може, ви хочете переночувати й вам потрібний готель? Так я можу повезти вас у чудесний, дешевий з садком готель, тихий, спокійний. Усі відповідальні робітники там спиняються, коли приїздять до нас із Москви, з Харкова чи з Києва!

— Везіть!

Було трохи інакше: не готель, а мебльовані кімнати, не кімнати, а, власне, кімнатка, маленький будиночок, де можна було переночувати в кімнаті з вузенькою канапкою, зі столиком, укритим скатертиною, з трюмом, де двері в сусідню кімнату не зачинялися зовсім.

Лишившися сам, Комаха ліг на канапу й стомлено потягнувся. Як з'ясувати, де він? Вийти на вулицю й запитати, в якому він місті? Його вважатимуть за божевільного. Досить з нього цих безглуздих розмов з візником, коли він казав йому про Петроградську вулицю. Добре, що все це кінчилось гаразд. Хоч хто зна, чи не повідомить він у міліції про підозрілого сідока?

Тривога пройняла Комаху. Тоді він здумав: вийти на вулицю, розшукати газетний кіоск і спитати місцеву газету.

Він вийшов на вулицю, він знайшов кіоск, він спитав місцеву газету, але йому відповіли, що газета виходить тільки двічі на тиждень.

— То нічого, дайте мені стару.

— На жаль, не маю.

Комаха повернувся до своєї кімнати виснаженим і стомленим. Він не хотів рухатись. Лежачи, він заплющив очі, тоді зненацька якимсь раптовим зусиллям пам'яті його осяяло: він в Могилеві. І квитка він брав до Могилева, і в могилівському поїзді він їхав, а в дорозі якось поплуталось одне з одним, змішалося, злилося, забулося, і Могилів показався Кам'янцем, ніби й справді він не Комаха, а плутаний і путаний лябораторний гомункулюс, що губиться й губить, що живе в уявлених абстракціях, витівками нещоденних розгубленостей.

Другого ж дня вранці Комаха, напоєний гіркою прикрістю своєї невдалої мандрівки, вирушив з Могилева назад до Києва. У своїй кімнаті, у сталій звичайній обстанові, він почував себе певніше.

В Доктора Серафікуса була одна вада, яка пригнічувала його й від якої він ніколи не міг звільнитись. З нього була вперта й працьовита людина. І це йому шкодило. За подробицями втрачалося ціле.

У своїх наукових дослідах він імпонував ретельною поважністю свого наукового апарату, розмірами й кількістю скупчених приміток. Кожне слово в своїй статті, монографії, розвідці він стверджував низкою бібліографічних довідок. Те, що він стверджував, він обґрунтовував. Він не висловлював необґрунтованих тверджень. Кожна висловлена фраза тягла за собою тягар бібліографічних нагромаджень.

Його ерудиція викликала подив, але ерудитні накопичення в примітках були потрібні, хіба, може, для нього самого, щоб ствердити собі самому свою наукову сумлінність як дослідника.

Примітки були прапором його наукових студій. Примітки виправдували сенс його розвідок. Здавалось, він писав статті не для того, щоб розробити яку-небудь наукову проблему, а тільки для того, щоб, деталізуючи, тішити себе накопиченням приміток. Комаха як учений існував у примітках.

• Предыдущая
• 20/76
• Следующая