Зуби дракона - Дашкиев Николай Александрович - Страница 46

• Предыдущая
• 46/50
• Следующая

— Шкода тільки, — вів далі Сатіапал, — що я не встиг впорядкувати свої записи. Та нічого: за два-три дні я дещо зроблю.

— Я поїду завтра, тату! — тихо нагадала Майя. — На світанку.

— Ну, що ж — тоді доведеться тобі кінчати самій. Ходімте.

Ішли мовчки, і кожен думав про своє. Сатіапалові чомусь було страшенно сумно, ніби він назавжди прощався з своїми мріями й надіями. Майя, палаючи з сорому, докоряла сама собі і кидала нищівні погляди на Бертона. А той ішов собі, стиха насвистуючи фокстрот, і ледве стримував сміх: х-ха! урочиста процесія! знаменна передача рукопису майбутній представниці Радянського Союзу.

Біля дверей свого кабінету Сатіапал зупинився і витяг з кишені ключ. Але тут його погляд упав на щілину замка. З неї стирчало залізне кілечко.

— Дивно! Я, здається, не користувався з запасного ключа.

Сатіапал легенько штовхнув двері, і вони легко відчинилися. Чарлі інстинктивно намацав пістолет у кишені: хто знає, чи не кинеться назустріч Хінчінбрук?

Минуло кілька довгих секунд, доки Сатіапал намацав вимикач. А коли спалахнуло світло, воєдино злилося три здивованих вигуки.

Кімната була порожня. Біля столу валялась розчавлена гадюка. З-під скатертини виднілися товстелезні дверцята відкритого сейфа.

Сатіапал пополотнів, кинувся до сховища і одразу ж випростався.

— Хто?.. — він запитував самого себе, без гніву, а з подивом. — І навіщо тут оця гадюка?

— Це зробив Чарлз Бертон, тату! — вигукнула Майя. — Ти обіцяв йому віддати свої секрети — ось він і схопив їх завчасно!

Чарлі презирливо знизав плечима, не бажаючи навіть відповідати. Хай лютує, хай скаженіє на саму думку про те, що ніколи в радянській пресі не буде опублікована праця професора Сатіапала, — мовчазна зверхність Чарлі тільки роз’ятрюватиме Майїну душу. Ось тобі за всі образи, за всі знущання! Час розплати настав!

— Чарлз Бертон?.. — задумливо перепитав Сатіапал. — Ні, він цього не зробить. Це йому ні до чого, бо він і зараз уже знає чимало, а незабаром знатиме все… То хто ж?.. Може, знову отой рудий, смердючий тхір?

Професор раптом засміявся І поклав руки на плечі Бертона й Майї.

— Ну, любі мої, чому засмутились?.. Що сталося?.. Украли рукопис? Все пропало?.. Злодій глузує з нас?.. Ні, поглузуємо з нього ми!.. Те, що написано там, я зможу поновити протягом кількох днів і таки надрукую, чорти б його взяли! Оцей рукопис перестав бути секретним в ту мить, коли я виніс кристали за межі маєтку. Але в ньому нема й не може бути найголовнішого, найважливішого: рецептури виготовлення біокаталізаторів Сатіапала-Федоровського. Найвидатніші вчені цілого світу можуть битися в пошуках розгадки таємниці протягом довгих років, так само, як вони б’ються тепер над проблемою лікування рака, і тільки сліпий випадок або геніальне натхнення зможе підказати їм вірний шлях.

Сатіапал витяг з кишені звичайний потертий бумажник, розкрив його і витяг з потайного відділу чорний пакуночок. Потрусив за ріжок. На долоню вислизнуло кілька відтинків зафотографованої плівки.

— Ось тут — справді те, що варте уваги і шпигунів, і найвидатніших учених. Ще років зо два я не оголошуватиму основного секрету, — нам з вами, Чарлі, доведеться попрацювати чимало! Але ми й зараз не втрачатимемо часу марно: “силос” Сатіапала, “їжа богів”, уже пішла в широкий світ. Хай “зуби дракона” виготовляються на фабриках усіх країн: тільки один “компонент суміші, мікроскопічні кількості біокаталізаторів їм постачатиме Джаганнатх Сатіапал!

З мовчазною побожністю слухала батька Майя. Ледве не скрипів зубами од люті Чарлі Бертон: обдурений! Ще раз обдурений, обпльований, висміяний!

Та він стримав себе. Отже — гра не скінчена. Отже — слід жити й боротися. А там побачимо, хто сміятиметься останній!

Чарлі насилу дочекався кінця самозахопленого діалога Сатіапала і, використавши принагідний момент, вислизнув у парк. Треба негайно знищити вкрадений рукопис або хоч заховати його в надійніше місце!

Ось і знайомий кущ. Але де ж, де згорток?.. Він був ось тут, у ямці, старанно засипаний сухим листям. То хто ж його забрав? Невже Хінчінбрук?!

— Хінчінбрук!! — Чарлі втягнув голову в плечі, озираючись навколо себе в темряві. — Хінчінбрук!.. Він вижив, його не бере ні куля, ні отрута гадюки — ніщо!.. Ось може й зараз він підкрадається тихо-тихесенько… Все ближче… ближче…

Чарлі закляк у тоскному чеканні. Його очі вилазили з орбіт, намагаючись розглядіти те, чого б не побачила й кішка; його слух напружився до болю, до тоскного дзвону у вухах.

Тихо було навколо. Мертво.

Аж ось десь далеко почулися постріли, одчайдушний лемент. Зарожевіла заграва в небі.

— Хінчінбрук!!! — зойкнув Бертон і прожогом кинувся до палацу.

Ні, то вже був не Хінчінбрук! То починалася страшна пожежа, яка охопила Індію наприкінці 1946 року, — безумство, спровоковане колонізаторами; суцільна низка злочинів, вчинених людьми, доведеними загальним божевіллям до останньої межі людського.

Криваві події 16 серпня 1946 року в Калькутті пізніше поширилися на сільські округи Бенгалії і на провінцію Біхар. Індуси нищили мусульманів, мусульмани — індусів. Сусід поставав на сусіда, приятель на приятеля. В ім’я чого?.. Що не поділили бідаки, яким однаково не-вистачало їжі прогодуватись і яких однаково кривдили і власні поміщики-заміндари, і колонізатори-англійці?

У тому-то й річ, що саме злидні, голод, надлюдська втома й довели людей до одчаю, а не знайшлося потрібної кількості розумних та хоробрих, які могли б спрямувати народний гнів у потрібне русло. Гинули люди в сутичках, які починалися іноді з наймізернішого приводу, і ніколи не вдавалося знайти заводіяк, бо кожен винуватив іншого. Ні, то не Хінчінбрук викликав індусько-мусульманську різанину. Навіть його невичерпної здатності чинити лихе невистачило б на це. Таких, як він. у Індії було сотні й тисячі, і тільки в своєму загалі всі вони, слухняні гвинтики, складали ту машину пригноблення й нищення, якою керували випещені руки лордів за тисячі миль звідси.

А Майкл Хінчінбрук на світанку другого дня Каліпуджі вже доживав свої останні хвилини.

Укушений змією, він осатанів у першу мить. Коли б отруйні зуби ефи вп’ялись йому в руку, в ногу, він відтяв би їх, не вагаючись. Але укус припав на шию, коло вуха.

Хінчінбрук міг би заволати “пробі”, кинутися в ноги Сатіапалові, благаючи про порятунок, проте не зробив цього. Навіть гинучи, цей недолюдок не хотів визнати себе переможеним. Та, зрештою, він ще сподівався на свою щасливу долю, бо від укусу отруйної гадюки помирають не всі.

Спеціальним затискачем з числа інструментів злодія-зломщика Хінчінбрук спіймав кінчик ключа в щілині замка, відчинив двері і вибрався з кабінету. Беззбройний, він не наважився поквитатися з Бертоном і подався знайомою дорогою навпростець до того барлога в джунглях, де прожив чимало днів протягом останніх місяців.

При світлі кишенькового ліхтарика Хінчінбрук зазирнув у дзеркальце.

Ранка під вухом скидалась на дряпину, зроблену голкою. Навіть не вірилось, що це укус. Але навколо ранки вже посиніла і вкрилась червоними цятками шкіра; набрякло обличчя, запухали очі.

— Прокляття! — прохрипів Хінчінбрук.

Він був один у джунглях. Вий вовком, бийся головою об стовбури — ніхто не обізветься, ніхто не допоможе.

А вже не можна було ні сидіти, ні лежати. Нестерпно заболіла шия. Уздовж хребта почала снувати розпечена голка, штрикаючи в потилицю. Невистачало повітря, і у вухах аж гуло, наче від надмірної дози хініну.

Треба рухатися, — куди завгодно, як завгодно, тільки б позбутися немилосердного болю, заспокоїти себе ілюзією щасливого випадку!

Хінчінбрук ішов довго, невимовно довго, — спочатку джунглями, потім по шосе, — втрачав подеколи свідомість, падав, але підводився знову, йому вже ніде не боліло, тільки м’язи сіпалися конвульсивно та все тіло було неслухняним, чужим.

На світанку, поблизу якогось селища, він упав і не зміг піднятися. До нього, напівглухого і майже сліпого, долетіли зойки й стогін, гуготіння пожежі, запах смаленого.

• Предыдущая
• 46/50
• Следующая