Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр - Страница 71
- Предыдущая
- 71/118
- Следующая
У нічній темряві з-за острова час від часу долинало ревіння ящірки. гридні налякано піднімали голови на кожен скрик, перезирались і щулилися, аж їм вуха поламані-відстовбурчені до черепів притискалися.
— Оно як ричить, тварь хіщная…
І Кирюха раптом збагнув собі, що вони не чують, не дочувають у крикові рептилії того, що чує він. Відзначив він це подумки, нічим здогадки своєї не виказуючи.
Кнєзь сидів віддалік, двоє гриднів-охоронців розпалили для володаря багаття. Кирюха підбіг і коротко, але гостро віддав розпорядження затулити багаття від Ріки ковдрою. Гридні здивувались, та наказ цей виконали — і тільки снопики іскор, що зрідка здіймалися в затягнуте хмарами передосіннє небо, означували місцезнаходження володаря і його вже нечисленної дружини.
— Здається, я знаю, чого ти хочеш… — Промовив Кирюха тихо в бік Ріки. Неначе у відповідь йому, із-за Трухан-айленда, долинув зойк, сповнений такої непотамованої пристрасті, що навіть гридні тупо й здивовано перезирнулися.
Компресор, який притягли кіньми, поставили біля підніжжя пагорба. А великий прилад із розтрубом Кирюха двом гридням доручив занести всередину Бабародіни й підняти якомога вище.
Усередині металевої жінки виявилось ціле плетиво сходів-переходів, хоча й похилених та погнутих після Спалаху, але все ще придатних, щоб по них пересуватися. Металеві драбини вели вгору, до голови Бабародіни, де на рівні щілинок-очей виявився й перекошений оглядовий майданчик. У темряві з нього мало що можна було роздивитися, окрім мерехтіння водної течії, зате як настане ранок…
Гридні, хекаючи, виперли-таки ревун аж на самий цей майданчик. У цей час Кирюха ходив довкола курток шкіряних, щільно одна до одної вкладених, і ножем своїм гострим мисливським робив де-не-де надрізи. Двоє гриднів, найбільш метикуватих і тямущих, у цей самий час рачкували по куртках, обережно їх скотчем липучим склеюючи-притискаючи. Потім краї загорнули, і почало творіння дивне Кирюхине якоїсь форми набувати. Видовженої такої форми, звуженої до кінця, ніби змія чи ящірка велетенська… Ящірка?..
Кнєзь підвівся від багаття, підійшов у темряві до шкір, придивився.
— Ти шо, Кирюшо, ще одну ящерицю робиш? Іскуствєну? А зачєм?
— Уранці поясню, Кнєзю. Почекай, уже недовго лишилося…
— Та мені то не важно. Нам би лиш годзілу ету проклятущу покарать. А як ти то здєлаєш, мені вже й не інтересно. Мені вже нічого не інтересно.
Кирюха пропустив останні Кнєзеві слова повз вуха, бо саме заходився зашивати черево свого творіння грубою цупкою ниткою, лишаючи посередині отвір, чималий на перетині: високий гридень міг у нього пройти не нагинаючись. Так і вийшло — одного з тямущих послали всередину, де він майже наосліп, згідно із вказівками ззовні, заліплював-проклеював усі шви ще одним шаром скотчу липучого.
За години півтори до світанку працю було завершено. Ревисько Очамимрі з Ріки теж тим часом ніби трохи вщухло: мабуть, тварюка врешті заснула десь на піску одного з островів. Між хвилястими хмарами на небі пробивалось кілька найяскравіших зірок.
Під горою загуркотів-заторохкотів компресор, і від шлангів, застромлених у черево, туша почала роздиматися, неначе дихати, вдихати й видихати, — нерівномірно, часом спазматично опадаючи. Боки кругліли, хвіст робився дедалі пружнішим, наливаючись, наповнюючись теплим повітрям, наче справжньою силою. Голова теж витягалась, округлювалася, набувала об’ємності.
Кілька гриднів із Кнєзем на чолі підіймались усередині Бабародіни, тягнучи на плечах по мотку міцної мотузки кожен. Із очниць оглядового майданчика, змайструвавши петлю, гридні накинули її на мечик-бурульку, що його скульптура оплавлена стискала в правиці, а потім довгий кінець зв’язаної воєдино з усіх мотків мотузки спустили вниз, до підніжжя. Там його підхопили інші гридні й узялися примотувати до лап надувної ящірки, яка вже роздулася до повної своєї величини й аж підстрибувала, намагаючись відірватися від землі. Гридні стримували її від злету, учепившись зусібіч у лапи й хвіст.
