Атлантида - Бенуа Пьер - Страница 14
- Предыдущая
- 14/42
- Следующая
Я був здивований такою чемністю, а також тим, що старший із них відмовився прийняти від мене невеличкий дарунок, який я витяг із сідельної кобури. Здавалося, він уникає мого погляду.
Коли люди від’їхали, я висловив Ег-Антеуану свій подив. Адже їхня поведінка суперечила моїм враженням від попередніх зустрічей з жителями Сахари.
— Вони розмовляли з тобою шанобливо, навіть з острахом, — сказав я йому. — Але ж плем’я еггалі належить до високого роду. А кель-тагат, що, ти казав, з нього походиш, — це плем’я рабів.
У похмурих очах Ег-Антеуана промайнула усмішка.
— Це так, — мовив він.
— Тоді чому ж?
— Бо я сказав їм, що їду разом з тобою і капітаном на Гору Духів.
Ег-Антеуан повів рукою в бік чорної гори.
— Вони злякалися. Всі туареги Хоггару бояться Гори Духів. Ти бачив, щойно я вимовив цю назву, вони накивали п’ятами.
— Ти ведеш нас до Гори Духів? — запитав Моранж.
— Авжеж, — відповів таргієць. — Саме там є написи, про які я казав тобі.
— Ти не попередив нас про це.
— Навіщо? Туареги бояться ілгінен — духів з рогами й хвостами, вкритих шерстю, які вбивають тварин і насилають правець на людей. Але я знаю, що румі[24] не бояться їх і навіть глузують з цих страхів.
— А ти, — сказав я, — ти таргієць і не боїшся ілгінен?
Ег-Антеуан показав мені мішечок з червоної шкіри, причеплений до разка білого намиста на його грудях.
— У мене є амулет, — відповів він поважно, — його благословив сам вельмишановний Сіді-Мусса. До того ж я з вами. Ви врятували мені життя. Ви хотіли побачити написи. Нехай справдиться воля Аллаха.
Сказавши це, він присів навпочіпки, витяг свою довгу очеретяну люльку з мідною накривкою й почав статечно курити.
— Усе це стає дуже дивним, — промурмотів Моранж, наближаючись до мене.
— Не перебільшуйте, — озвався я. — Ви так само добре, як і я, пригадуєте те місце, де Барт розповідає про свою подорож до Ідінен — Гори Духів туарегів-аджерів. Ця місцевість мала таку недобру славу, що жоден таргієць не наважувався супроводити його. Однак він повернувся.
— Звичайно, повернувся, — промовив мій товариш, — але спочатку заблукав. Без води й харчів, він помер би з голоду і спраги, тому довелося розтяти собі вену й напитися крові. Така перспектива мало приваблює мене.
Я стенув плечима: зрештою це не я був винний в тому, що ми опинилися тут.
Моранж зрозумів мій жест і вирішив вибачитися.
— Втім, мені було б цікаво, — провадив він з дещо вдаваною веселістю, — познайомитися з цими духами й перевірити дані Помпоніуса Мела, який знав про них і поселив їх у горах туарегів. Він називає їх ежіпанами, блем’єнами, гамфазантами, сатирами… «Гамфазанти, — пише він, — голі; блем’єни — безголові, в них обличчя на грудях; у сатирів — нічого людського, крім лиця. Ежіпани, кажуть, мають звичайний вигляд». Сатири, ежіпани… справді, хіба не дивно, що цими грецькими іменами названо місцевих поганських духів? Повірте, ми натрапили на дуже цікавий слід; я переконаний, що Антінея — ключ до надзвичайних відкриттів.
— Цитьте, — сказав я йому, приклавши палець до вуст, — прислухайтесь.
Довкола нас у вечірніх сутінках, що насувалися, народжувалися дивні звуки. Вони були схожими на хрускіт, який супроводжувався протяжними й розпачливими, жалібними стогонами, що відлунювались у навколишніх ущелинах. Здавалося, ніби вся чорна гора зненацька застугоніла.
Ми подивилися на Ег-Антеуана. Він незворушно і далі курив свою люльку.
— Ілгінен пробуджуються, — кинув він.
Моранж мовчки прислухався. Він, безперечно, так само, як і я, розумів, що ці звуки — хрускіт перегрітих скель, каміння, ціла низка фізичних явищ; згадалася співуча статуя Мемнона…. І все ж цей несподіваний концерт не міг не вплинути гнітюче на наші збуджені нерви.
Мені пригадалася остання фраза бідолашного Бу-Джема.
— Країна жаху, — прошепотів він тоді ледве чутним голосом.
