Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр - Страница 50

• Предыдущая
• 50/118
• Следующая

Авта сигналили, водії крутили пальцями біля скронь і лаялись у відчинені віконця. Я допхав згорток до кам’яного парапету й зупинився перепочити.

Унизу, піді мною, сірим потоком текла вода. Згори, із боку Труханового острова, ішов вантажний пароплав, сірий і неприємний, немов динозавр. Він дав довгий гудок, і пасма диму попливли над холодною водою. Із платформи станції метра на мене дивилися двоє міліціонерів, один із них щось говорив у рацію. Треба було поспішати.

Я шарпнув пакунок угору, намагаючись перевалити його через парапет. Поліетилен тріснув, і крізь дірку зсередини щось випало просто мені під ноги. Я нахилився й не без огиди підібрав із тротуару продірявлений череп, укритий м’яким рідким заростом, як на кокосовому горісі, руків’я шаблі з уламком леза, якусь засмальцьовану книжечку в м’якій палітурці, кілька жовтих кісток. Увіпхавши все це назад, у дірку, — на книжечці майнув напис «Кобзарь», чомусь із м’яким знаком у кінці слова, — я, присівши, таки перевалив увесь згорток через гранітний бар’єр. Позаду лунали крики й тупотіння ніг. Пакунок ляпнувся у воду й повільно став тонути, розгортаючи поліетилен і випускаючи бульбашки. Я знесилено почав сповзати по парапету вниз і нарешті сів, підібгавши коліна до підборіддя. Через трамвайні колії та проїжджу частину дороги до мене бігли якісь люди у формі й у цивільному. Здалеку, наближаючись, завивали сирени. Я підвів голову й на горі, поміж лаврськими куполами поруч із дзвіницею, побачив стрімкий візерунчастий силует вежі Корнякта.

«Як тебе не любити, Києве мій…»

Вересень — жовтень 2002 р.

Ірпінь — Рівне — Ірпінь

Було ще зовсім не пізно, десь трохи по четвертій, коли важке червоне сонце плавно сховалося за найближчою дев’ятиповерхівкою й із вікна шостої палати стало видно, як по рожево-сірому снігу туди й сюди снують люди в темному, переважно чорному й коричневому, вбранні. Грудень щойно доходив своєї середини, день мав іще коротшати десь із тиждень-півтора, аби потім потроху, по маленькій світляній крапельці, розпочати зворотне зростання.

Через давно очікувану, та все ж, як завжди, несподівану епідемію грипу психоневрологічне відділення зачинили на карантин. Відвідувачі, які про це вчасно не дізналися, тепер топталися внизу, під корпусом, жбурляли сніжки у вікна третього поверху й голосом та — частіше — жестами просили покликати когось із якоїсь там палати.

Іванова дружина, відпросившись раніше з роботи, принесла передачу, віддала її санітаркам на першому поверсі, а сама навіть не спромоглася обійти корпус і спробувати покликати чоловіка через вікно. Просто одразу пішла на трамвайну зупинку, яка прозирала крізь голе віття дерев за дротяним парканом неподалік. Іван саме стояв у курилці біля чоловічого туалету, слухав несмішні анекдоти й повільно смоктав цигарку. Він завважив зеленкувате пальто з уже вичовганим лисячим коміром, провів жінчину постать поглядом, смикнув головою, коли вона послизнулася, пролазячи крізь дірку в дротяній загорожі. Проте дружина таки не впала, утримала рівновагу й підтюпцем побігла назустріч трамваєві, який саме виповзав із-за рогу.

«Сердиться», — Подумав Іван, досмоктав цигарку аж до самого фільтра, розтер її по обідку білої керамічної попільниці-плювальниці й почовгав собі коридором у бік палати. Тіло ступнями вловило ледь відчутне тремтіння підлоги — це трамвай, що в ньому від’їхала дружина, заклав наступний поворот.

