Выбери любимый жанр

Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр - Страница 61


Изменить размер шрифта:

61

Оце й зараз сидів Кнєзь на дзиґлику в кутку великої кімнати та споглядав-придивлявся, як то чотири няньки його доньок, в одне тіло закутих, лагідно милять, та ніжно змивають, та дбайливо витирають, та в сухеньке загортають. Тож коли гридні, зі страшною вістю прискакавши, до вікна руків’ями своїх трійчатих гарапників постукали, не одразу їм і відчинено було. Потім ще скількись там часу знадобилося, аби слугам розтлумачити, що звістка справді страшна, важлива і того гідна, щоби Кнєзя у вільний день потурбувати. Урешті вийшов він до гриднів, невдоволено суплячись — чи то вість погану передчуваючи, а чи просто від того, що й у вільний день володареві нема спокою. Вислухав мовчки, повернувся, нічого не сказавши, і пішов через дім до внутрішнього двору коня сідлати. Потім, так само слова не промовивши, разом із гриднями спустився узвозом до Ріки, на місце знахідки страшної, водою принесеної.

Підійшов він, спішившись, присів над водою, не зважаючи, що носаки дорогих сап’янців Ріка лизати почала, подивився на червоно-сині рештки нещасного Івашка, уже підбиті до берега, підвівся й кивнув Азар’янові, який віддалік уже давно стояв. Той підбіг до Кнєзя, і вони вдвох, нікого за собою не кличучи, пішли понад берегом, каменем вимощеним, якусь таємну раду радячи.

— Ти таке раніше бачив? — запитав Кнєзь, перериваючи нарешті свою довгу мовчанку.

— Та нікада в жизні… — Азар’ян, видно, чекав саме такого початку розмови, бо відповів неначе аж із готовністю.

— Зуби ж, зуби які це мусять бути… — У голосі Кнєзя забриніли нотки якщо й не страху, то легкого такого остраху. — Як мечем відрубано…

— Шо ж дєлать?.. — Азар’ян тупцявся з ноги на ногу, зазираючи у воду через Кнєзеве плече.

— Шо дєлать?.. — Кнєзь перевів свій погляд вгору-вниз на ріку, ніби пошукав когось поглядом. — Кирюху нада ждать. От не воврем’я пішов він, понімаєш, у низів’я.

— Тут с Кирюхой… — Азар’ян аж зам’явся, трохи аж ніби зблід, — то їсть з дєвкою його… Така історія… Вчора случилася…

— Розказуй-розказуй, — Кнєзь зціпив зуби, передчуваючи ще одну недобру вість, та, вислухавши до кінця плутану оповідь Азар’яна, аж пополотнів: — Та ти шо! Ти представляєш, шо нам тепер буде! Він же ні перед чим не остановиться. Він же…

Азар’ян чомусь не дуже переймався з цього приводу:

— Так хіба ж то не ви, Кнєзю, розпорядження віддали строго-настрого карать тих, кого в растаман-траві застануть? А моє діло маленьке, я тільки ваш наказ виконував. Та ніхто й не бачив того, хіба шо волф якийсь, кажуть. Але його, того волфа, уже мої хлопці шукають. А як шукають, то й знайдуть, де б він не сховався. Так шо для Кирюхи треба придумать якесь розумне об’яснєніє, да й усе. Бо єслі ви вздумаєте йому правду розказать, то і я можу те саме зробити…

— Угрожаєш мені? — Кнєзь аж скипів, кулаки стиснув. — Тільки ж це ти дєвку потварив, сучий потрох! А я тобі такого приказа не давав!..

Азар’ян лише блиснув поглядом спідлоба й нічого не відповів. Крити було нічим. Тож він утягнув голову в плечі та сціпив щелепи, аж зуби скреготнули. Було зрозуміло, що Кирюха прагнутиме поквитатися з безпосереднім виконавцем злочину, а з володарем йому псувати стосунки сенсу немає жодного.

Кнєзь крутнувся на каблуках своїх сап’янців. Його очі виражали думку, тож він також потамував свою злість і сформулював цю думку миролюбнішим тоном:

— Ти ще, ето… Пошли хлопців своїх двох-трьох, нехай проїдуть трохи туда, уверх за течією. Подивляться, шо воно. Може, найдуть чого. А як вернуться, нехай доложать!..

Дещо заспокоївшись, Кнєзь зі старшим десятником ще трохи порадилися, ідучи назад, і, коли повернулись на місце, у якому й досі товпилися цікаві, Кнєзь рвучко скочив на коня, а Азар’ян, нагримавши на всіх і розігнавши юрбу, розпорядився поховати рештки нещасної родини десь поблизу, біля пагорбів. Потім він обрав двох гриднів, яким і наказав проїхати кінно вгору за течією на відстань денного переходу.

* * *

Очамимря прокинулась, як завжди тепер, від голоду. Учорашньої здобичі на місці не виявилося, лише застояна вода ще трохи відгонила кров’ю. Натомість у повітрі стояв запах диму. Цей запах домішувався до духу тих дивних істот, смачніших за які ящірка ще не куштувала.

За ніч вона вилежала в піску тепле кубельце, і тепер, підвівшися з нього, відчула, як холодить живіт ранковий вітерець. Від цього почуття голоду ще посилилося. Очамимря роззирнулася навсібіч.

