Божі воїни - Сапковский Анджей - Страница 39
- Предыдущая
- 39/137
- Следующая
Кивок головою.
— У Дзержки… — голіард занепокоєно роззирнувся. — У Дзержки ти будеш у безпеці. Потім, коли все стихне, я вивезу тебе до Польщі. Якщо ти аж так цього хочеш, станеш кларискою. Але в Старому Сончі або Завіхосьці. Польща, що вдієш, це не Шльонськ, але там теж гарно. Звикнеш. А тепер бувай. Хай бог тебе провадить, дівчино.
- І вас, — шепнула вона у відповідь.
— Пам’ятай: не повертайся додому. Відразу в дорогу.
— Пам’ятаю.
Голіард зник у пітьмі так само несподівано, як з’явився. Еленча фон Штітенкрон повільно розв’язала фартух. Подивилася у вікно, в якому ніч уже майже розмазала, майже стерла з чорнотою неба обриси покритих лісами пагорбів.
Взяла з гардеробу плащ, замотала головою хусткою. І побігла. Але не за пральню над ровом. Побігла в протилежний бік.
У кімнатці над притулком, у якій вона мешкала, не було нічого, що вона хотіла би взяти із собою. Нічого, що вона могла би назвати своїм. Нічого, що їй було би шкода.
Крім кота.
Вона серйозно поставилася до голіардової перестороги. Розуміла, що таке небезпека. Вона розуміла її джерело, пам’ятала залізні очі ксьондза, який її розпитував, пам’ятала страх, що його він у неї викликав. “Але ж це тільки на мить, — думала вона на бігу, — тільки на мить, тільки візьму котика — і все, що зі мною може статися, це ж тільки одна малесенька хвилинка…”
— Киць-киць… Киць-киць…
Віконце було прочинене. “Пішов, — подумала вона з наростаючим жахом, — як завжди, пішов у ніч, своїм котячим звичаєм… Як я його тепер знайду…”
— Киць-киць-киць… — вона вибігла на сходовий майданчик, заплутуючись у розвішаних простирадлах. — Кицюню… Кицюню!
Вона збігла по сходах. І відразу зорієнтувалася, що щось не так. Холодне нічне повітря раптом стало ще холоднішим, на вдиху холодом стиснуло гортань. Цей холод уже не був свіжим і підбадьорюючим, він став важким, густим, як флегма, як слиз, як застигла кров. Він раптом наповнився загустілим, концентрованим злом.
За три кроки перед нею на землю опустився птах. Великий стінолаз.
Еленчі здалося, що вона вросла в землю, що вчепилася корінням у ґрунт. Вона була нездатна ворухнутися, нездатна навіть здригнутися. Навіть тоді, коли на її очах стінолаз почав рости. Набувати іншого вигляду. Перетворюватися на людину.
І тоді одночасно сталися дві речі. Голосно занявчав кіт. А з темряви ночі вибіг великий вовк.
Вовк додав ходи, раптом перейшов на протяжний біг, потім скочив.
Але Стінолаз уже знову ставав птахом, розмазувався, меншав на очах, лопотів крильми, злітав… Тріумфально заскрекотів, коли сліпучо-білі вовчі ікла клацнули, не діставши, за кермовими перами його хвоста. Вовк після стрибка м’яко впав на лапи, одразу ж помчав у пітьму, услід за відлітаючим птахом.
Еленча вхопила кота й побігла. Сльози вистигали на її щоках.
Залізний Вовк переслідував так, як переслідує кожен звичайний вовк, тягнув швидким, одноманітним, витривалим бігом. Піднімаючи час від часу носа, він надійно і впевнено ловив насичений магією вітер за стінолазом. Очі звіра світилися в темряві.
Ішло переслідування, тривала смертельна гонитва. Німчанськими узгір’ями. Понад долинами Олави, Шлежі і Бистриці.
Діти в колисках прокидалися, кричали, заходилися плачем. Коні по стайнях впадали в шал. Худоба товклася в оборах.
Зривався, пробуджений страхітливим сном, лицар у кам’яній станиці. У сільського пробоща, який стиха змовляв Nunc dimittis, молитовник вивалювався з тремтячих рук. Протирали очі озброєні люди на сторожових вежах.
Тривала погоня. Перед погонею, провіщаючи її, немовби гонець, біг Страх. За погонею Тривога осідала, як курява.
