Зуби дракона - Дашкиев Николай Александрович - Страница 30
- Предыдущая
- 30/50
- Следующая
А одного вечора Бертон зрозумів, що треба тікати, — тікати негайно, плюнувши на все.
Щойно зайшло сонце. Чарлі сидів за столом біля відчиненого вікна і курив, відпочиваючи після цілоденної праці в лабораторії. На подвір’ї гомоніли люди. Радіоприймач у вітальні горланив якусь немудрящу пісеньку. На освітленій площадці під вікном лежав величезний пес і тільки коли-не-коли підводив голову, щоб прислухатись, чи все гаразд.
Все навколо було таким звичайним і таким сумирним, що Чарлі аж забув про свою тривогу. Який там Майкл Хінчінбрук, яка там диверсія!.. Просто нещасливі випадки. Чи мало де вибухають двигуни і спалахують епідемії! Е, треба забути про все та й податися до Майї.
Бертон встав і з насолодою випростав мускули. Він солодко позіхнув, — не од бажання спати, а од приємної млості, яка інколи охоплює сильне здорове тіло, сповнене зайвини енергії, — і не почув тонкого свисту, що пролунав біля вуха. Однак він помітив, як об стінку, копирснувши штукатурку, вдарився якийсь невеликий предмет.
Чарлі нагнувся, щоб роздивитися, що то таке, і пополотнів. То була куля. Куля з пневматичної рушниці або пістолета.
Теплий шматок свинцю прилетів здалеку і вже не зміг би заподіяти великої шкоди. Але Бертон злякався так, немов наступив на міну, яка ось-ось вибухне. Він стрибнув убік, вимкнув світло в кімнаті і, припадаючи до стіни, визирнув у вікно.
Над муром маєтку далеко й високо, мабуть на дереві, блимав тьмянкуватий червоний вогник. Спалахи відрізнялися один від одного своєю тривалістю, і мозок Бертона звично фіксував сигнали і розшифровував їх.
— Д… р… а… к… о… н…
Чарлі заплющив очі, кинувся до канапи й ліг, тримаючи в руці пістолет.
“Дракон”!.. Шеф кличе свого підлеглого, і на заклик треба відповісти негайно. Та тільки не врятуєш себе такою покорою: Хінчінбрукові помічник потрібний, доки завдання ще не виконано. А потім…
Бертон у нестямі вибіг з кімнати. Він з радістю зрікся б симпатії Сатіапала, розпрощався б з принадними перспективами та й чкурнув би геть звідси, коли б втеча не здавалась йому ще страшнішою за майбутню кару.
Він не боявся нічних джунглів. Маючи зброю в руках, можна захиститися від звірів… Але Майкл Хінчінбрук жорстокіший і хитріший за якого завгодно хижака. Він вистежить, винюхає, наздожене, закатує…
Звичайно, Чарлі Бертон приписував Хінчінбрукові надлюдські якості, але така вже властивість страху — гіперболізувати небезпеку, обертати можливе на неминуче. Хінчінбрук зумів підкорити свого помічника, зламати його волю, і відтоді Чарлі перетворився на своєрідну подобу кролика, який пищить од жаху і мимохіть сунеться до зажерливої пащеки пітона.
Бертон нервово походжав попід муром маєтку, шукаючи порятунку, а непереборна сила тягла його позирнути ще раз туди, у гущавину лісу, звідки блимав сигнальний вогник. Тільки позирнути, щоб довідатись, чого ж треба Хінчінбрукові. А там видко буде, що робити…
Отак умовляючи себе, Чарлі поступово одходив од муру до палацу, а потім прискорив ходу і в свою кімнату влетів, наче за ним хто гнався.
Ні, вогник блискає й досі!.. Майкл Хінчінбрук був тонким психологом: він знав, що Бертон відповість рано чи пізно. Чарлі не міг навіть послатися, що не помічає сигналів: поквапно вимкнувши світло після пострілу з пневматичної рушниці, він тим самим поклав початок мовчазній розмові двох спільників.
— “Дракон”… “Дракон”… — шепотів Чарлі, тоскно позираючи у вікно.
Червонуватий вогник блимав. Народжуючись у потайному ліхтарі, промінчик вільно пробігав кілька сот ярдів відстані, потрапляв у сітківку ока людини, викликав складні фізико-хімічні процеси і вривався в її мозок вже як втілення чужої волі, як категоричний наказ. Цього промінця ніхто не перехопить, — він такий вузький, що його можна бачити тільки по прямій лінії. Але й перехоплений, він небагато чого розповість стороннім: ну що там оте єдине зашифроване слово з арсеналу міфології?
А Чарлі відчував, що кожний спалах сигнальної лампочки відгукується йому гострим болем у голові, спазмами кровоносних судин, нервовим дрожем усього тіла. Це було нестерпно. І Бертон простягнув руку до вимикача настільної лампи.
Він хотів спочатку просигналити тільки одне слово: “йєс”, “так”, — але потім вирішив, що це зайве. Досить стати проти вікна і хитнути головою. Коли кімната освітлиться, Хінчінбрук одразу ж схопиться за бінокль. Що-що, а рух голови він помітить.
І справді: ледве-но спалахнуло світло, як червонуватий вогник над лісом погас на кілька секунд, а потім заблимав з великою швидкістю.
— П’ятнадцять дріб три… Сім дріб чотири… — шепотів Чарлі, поквапно дряпаючи зламаним олівцем на обкладинці якоїсь книжки. — Один дріб три…
Шифровка була дуже лаконічною: “Завтра за межами маєтку одержати іграшки”.
Чарлі довго сидів над цим папірцем, потім повільно розідрав і спалив його і аж тоді підійшов до вікна. Як і перше, він відповів мовчазним рухом голови, заявляючи цим, що підлеглий знову скоряється своєму начальникові.
Як не дивно, але цієї ночі Бертон спав спокійно, а прокинувся бадьорим і навіть веселим. Він уже вирішив, що має робити. Слід вести подвійну гру з Хінчінбруком, ставкою якої буде життя одного з двох. Не допомагати шефові, ні, а, навпаки, потай перешкоджати, щоб він не запопав таємниць Сатіапала… Зустрітись з Майклом? Що ж, можна й зустрітись. Тепер це цілком безпечно. Тільки як і де?
Дивну зміну настрою Чарлі Бертона одразу ж помітив Сатіапал. Однак веселість сина не втішила старого, а пригнітила. І цьому були свої причини.
Учора ввечері Сатіапал ненароком помітив, як Майя вийшла з своєї кімнати і довго туди не поверталась. Професор одразу ж послав до Бертона старого Джоші однести книжку. Джоші доповів, що книжку він поклав на стіл, а сагіба в кімнаті немає.
То невже Чарлі призначив побачення Майї?.. Брат сестри?! І чи не тому в Майї сьогодні такий засмучений вигляд і синці під очима?
Сатіапал нишком зітхнув, підвів голову і, вдаючи з себе заклопотаного, сказав:
— Чарлі, чи не згодилися б ви супроводити Майю в невелику подорож?.. Я давно збирався послати її з одним дорученням до пана Лаптєва. Та й вона, певне, хотіла б подивитись, як працює експедиція. Це буде їй корисно… Але вас я не відпущу, ні. Ви тільки довезете її до Навабганджа.
Сатіапал уважно дивився на Чарлі, чекаючи появи на його обличчі почуттів, які могли б розповісти багато чого. Проте син аж з надто великою радістю відгукнувся:
— А чому ж? З великою охотою… От тільки… тільки… — він зам’явся. — Мені краще було б не потикатися на люди. Адже мою голову оцінили в скількись там рупій…
Майкл Хінчінбрук міг би пишатися з учня: той добре затямив, що шпигун ніколи не повинен забувати про свою роль. І радий би, мовляв, але…
Але і Сатіапал теж грав свою роль. Він не забував, що Чарлі не може виїхати за межі маєтку. То це й добре! Майя поїде сама, зустрінеться з Лаптєвим і… Навіть сам собі Сатіапал не признавався, що хотів би бачити свою дочку дружиною Лаптєва. Не тому, що він так уже палко любив росіянина, ні! Такий варіант допоміг би розв’язати складну дилему, та й Майї, певне, жилося б непогано.
— Ох, я й забув… Справді, справді!.. Ну, то я пошлю Джоші.
— Та ні, чому ж, — поквапно сказав Бертон. — Я охоче проїду кілька кілометрів, а потім повернусь. Може, підстрелю якусь дичину… Не заперечуєте?
— Звичайно, ні, — добродушно відповів Сатіапал. Радий, що все склалося добре, він негайно пішов до Майї і наказав їй збиратися.
— Куди? — запитала вона здивовано.
— До Лаптєва. Будеш практикувати у нього. Їдь, моя люба, їдь. У росіян теж можна повчитися хорошому.
— А мама?
Сатіапал підійшов до дочки, поклав її голову собі на плече і сказав:
— Майю, ти сама вже давно повинна була б стати мамою… Може, я й перешкодив цьому. Мені все здавалося, що ти — крихітка, дитинчатко, яке нездатне постояти за себе. А ти зростала тим часом і виросла. Пташка має випурхнути з гнізда рано чи пізно… Якщо ти зустрінеш такого, що допоможе тобі звити власне гніздечко, і якщо це буде справжня, хороша людина — вирішуй свою долю сама… Добре, якщо це буде індієць. Хай навіть європеєць. Аби не англієць. Та зрештою…
- Предыдущая
- 30/50
- Следующая