У палаті вони залишилися тільки вдвох із Петром. Здоровенного мовчазного Рикайла, який кілька днів поспіль лежав нерухомо на ліжку, уп’явшись поглядом у стелю, перевели в спецбокс для буйних і надійно замкнули після того, як він учора цілком зненацька кинувся на санітара Федора з криком «Хінді-русі бхай-бхай!» (під час сніданку Рикайло поцупив у їдальні алюмінієву ложку (виделок їм не давали), якимось чином обламав її під довгим гострим кутом і встиг навіть досить дошкульно дряпонути Федора по його короткій товстелезній шиї, перш ніж опинився на підлозі й на нього насіли сам санітар та ще дві нянечки, заламуючи руки за спину й викручуючи йому з пальців скривавлений уламок алюмінію. Федір потім ще довго матюкався, умиваючись у самій майці над раковиною, а медсестра Люба заспокоювала його, погладжуючи по спині й зазираючи в очі. Після того, як усю кров було відмито, на подряпину наклали пластир і Федір навіть відмовився йти додому, хоча заввідділенням і відпускав його. Умившися й відматюкавшись, санітар пішов на кухню вергати баняки з рисовим супом, таким корисним і поживним для виснажених організмів пацієнтів психоневрології. Федір хотів залишитись на нічну зміну, бо сьогодні ввечері заступала Шмаленчиха.

А діда Хомовича, тихого й зовсім сивенького стариганя, зранку забрала невістка. Чотири дні тому дід посварився з ріднею й у розпалі конфлікту проковтнув намисто зі справжніх океанічних перлів, привезене сином у подарунок дружині десь із Цейлону чи з Індії. Син діда Хомовича сам був військовим медиком, тож, використавши всі свої зв’язки, він швиденько прилаштував батька під цілодобовий медичний нагляд — навіть уночі, коли дід крекчучи дибав до туалету в кінці коридору, слідом за ним заспано йшла чергова санітарка, притримуючись рукою за стіну. І от сьогодні, десь близько шостої години ранку, намисто, нарешті, вийшло, завершивши свій шлях немолодим і не дуже здоровим тілом. Чи не через це воно, намисто, набрало, замість попереднього шляхетного платиново-перламутрового кольору, якогось дивного, темно-золотистого, майже мідного, відтінку. Тож після ранкового обходу невістка, яка вже давно пересердилася на старого дурня, вела його під руку, вже перевдягненого, у напрямі виходу, іншою рукою дбайливо притискаючи до грудей поліетиленовий пакетик, у глибині якого червонясто руділа дорогоцінна вервечка.

Іван увійшов до порожньої палати й одразу побачив на тумбі біля ліжка торбинку з передачею. Звідти тьмяно червоніли три помаранчі й брунатно простягався батон напівкопченої ковбаси. Значить, ізнизу вже встигли принести передачу. «Так швидко, аж дивно», — Подумав Іван. Раніше він мусив сам спускатися й на поличках у шафках біля приймального покою відшукувати своє прізвище на папірці, укладеному до пакета.

Петро з’явився буквально за півхвилини — у зимовій куртці поверх теплої піжами й із телефонною карткою в руці.

— Додому дзвонив! — Відрапортував він, гепаючись із розгону на ліжко та стягуючи з ніг чорні напівчобітки. — На Новий год мав брат приїхать із Ізмаїла, да тепер шо ж!.. Мене навряд чи випишуть. То я жінці сказав: «як він буде звонить, ти придумай шо-нібудь. Ну, напрімєр, шо я ногу зламав. Таким ото тяжким переломом, коли до потолка підвішують». — Петро рукою й очима показав на стелю й перевів свій погляд на Івана. — Розумієш?

Іван кивнув, дістав зі свого пакета апельсин і кинув Петрові на подушку.

— Спасіб-Турксіб! — Гукнув йому Петро, запихаючи свої напівчобітки подалі під ліжко та впихаючи ноги в капці. — Курити підемо?

— Я щойно покурив. — Іван запхав пакет із ковбасою до тумбочки, а дві теплі апельсинові кулі поклав згори. У півтемряві палати вони приємно жевріли жовтогарячим теплом.

— Ну, тоді я сам пішов! Робить-то все одно нічого. — Петро скреготнув пружинами ліжка, підхопився на рівні й, вийнявши з куртки пачку «Пріми», переклав її до нагрудної кишені піжами. Куртку просто кинув на ліжко — прохолодними грудневими ночами Петро ще вкривався нею поверх благенької лікарняної ковдри.

Повернувшись хвилин за п’ятнадцять, Петро тільки гмикнув, побачивши Івана в тій самій позі на ліжку.

— Що, зємєля, задумався?

— Так, думаю, — упівголоса відповів Іван.

За вікнами вже зовсім посутеніло, у дев’ятиповерхівці навпроти густо світилися вікна, за ними, у затінку фіранок, час від часу невиразно рухалися постаті мешканців. Де-не-де пульсували синюватим світлом екрани телевізорів.

• Предыдущая
• 50/118
• Следующая