У цих місцях було прадавнє місце культу, плаский пагорб, а на ньому викладене рядочком оброблених каменів магічне солярне коло, у якому колись молилися богам, старшим, ніж людство. Це також було місце поховання, цвинтар, некрополь народів — не завжди людських — назви яких загинули в пітьмі століть. У 1150 році, у рамках боротьби з язичництвом і забобонами, камені було порозкидано, а на їхньому місці з наказу єпископа Вальтера Малоннського збудували дерев’яний костелик — а радше молитовню, адже навколо було пустище. Молитовня не простояла й року і згоріла від удару блискавки. З цих самих — або подібних — причин вогонь пожирав усі наступні костелики, які споруджували на місці давнього некрополя. Боротьба тривала років двадцять, до самої смерті єпископа Вальтера. Люди стали шептати, що зі Старими Борами краще не заїдатися, а новий єпископ, Жирослав, прийняв єдино розумне рішення: на місце для будівництва наступного храму вибрав зовсім нове місце, віддалене, гарніше, вигідніше розташоване і взагалі набагато краще. Новому костелові вже ніхто не заважав стояти і приваблювати численних вірних, на старому ж цвинтарі чиїсь невидимі руки повернули культовим каменям їхнє давнє розташування. З часом місце оточило кільце потворних скелетоподібних дерев і — подекуди — заплутаний живопліт озброєної смертельними колючками тернини.
Місце було залите місячним сяйвом.
Підбігши підтюпцем до перших каменів та бар’єру тернини, Вовк раптом зупинився, настовбурчив шерсть, ніби перед червоними прапорцями. Він принюхувався до смороду цвинтарного розкладу, який усе ще витав над пагорбом, хоча мерців тут не ховали вже багато століть. Він відчув накопичені протягом століть поклади стародавньої магії, що забороняли доступ зачарованій істоті. Він розмився, змінив форму. Став людиною. Високою людиною з очима кольору заліза.
Холодне нічне повітря, здавалося, завмерло. Не здригнувся жоден сухий листок, жодна мітелка осоки. Тиша аж дзвеніла у вухах.
Тишу порушив звук кроків, тихе шарудіння камінців. Поміж камені зайшов Стінолаз.
Залізний Вовк зробив крок, теж увійшов у коло. А коло раптом ожило. З-за каменів, з-під них, з-поміж них, з гущавини переплетених трав і чагарників раптом запалали, немов ліхтарики, десятки, сотні очей, живих, рухливих, нервових, як світлячки. Тишу ночі заповнила тривожна мелодія шепотів, невиразний гомін високих, нелюдських голосів.
— Вони прийшли, — хитнув головою Стінолаз, — побачити тебе і мене. Двох, можливо, останніх у цій частині світу поліморфів. Вони бачили, як ми поліморфуємо. І тепер хочуть подивитися, як ми будемо вбивати один одного.
Він ворухнув передпліччям і долонею, у долоню сковзнув ніж, дев’ятидюймовий толедський клинок засвітився відблиском місячного сяйва.
— То ми влаштуємо їм, — хрипко відповів Залізний Вовк, — достойне видовище. Таке, про яке варто розповідати.
Він ворухнув рукою і ножем, який із рукава вскочив йому просто в долоню.
— Загинеш, Вовче.
— Загинеш, Пташе.
Вони почали йти по колу, повільно, обережно ставлячи ноги, не зводячи один з одного очей. Двічі обійшли коло. А потім наскочили один на одного, блискавично завдаючи ударів. Стінолаз ударив ножем згори, в лице, Вовк відхилив голову на чверть дюйма, сам штрикнув знизу, в живіт, Стінолаз ухилився від удару, розвернувшись усім корпусом, різонув по діагоналі, зліва, Вовк знову врятував горло легеньким ухилом, відскочив, обернув ніж у долоні, з обманного руху вдарив знизу вгору, клинок з дзенькотом зіткнувся з так само оберненим лезом Стінолаза. Обидва вони обмінялися кількома блискавичними ударами, відскочили.
На жодному не було ані подряпини.
— Загинеш, Пташе.
— Загинеш, Вовче.
Ліхтарики нелюдських очей мерехтіли і погойдувалися в пітьмі, нерозбірливий і збуджений гомін посилювався, підступав хвилями.
Цього разу вони кружляли один навколо одного довше, то скорочуючи, то збільшуючи дистанцію.
Атакував Вовк, вдарив навхрест ножем, спершу тримаючи лезо прямо, а потім обернув його і закінчив атаку підступним ударом у шию.
Стінолаз ухилився, сам ударив зліва, потім знизу справа, потім зовсім низько, широким бриючим замахом, що закінчився випадом і прямим колючим ударом. Вовк парирував ріжучі удари ножем, а колючого уникнув півобертом, сам ударив з випаду, фінтом, з прискоку дзюбнув згори, з боку шиї. Цього разу Стінолаз не ухилявся, парирував передпліччям, крутнувся, обернув ножа у долоні і щосили, вклавши в удар весь розмах плеча, влучив Вовку просто у сонячне сплетіння. Клинок увійшов аж до гарди.
- Предыдущая
- 39/137
- Следующая