Прибережні верболози далі за течією рідшали. За ними виднілися якісь високі, звужені догори купи чи то очерету, чи деревини. Звідти й долинав запах диму, принесений прохолодним ранковим вітром. Легкі хмари в небі розходилися, танули, над деревами вже простягалося паралельно землі сонячне проміння, від якого червоніли вершечки прибережних пагорбів.

Очамимря подивилася собі під ноги. За останні дні вона помітно побільшала. Посередині спини прорізався колючий гребінь. Лапи вже вгрузали в пісок майже до половини колін, тож зараз вона повільно пішла не мілководдям, а берегом, притолочуючи менші кущі й протискаючись поміж більшими, передбачливо обминаючи дерева й намагаючись не зчиняти зайвого шуму. Хвіст, який волочився позаду, трохи шурхотів, але вона доволі швидко призвичаїлась тримати його в напруженому стані, і зрадливий шурхіт припинився.

Попереду, над Рікою, щось зарухалося. Очамимря вповільнила свій хід, присіла на всі чотири лапи й почала сторожко вдивлятися. Запах був незнайомий. На тонких і високих ногах, тупаючи твердими копитами, до води наближалися невідомі істоти, завбільшки десь як вона сама. Чутливі голови на високих шиях видавали форкання й іще якісь високі звуки. Очамимря поповзла, скрадаючись поза кущами. Було зрозуміло, що істоти йдуть напитися води, і саме тоді на них можна було напасти.

Очамимря знайшла вигідне місце за розлогою вербою, похиленою до самісінької води, й, нечутно переставляючи лапу по лапі, сповзла на пісок. Істоти, помахуючи хвостами, зайшли у воду десь до колін і з тихим форканням понахиляли голови. Було видно, як рідина пульсує їхніми горлами. Від них різко й пряно пахло потом. Очамимря напружилась перед стрибком. Істоти, зробивши по ковтку, знову опустили голови до води. Ящірка метнулася вперед!..

Вона загаялась лише на мить, зволікаючи з ударом. Не змогла одразу визначитися, кого атакувати. Ближче до неї перебувала більша з істот, напевно самець, затуляючи собою меншу, ту, що видавалась піддатливішою. Та більша з істот, відчувши небезпеку, стрімко здійнялася дибки, шарпнулась назад і, налякано скрикнувши, кинулась на берег, скидаючи копитами вогкий пісок. Менша ж, навпаки, із переляку кинулася вперед, у хвилі, і, витягнувши голову над водою, попливла за течією паралельно берегові. Очамимря спинилась, коротко ревнувши. Переслідувати здобич на березі було незручно й небезпечно, тож вона вбігла у воду й щосили попливла за меншою з істот. У цей час самець, трохи очунявши від переляку, із тупотом вибіг на пагорб і пронизливо заіржав. Істота у воді відповіла йому подібним високим скриком. До неї залишалося вже зовсім небагато, і Очамимря, загрібаючи хвостом, спробувала зайти з лівого боку, заганяючи жертву від берега на глибину.

У цей час від берега, окрім іржання самця, долинули іще якісь звуки. Коротко повернувши голову, Очамимря краєм ока вхопила, що кілька двоногих істот — отих, найсмачніших! — метушаться, перебігаючи все ближче й ближче до води. Вони кричали й вимахували верхніми кінцівками. Рішення ящірка прийняла миттєво: набагато легше вилізти на берег і поласувати такими безборонними й смачними істотами, аніж переслідувати щось досить сильне й невідомо яке на смак. Вона круто повернула й, розбиваючи хвилю, спрямувалася до берега.

На її превеликий подив, істоти не кинулися навтьоки. Вони лише збилися докупи, і ящірка розгледіла, що кожна з них стискає в передніх кінцівках якийсь шматок деревини. Передня з істот опустилась на коліно, почувся легенький свист повітря, і щось дзьобнуло ящірку біля ока. Друга гостра скалка вдарила прямо між очей, але відскочила: панцир на Очамимрі наріс уже грубий і міцний. Із кількох наступних стріл тільки одна досягла мети й неглибоко встромилась під нижню губу, у горло. Шкіра в тому місці не була такою жорсткою, і ящірка відчула легкий колючий біль. Вона заревла й поповзла з води на берег, роззираючись ліворуч-праворуч, вибираючи, якій із істот завдати удару. Мисливський інстинкт підказував обрати найслабшу, найменшу жертву: інші мали в такому разі розбігтися. Але істоти збилися щільним табунцем, скерувавши гострі шматки деревини в її бік. Ящірка зупинилась уже зовсім близько, всього за кілька кроків від здобичі — такої дивної, чомусь не наляканої. Тобто вона розуміла, відчувала, що істоти таки налякані, але не могла збагнути, чому вони не кидаються тікати. Це полегшило б їй переслідування й напад. Тим часом істоти зробили неймовірне й непередбачуване — вони всі разом рушили вперед, назустріч їй. Довгі шматки деревини стриміли перед ними своїми загостреними кінцями. Ящірка напружилася, все ще не наважуючись на стрибок. Найменшої, найслабшої, жертви не було. Кілька окремих істот раптом перетворилися на більше й сильніше створіння, єдине в своїх рухах і діях.

61
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело