Самотній мандрівник простує по самотній дорозі (Романізовані біографії. Оповідання, роман) - Домонтович Віктор - Страница 35

• Предыдущая
• 35/88
• Следующая

Вінсент здивований. Він розуміє, що можна зламати руки й ноги й жити далі зі зламаною рукою або ногою, але він не розуміє, як можна зламати голову й все ж таки заціліти!.. Так, це повторилося вже двічі, що він посковзнувся, упав і розбив собі череп, — і тепер з потрощеною головою, з потрясінням мозку, втративши внутрішню сталість, він все ж таки існує далі.

І тому, що він існує далі, для того, щоб існувати, щоб ствердити себе, він працює. Працює з ненасичуваною жадобою, в чаді, очманілий від праці.

Поглинений працею, він не думає. Праця звільняє його від страху перед привидами й самим собою, не дає йому думати, поринути в плин уяв, що затягають його в галюцинаційний вир, де він втрачає себе.

Що непевніший світ і він у світі, то певніший голос його фарб і ліній. Творча свідомість його ясна. Обрій прозорий. Сонячне світло карбує контури й кольори. Ніколи його творчість не була така ясна і така міцна, як у цей час, коли світ захитався навколо нього.

Усе можна малювати: стілець, крісло, яке належало Ґоґенові, жінку Рулена. На стілець він поклав тютюн і люльку, на крісло поставив підсвічник.

Він не шукає нічого надзвичайного й вишуканого. Жінка Рулена — скромна, проста жінка з народу. Він малює її на тлі килима з великими й пишними квітами. Вона мирно сидить на кріслі й тримає в руці мотузок од колиски, якої не видно. На ній зелена спідниця й темно-зелений корсаж. Фарби картини такі ж чисті й правдиві, як кольори тюльпанів на його вітчизні.

Це полотно «La berceuse» («Жінка, що колише колиску»), яке він почав малювати ще перед своєю хворобою й закінчив тепер, — найулюбленіша з його картин. «Я знаю, — писав він до брата з приводу цієї картини, — що ні рисунок, ані малюнок у мене не такі правильні, як у Буґеро. Це мені шкода, бо я мав намір суворо триматись усіх мистецьких правил. І все ж таки картина вийшла фатально не схожа ні на Буґеро, ані на Кабанеля, хоч і цілком французькою!»

Буґеро й Кабанель це ті, з ким йому доводилося тоді змагатися: вони малювали «правильно». Хто пам’ятає їхні імена сьогодні?

Оригінал своєї картини Вінсент подарував Руленам, копію з неї він послав у Голландію матері, з якою він довший час не бачився, але з якою він регулярно листується. Ще кілька копій він зробить пізніше.

Він волів творити мистецтво, приступне для людей з народу. Бородатий листоноша Рулен був один з найбільших прихильників його мистецтва. В листі до брата Ван Ґоґ висловлював бажання, щоб його «La berceuse» висіла над койкою кожного матроса, нагадуючи про колискові пісні матері.

Листоноша, матрос, жінка з народу, це ті, для кого він малює. Його мистецтво не призначене для снобів. Справа йде не про мистецтво для небагатьох, а для всіх, для простолюддя. Не для заможних, що мають і не працюють, а для тих, що не мають і працюють. Ті, що мали, купували «правильні» картини Буґеро й Кабанеля. Досі з них ще ніхто не купив жадної картини Ван Ґоґа.

Наскрізна мета й мрія Ван Ґоґа — мистецтво повинно бути соціальним.

Між Вінсентом і Ґоґеном не дійшло до розриву. Вони листуються. Щоправда, Ван Ґоґ до певної міри ревізує своє безумовне обожнення Ґоґена.

— Ґоґена можна якнайкраще розпізнати в Тартарені! — пише Вінсент в одному з листів до брата.

Це він, безсмертний Тартарен, хвалько, фантаст, мисливець, що з псом і яґдташем під Тарасконом полює на підкидувані вгору шапки, що, мріючи про пригодницьку екзотику диких країн, їде до Африки полювати на левів і в околицях Алжира між городніх грядок замість лева забиває старого осла.

Чи всі мрії Ґоґена про тропічну екзотику Таїті, про подорож на Антільські острови, ці його гордовиті, високомірні запевнення, що він нащадок Монтесуми, імператора ацтеків, чи все це не є з його боку чисте тартаренство?

Він слабкодухий, Ґоґен. Боягуз. Ця його гістерична поведінка, перелякана втеча з Арля під час кризи!.. І все ж таки Ван Ґоґ не може зректися любови, якщо він полюбив раз. Він не може стати інший. Ще й досі для нього Ґоґен — майстер, світоч, мудрий.

Сповнений незмінної любови до Ґоґена, він малює його крісло, малює це крісло в усій його топорній і незграбній простонародній величі. Ґоґена нема, він виїхав, як пам’ятка про нього лишилося крісло. Порожнє крісло стоїть в порожній хаті на тлі порожньої стіни. Голий простір, в якому немає нічого, окрім цього крісла. Але світло палає. Підсвічник з запаленою свічкою поставлено на крісло, в ріжку на стіні горить газ. На сидінні лежить дві книги. Свіча, полум’я газу, книги — символи Вінсентової любови до Ґоґена.

Ґоґен прохає Вінсента прислати йому нове полотно з соняшниками в обмін на свої ескізи, залишені в Арлі. Після деяких вагань Вінсент вирішує задовольнити бажання Ґоґена й перемальовує для нього свої «Соняшники», ці конденсовані варіації відтінків жовтого кольору.

Ґоґен — людина, що не має жалю. Без жалю він штовхнув Вінсента в безодню божевілля, де, падаючи, в пориві нищівної нестями Вінсент ладен був спопеліти в почутті жагучої пристрасти до Ґабі.

І тепер, після кризи він не витримує. Одного дня він іде до «Одинки» на вулицю Францісканів, щоб бачити Ґабі. Він не цілком певен, як його там приймуть, але його приймають люб’язно. Він питає про дівчину. Йому відповідають, що Ґабі є.

Навіть m-me Віржіні поблажливо йому каже:

— Такі речі, як ця, трапляються часто в цьому краї! Вони не становлять тут нічого надзвичайного!

Здається, й Вінсент схильний тлумачити епізод з одрізаним вухом як «спосіб стилю», стилізацію в місцевому дусі, ґалантний знак відданости щодо дами за звичаями Провансу.

Він тішить себе ілюзіями, сподіваючись зв’язати розрубані вузли. Але чи не даремні його сподіванки з уламків знищеного дому побудувати для себе нове житло?..

З Арля від’їздить останній його друг, Рулен, у кого він міг знайти притулок і захист, як колись в домі своїх батьків. Рулена переводять до Марселя. Він справді добре ставився до нього. Зникне з обрію широке біле обличчя з рожевими щоками, довга русява борода, синя куртка з двома рядами золотих ґудзиків, плаский синій картуз із жовтим кантом і написом «Пошта».

Це велика втрата для Ван Ґоґа в Арлі, до якої прилучається також ще й друга. Господар будинку, де мешкав Вінсент, вже заявив йому, що він не продовжить контракту на будинок в наступному році. В цьому наріжному будинкові на майдані буде відкрита тютюнова крамничка. На Великдень кінчається термін найму.

Це нервує Вінсента.

За деякий час він видужує, але арлівці бояться його. Дім розписаний жовтою фарбою, де він мешкає, напис на стіні кімнати: «Je suis sain d’Esprit. Je suis Saint-Esprit». П’яний скандал y святвечір в кав’ярні, замітка в часопису, одрізане вухо, публічний дім, повія на ім’я Рашель, — всього цього аж надто багато для маленького містечка. Розмови, сплітки, накопичення перебільшених, напіввигаданих подробиць, обридлива цікавість побачити, як виглядає цей маляр з відрізаним ухом, страх перед божевіллям, хтозна, що ще може накоїти ця психічно хвора людина? — в такій обстанові подразнення й відчуження Ван Ґоґові надто важко повернути собі рівновагу й спокій. В березні нова криза, й Ван Ґоґ знову опиняється в лікарні.

В одчаї, не знаючи, що робити, він вирішує вступити до чужинецького легіону. Чи не знайде він у такий спосіб для себе якийсь вихід? Але Тео переконує його натомість лікуватись, і він у травні 1889 р. вступає до психіатричної лікарні в Сен-Ремі. Тут йому відновлюються сили, напади припиняються, і він має можливість час від часу виходити.

Його полотно «Червоний виноградник» продано за 400 франків (єдина картина, яка була продана за його життя); в «Меркюр де Франс» надруковано про нього статтю Альбера Ор’є. Зважаючи на добрий стан здоров’я, йому повертають свободу, і він 18 травня 1890 р. їде до Парижа, одвідати свого брата Тео, познайомитись з його молодою дружиною й побачити немовля.

• Предыдущая
• 35/88
• Следующая