Lux perpetua - Сапковский Анджей - Страница 83

• Предыдущая
• 83/128
• Следующая

— Оце? — демерит продемонстрував видобуту з футляра біля сідла зброю. — Це, друже, празька рушниця, яку прийнято називати «зрадницькою».^{37} Страшенно модна зараз штука в Празі, всі її носять. Вона, як бачиш, досить коротка, щоб її можна було сховати під плащем і використати зненацька, по-зрадницьки, тому вона так називається. Ґніт, ось поглянь, вставлений у бронзовий курок, може весь час тліти. Коли натиснути гачок — зауваж, що я можу це зробити однією рукою, гніт доходить до запалу і — бу-у-ум! Гарно, га? Прогрес, хлопче, відбувається безперервно.

— Годі заперечити. Чуєш?

— Нічого не чую.

— Отож-бо. Ще якийсь час тому бомбарди замовкли.

Вони виїхали з лісів. Згори перед ними відкривалася панорама. Мальовничий закрут Бобра. І місто на правому березі.

— Перед нами Болеславець, Верхня брама, — показав Брус із Клінштейна. — Виходить, що ми прибули саме вчасно. Місто здалося.

Верхня брама виявилася розбитою, рештки воріт, які звисали з завіс, були обвуглені, а стіна і надбрамна башта — чорні та розтріскані від вогню. Таборити явно застосували тут свій стандартний і випробуваний спосіб долати брами, який полягав у тому, що їх пропалювали. Під брамою складали купу дров, додавали кілька бочок смоли і дьогтю, підпалювали і чекали результату. Зазвичай результатом була капітуляція. Як тут і тепер.

— В'їжджаємо. Ріксо, ти з нами?

— Я тут почекаю.

— На кого? Чого?

Вона не відповіла, відвернулася. Шарлей фиркнув, а тоді кинув на Рейневана багатозначний погляд. Побачивши, що Рейневан не реагує, пришпорив коня, рушив за загоном.

У місті панував спокій, хоча вулички, що вели на ринок, були забиті озброєними до зубів гуситами. Щільні лави Табора стояли і на самому ринку, навколо ратуші. Міщани, які скупчилися довкола будинків, спостерігали за агресорами в тривожній тиші.

— Або Болеславець уже договорився, — оцінив ситуацію Шарлей, — або зараз буде договорюватися. Нормальна річ. Визначать викуп і контрибуцію у вигляді утримання і постачання для війська. Укладуть угоду. А то тут уже все було б у вогні.

Біля самої ратуші стояли в бойовому порядку кілька бойових возів, з них стирчали стволи гуфниць. Серед них був і штабний віз гейтмана, що його легко було впізнати за трофейними ксьондзівськими ризами, котрими були грубо оббиті обидва борти і вимощено всередині. Біля возу стояв власною персоною гейтман польових військ Табора, Якуб Кромешин з Бржезовиць, одягнений в оздоблений золотом каптан і високі чоботи з червоної шкіри. При ньому були Отік з Ложі, Мікулаш Сокол з Ламберка і Вацлав Гарда, командир празького контингенту. І худолиций проповідник Смолік, якого Рейневан пам'ятав із минулорічного рейду.

Особиста охорона пропустила їх. Вони підійшли. Рейневан прокашлявся.

— Гейтмане…

— Не зараз! — Кромешин упізнав його і явно здивувався, але відіслав жестом. — Не зараз, медику!

З ратуші показалися міські посланці. Райці і міщани, очолювані товстим ксьондзом у сутані та високим бороданем у вільному, мов тога, задрапованому, обшитому знизу хутром плащі.

Плащ привернув Рейневанову увагу: він був блакитний тим неповторним відтінком блакиті, який Рейневанів убитий брат Петерлін отримував у своїй фарбарні із синильника і чорничного соку.

Бородань і грубий священик стали перед Кромешином, уклонилися. Бородань почав говорити. Говорив він настільки тихо, що Рейневан, Шарлей і Самсон, які стояли за десять кроків, розбирали тільки кожне п'яте слово. Але всі, навіть ті, котрі стояли ще далі, розуміли, про що йдеться. Болеславець здавався. Пропонував викуп, тільки щоби Табор їх пощадив. Їх схоронив від меча, їхні домівки — від вогню. Усі, навіть ті, що стояли зовсім далеко, побачили також розлючене раптом лице Кромешина. І почули його голос. Його левиний рик.