І Моранж повторив те саме:
— Країна жаху.
Дивний концерт припинився, коли на небі з’явилися перші зірки. Глибоко схвильовану дивилися ми, як спалахували вони одна за одною, крихітні блідо-голубі вогники. Цієї трагічної миті зірки єднали нас, самотніх, приречених, загублених, з нашими братами на вищих широтах, з тими, хто в цей час у містах, вже освітлених сяйвом електричних ламп, шалено ринувся в обійми своїх несамовитих пристрастей і куцих розваг.
Шет-Ахадх есса хетізенет
Матередіре д-Ерредіеаот,
Матесексек д-Ессекаот,
Мателахарх д-Еллерхаот
Еттане діенен, барад тіт-енніт аблтет.
Це співав Ег-Антеуан протяжно, гортанним голосом, який лунав урочисто й тужливо в тиші, що запала.
Я торкнувся руки таргійця. Він кивнув на сузір’я, що мерехтіло на небосхилі.
— Волосожар, — прошепотів я Моранжеві, вказуючи на сім блідих зірок.
Ег-Антеуан тим самим монотонним голосом знову заспівав тужливу пісню:
У ночі семеро дочок:
Матередіре і Ерредіеаот,
Матесексек і Ессекаот,
Мателахарх і Еллерхаот,
А сьома — це хлопець, що втратив око.
Раптом мене охопило почуття тривоги. Я схопив таргійця за руку, коли він утретє почав монотонно бурмотіти свій рефрен.
— Ми скоро будемо в печері з написами? — різко запитав я.
Подивившись на мене, він, як завжди, спокійно відповів:
— Ми вже біля неї.
— Біля неї? Чого ж ти чекаєш і не показуєш її нам?
— Щоб ви цього зажадали від мене, — досить зухвало відповів він.
Моранж зірвався на ноги.
— Печера, печера там?
— Вона там, — повторив неквапом Ег-Антеуан, підводячись.
— Веди нас до печери.
— Моранже, — сказав я, раптом стривожившися, — западає ніч. Ми нічого не побачимо. І, можливо, до неї ще далеко.
— Відціль п’ятдесят кроків, не більше, — промовив Ег-Антеуан, — у ній повно сухої трави. Її можна запалити, й капітан усе побачить, як удень.
— Ходімо, — повторив мій товариш.
— А верблюди? — наважився я ще раз утримати його.
— Вони спутані, — сказав Ег-Антеуан, — і там ми будемо недовго.
Він уже прямував до чорної гори. Моранж, що аж тремтів від хвилювання, рушив за ним. Я теж пішов, відчуваючи з тієї миті глибоку тривогу. В скронях гупало. «Я не боюся, — повторював я собі, — присягаюся, що це не страх».
Ні, справді це був не страх. А проте яке дивне запаморочення! Мла застеляла очі. У вухах гуло. Я знову чув голос Ег-Антеуана, але підсилений, надзвичайно гучний і водночас глухий, дуже глухий:
У ночі семеро дочок…
І мені здавалося, що гори відлунюють, безмежно повторюють цей зловісний останній рядок:
А сьома — це хлопець, що втратив око.
— Це тут, — сказав таргіець.
Ми побачили в скелі чорну діру. Схилившись, Ег-Антеуан проліз у неї. Ми — за ним. Усередині панувала темрява.
Блимнуло жовте світло — це Ег-Антеуан викресав вогонь і підпалив купу трави біля входу. Спочатку ми не могли нічого розгледіти. Очі засліплював дим.
Ег-Антеуан залишився збоку біля отвору печери. Він сів і почав спокійніше, ніж завжди, пахкати своєю люлькою, пускаючи клуби диму.
Над травою, охопленою полум’ям, замерехтіло світло. Я мигцем глянув на Моранжа. Він, як мені здалося, був дуже блідим. Упершись обома руками в стіну, намагався розшифрувати знаки, які я ледве бачив.
І все ж я запримітив, що в нього тремтіли руки.
«Чортзна-що, може, йому, як і мені, млосно?» — міркував я, відчуваючи, як стає дедалі важче зібратися з думками.
Я почув, як голосно він гукнув, здається, до Ег-Антеуана:
— Відсунься вбік. Нехай надходить повітря. Як димно!
Він усе читав, читав.
Раптом знов пролунав його голос, але невиразно. Мені здалося, що дим поглинув і звуки.
— Антінея… Нарешті… Антінея… Але це не вирізьблене на камені… знаки накреслено охрою. І менш, ніж десять, а може, й п’ять років тому… О!..
24
Європейці (араб.).
- Предыдущая
- 14/42
- Следующая