Атлантида - Бенуа Пьер - Страница 26

• Предыдущая
• 26/42
• Следующая

На столі стояли червоні глиняні келихи й важкий глиняний глек з пальмовим вином.

Серед присутніх я пізнав знайомих: мого масажиста, манікюрницю, перукаря, двох або трьох білих туарегів, які, відтуливши свої обличчя, поважно курили довгі люльки з мідними накривками. Вони з задоволенням грали в карти. Ця гра нагадала мені рамс. Поміж гостей були дві красуні з почту Антінеї — Агіда і Сідія. Їхня гладка, темного кольору шкіра мінилася під прозорою тканиною, гаптованою сріблом. Мені було шкода, що не побачив червоної шовкової туніки маленької Таніт-Зерги. Я знову згадав про Моранжа, але тільки на мить.

— Куку, дай жетони, — наказав гетьман. — Ми тут зібралися не розважатися.

Куку, послідовник Цвінгля, поставив перед ним скриньку з різноколірними жетонами. Граф Біловський зосередився й почав їх рахувати, розподіляючи на маленькі купки.

— Білі коштують по луїдору, — пояснив він мені. — Червоні — сто франків, жовті — п’ятсот, зелені — тисячу. А! Знаєте, тут грають з азартом. Зрештою, побачите.

— Беру банк вартістю десять тисяч, — сказав кухар-цвінгліст.

— Дванадцять тисяч, — мовив гетьман.

— Тринадцять, — додала, спокусливо усміхаючись, Агіда, яка сиділа на колінах у графа і старанно розкладала свої жетони на маленькі купки.

— Чотирнадцять, — сказав я.

— П’ятнадцять, — пролунав різкий голос Розіти — старої негритянки-манікюрниці.

— Сімнадцять, — заявив гетьман.

— Двадцять тисяч, — відрубав кухар.

І відчеканив, змірявши нас викличним поглядом:

— Двадцять. Беру банк вартістю двадцять тисяч. Гетьман зробив жест, що свідчив про його невдоволення.

— Бісів Куку! Нічого не вдієш проти цієї тварюки. Ви не повинні ризикувати, лейтенанте.

Куку сидів у кінці стола, що мав форму «Г». Він тасував карти з вправністю, яка мене спантеличила.

— Я казав вам, як у Анни Деліон, — з гордістю прошепотів гетьман.

— Панове, робіть ставки, — вигукнув негр. — Робіть ставки, панове.

— Почекай, тварюко, — сказав Біловський. — Ти добре бачиш, що чарки порожні. Сюди, Какамбо! Веселий масажист мерщій наповнив келихи.

— Знімай, — мовив Куку, звертаючись до Сідії, вродливої таргійки, що сиділа праворуч від нього.

Молода жінка, як особа забобонна, зняла карти лівою рукою. Але слід відзначити — в правиці був келих, що його вона піднесла до вуст. Я бачив, як стискалося від ковтків її ніжне матове горло.

— Починаю, — оголосив Куку.

Ми розмістилися так: зліва — гетьман, Агіда, яку він з найаристократичнішою невимушеністю обіймав за талію, Какамбо, одна з таргійських жінок, далі — двоє негрів, статечних і пильних, з запнутими обличчями. Справа сиділи, симетрично до тих, що зліва, Сідія, я, стара манікюрниця Розіта, перукар Баруф, ще одна жінка, двоє білих туарегів, поважних, зосереджених.

— Беру, — сказав гетьман. Сідія заперечно хитнула головою.

Куку витягнув, дав четвірку гетьманові, собі взяв п’ятірку.

— Вісім, — оголосив Біловський.

— Шість, — сказала гарна Сідія.

— Сім, — відрубав Куку. — Таблиці зрівнялися, — додав він холодно.

— Подвоюю ставку, — сказав гетьман.

Какамбо й Агіда вчинили так само. Ті, що сиділи з нашого боку, грали стриманіше. Манікюрниця ризикувала водночас не більш як двадцятьма франками.

— Вимагаю рівності таблиць, — незворушно сказав Куку.

— Який ви нестерпний, — пробурмотів граф. — Маєш. Ти задоволений?

Куку зіграв і побив дев’ятку.

— Честь і батьківщина? — проревів Біловський. — У мене була вісімка…

Я мав двох королів і не виявляв свого поганого настрою. Розіта взяла в мене з рук карти.

Я розглядав Сідію, що сиділа праворуч від мене. Густе чорне волосся спадало їй на плечі. Вона справді була дуже гарна, трохи напідпитку, як і весь цей фантасмагоричний гурт. Вона також дивилась на мене, але якось спідлоба, наче боязка тваринка.

«Ага! — подумав я. — Вона, очевидно, боїться. На мені ж написано: полювати заборонено».

Я торкнувся її ноги. Сідія сполохано відсунулася.

— Хто купує карти? — запитав Куку.

— Не я, — сказав гетьман.

— Беру, — мовила Сідія.

Кухар витягнув четвірку.

— Дев’ять, — кинув він.

— Ця карта мала бути моєю, — гримнув граф. — І п’ятірка, в мене була п’ятірка. Ах! Якби я не дав слово його величності імператору Наполеону III ніколи більше не докуповувати до п’яти. Бувають хвилини, коли це так важко, так важко. І ось ця тварюка, негр — кум королю.

Справді, загарбавши три чверті жетонів, Куку з гідністю підвівся й попрощався з товариством:

— До завтра, панове.

— Геть звідси всі, — проревів гетьман Житомирський. — Мосьє де Сент-Аві, залишіться зі мною.

Ми закурили, й він налив собі великий келих вина. Стеля зали зникла у сірій хмарі тютюнового диму.

— Котра година? — запитав я.

— Пів на першу. Але ви не покинете мене, дитино, люба дитино. В мене тягар на серці, тягар…

Він гірко заплакав. Фалди його костюма розпласталися на дивані позаду нього, наче великі надкрилля зеленого жука.

— Правда, Агіда гарна, — сказав він, усе ще плачучи. — Знаєте, вона трохи нагадує мені, хоч темніша шкірою, графиню де Терюель, красуню графиню де Терюель Мерседес. Пам’ятаєте, ту, що купалася якось у Біяр-ріці зовсім гола перед скелею Богородиці, коли там прогулювався Бісмарк? Не пригадуєте? Мерседес де Терюель?

Я знизав плечима.

— Справді, я забув, що ви надто молоді. Вам було, мабуть, два чи три роки. Дитина. Так, дитина. О! Дитино моя, належати до тієї епохи і бути приреченим грати в карти з дикунами… Треба вам розповісти…

Я підвівся і відштовхнув його.

— Залишся! Залишся! — почав він благати. — Я скажу тобі все, що ти забажаєш, розповім все, що забажаєш, як я опинився тут. Про це я ніколи нікому не казав. Залишся, я відчуваю потребу вилити душу справжньому другові. Скажу тобі все, повторюю, все. Маю довіру до тебе. Ти — француз, шляхетна людина. Знаю, що ти не передаси їй нічого.

— Не передам нічого? Кому?

— Їй…

Його голос увірвався. Мені здалося, що він затремтів від страху.

— Кому?

— Їй… Антінеї, — прошепотів він.

Я знову сів.

Граф Казимир був у тому стані, коли сп’яніння робить людину поважною і зосередженою.

Він хвилину збирався з думками і почав розповідь. Шкода, що не спроможуся відтворити вживані ним соковиті архаїзми.

— Коли молодий мускат зарожевіє у садах Антінеї, мені виповниться шістдесят вісім років. Це сумно, люба дитино, усвідомлювати, що все краще в житті лишилося позаду. Неправда, що життя нескінченно оновлюється. Тому, хто знав Тюїльрі 1860 року, гірко опинитися в становищі, в яке потрапив я.

Одного вечора, перед війною, чарівні жінки, імен яких не називаю (час від часу з зустрічаю імена їхніх синів у світській хроніці «Голуа»), побажали ближче познайомитися зі справжніми лоретками. Я повіз їх на бал до Гранд-Шом’єр. Це був заклад для розваг, де збиралися художники-невдахи, повії, студенти. Посеред кабаре чимало пар так хвацько витанцьовували канкан, що аж люстри мало не зірвалися зі стелі. Ми звернули увагу на одного чорнявого молодика, зодягненого в сюртук недолугого крою й картаті панталони, очевидно, без жодних шлейок. Він був косоокий, мав миршаву борідку й чорне волосся, що злиплося, наче леденці. Антраша, які він відшкварював, були екстравагантні. Дами назвали його ім’я: Леон Гамбетта.

Я впадаю в розпач від самої думки, що міг одним пострілом з пістолета вбити цього бридкого адвоката й назавжди забезпечити щастя своє й країни, яка стала моєю другою батьківщиною. Бо серцем, любий друже, я француз, хоч не є ним за походженням.

Я народився 1829 року у Варшаві. Батько був поляк, а мати русинка, точніше волинянка. Це від неї я успадкував свій титул гетьмана Житомирського. Його було повернуто мені царем Олександром II під час його візиту до Парижа на прохання мого високого володаря імператора Наполеона III.

• Предыдущая
• 26/42
• Следующая