Світанок надходив повільно, бо хмари в небі не розійшлись, а, навпаки, неначе погустішали. Вода в Ріці темніла глибокою стрімкою прохолодою. Протилежний берег і острови темніли над водою суцільними видовженими тінями. Одна з цих тіней була живою, вона чаїла в собі загрозу та смерть. Кирюха став на схилі пагорба й подивився впоперек течії, туди, у згустки пітьми, із яких мала прийти вона.
У гриднів німіли руки, вони стогнали крізь зуби, пригнітаючи до землі роздуте шкіряне чудовисько, та все ще терпіли, пам’ятаючи його, Кирюхи, розпорядження — зберігати цілковиту тишу, аж доки…
На сході ледь-ледь просвітліло. Крізь горизонтальні хмари пробивалося — ні, ще не проміння, а лише перше легке мерехтіння. Як завжди, у такий передсвітанковий час у природі запанувала цілковита тиша: ні гілка не шелесне, ні звіря не верескне, ані пташка не пискне. І справді, немов кінець, остаточний кінець недосотвореного світу.
Ну, допоможіть же нам, усемогутній Фак із усеблагою Факою!..
Кирюха озирнувся через плече вгору, туди, де світлів білий металевий конус Бабародіни і де в її пласкуватій голові до очниць припадав уже напівзбожеволілий Кнєзь, а двоє гриднів ухопилися за корбу гудка-ревуна. Усе було підготовано, розмічено й приречено. Залишалось — діяти.
Тільки зараз Кирюха втямив, що ніхто, окрім нього, не розуміє до кінця сенсу того, що відбувалося. Кожен із гриднів робив якусь маленьку часточку роботи, а володар узагалі перебував уже в якомусь іншому світі чи принаймні готувався до нього перейти. Залишалось допомогти, прискорити цей перехід.
Кирюха запхав мисливський ніж за пояс і пішов схилом угору, до гриднів, які з останньої сили стримували при землі шкіряного ящера.
Він махнув рукою гридням — «можна!», і вони з полегшенням розтиснули занімілі руки. Повільно погойдуючись, перевалюючись із боку на бік, шкіряний велетень почав підійматись у повітря. Гридні задирали голови й задкували по колу. Ящір завис недалеко, за якихось півтора саженя над землею, — повітря, що його наповнювало, встигло вже вихолонути. Згори, із очниць Бабародіни, визирала чиясь голова — знизу було не роздивитися, чия саме. Кирюха махнув іще раз — сильно й різко, із відмахом, щоб можна було розгледіти у світанковій сутіні. Цього разу його побачили й зрозуміли. Гридні, які тримали корбу ревуна, із силою налягли на неї, і протяжне бридке виття, наростаючи, попливло над пагорбом, над Рікою, відлунюючи-відбиваючись від берегів ближніх островів.
— Ну, виходь!.. Виходь… — Прошепотів Кирюха, озираючись у бік Ріки. — Виходь, жених тебе чекає. Весілля гулятимемо…
З-над Ріки, із-за Трухан-айленду, долинуло у відповідь уже не відлуння, а пристрасне, розпачливе ревіння. Очамимря прокинулася.
«Ти прийшов, мій вимріяний, мій незнаний, мій бажаний, жаданий, коханий, незрівнянний! Довго-довго пристрасть незрозуміла, незбагненна гнітила мене, всі нутрощі вивертаючи. Та ось, нарешті, пролунав поклик твій, досягнув він слуху мого — і все зрозуміла я. Бач, усе я перетерпіла, аби тебе, єдиного, дочекатися. Іду до тебе, лечу до тебе, прагну спрагло, голодно, виснажено… Ніколи не бачила, не чула я тебе іще, та вже знаю, що це ти, що до мене прийшов, мене шукаєш і кличеш, мене прагнеш і бажаєш. А я ж тебе як прагну і бажаю, безкінечно довгим повстриманням змучена!.. Онде, уже бачу тебе, силует твій величний понад пагорбом виситься, і сам ти, як пагорб той, неосяжний, великий, сильний. Іду, лечу, поспішаю до тебе! Злитися з тобою в єдину істоту, згасити, вдовольнити, заспокоїти той дивний вогонь несамовитий, що в нутрі моєму котрий уже день палахкотить, усю мене пожираючи, сон мій забираючи, змушуючи стогнати й качатися, судомно черево своє до неба вивертаючи.
Ось ти де! Ти вже близько, зовсім близько. Тобі теж, напевно, не терпиться — так ти тремтиш увесь, здригаєшся, пагорбом пересуваючись. Іду до тебе, іду, мій бажаний, мій вожделенний!..
- Предыдущая
- 71/118
- Следующая