— Тепер? То ви тепер хочете давати викуп? Коли ми вже в місті? Коли ви вже на нашій ласці? Пізно, болеславчани, пізно! Учора, коли я закликав вас здатися, ви мені зверхньо викрикували зі стін у відповідь! І що ж це ви гукали, згадайте-но? Чи часом не про Крацау? Ото я вам тепер дам Крацау! Ви мене запам'ятаєте, псявіри!

Бородань на крок відсахнувся, зблід. Грубий ксьондз, навпаки, здавалося, от-от кинеться гейтманові до очей.

— Я знав, — заверещав він, — що нічого з ними теревенити! Excoecavit eos malitia eorum! Тьху, єретики! Святотатці! Злочинці! Будете смажитися в пеклі! Спостигне вас кара Божа!

На знак Кромешина озброєні таборити оточили делегацію, приперли райців до стіни. Гейтман польових військ став перед ними, вперся кулаками в боки.

— На вас, — сказав він, — упаде найшвидше. Зараз. Я вас покараю від Божого імені.

— Ну ж бо, брате Смоліку, — звернувся він до худолицього проповідника. — Заговори до них. Нехай вони, перш ніж покинуть наділ, почують голос Божої істини. Спасіння їм однаково не мати, псявірам, прислужникам Риму, пахолкам вавилонського Люксембуржця. Але їм легше буде попрощатися з цим світом.

Проповідник напружився, як струна, набрав повні груди повітря.

— Це війна Господня! — писклявим голосом заволав він. — Тож це Він віддав вас у наші руки! Ви їли хліб безбожжя і вино грабежу попивали, настав день кари! Ви завинили перед Господом, тож виллється кров ваша, немов той пісок, а ваша плоть, як гній. Ти грішив, зрадливий народе, гордовито пишався, поклонявся брехливим ідолам Риму, тож Бог переможе тебе і відріже тобі голову, як учинив Давид Голіафові. Бог трощить голови своїм ворогам, пелехатий череп того, що чинить грішно[119]!

— Добре, — оцінив Кромешин. — А надто про той пелехатий череп. Хоча про пісок, що виливається, теж було непогано. Ну, хлопці, ви чули? Хапайте їх — і одного по одному, як Бог наказав, а брат Смолік нагадав! Як учинив Давид Голіафові!

— Змилуйтеся! — завив бородань у блакитному плащі, якого витягували з групи. — Не вбивайте! Християни! Змилосердьтеся!

Таборити схопили його, затягнули до возу, сперли шиєю на дишель. Хтось підбіг, ударив сокирою. Йому довелося доправити ще двічі, тим часом міщанин хрипів і харчав, а кров цебеніла струмками. Врешті-решт голова впала на заляпану бруківку.

Ксьондза, який виривався, жбурнули на землю, притиснули колінами. До потилиці приставили шестидюймовий цвях.

І забили кількома ударами обуха, по саму шапочку. Ксьондз закричав лише раз, а потім уже тільки здригався і смикав ногами.

На райців, які стовпилися у порталі ратуші, посипалися удари. Їх били ціпами, обушками і сокирами, рубали мечами, кололи рогатинами. Не минуло й піввервиці, як у калюжі крові здригалася дюжина тіл.

Кромешин мочки показав, і його рука ще не встигла опуститися, як шість тисяч воїнів Табора з дикими криками кинулися на місто Болеславець.

Миттю затовкли тих, що були на ринку, вирізали тих, які опинилися на вулицях. Потім вторглися до будинків. Звідти долинув один великий приречений крик, з вікон градом почали сипатися люди. Назовні тривала різня, пардону не давали нікому, вулиці моментально були встелені трупами. Кров рікою текла канавами, вимиваючи з них мильну піну й сечу, змиваючи сміття, гній і покидьки.

Не дали притулку болеславецькі храми. Було перебито всіх, хто поспішав до Діви Марії і Миколая. Сталася різня перед домініканським Святим Хрестом і на площі перед Доротою. Ненадовго прихистком послужив і костел Святої Ядвіги, в якому схоронилися понад сотня міщан і духовенства. Потім гусити ввірвалися до притвору, нефу і пресвітерії. Ніхто не вцілів, а костел охопив вогонь. Яскраве полум'я і стовп диму знялися під небеса.

Ще як тільки все починалося, коли стинали бороданя в блакитному, Самсон ступив крок уперед, немов хотів перешкодити. Демерит схопив його за плече, він вирвався, але залишився на місці, не підійшов, не втрутився. Не запобіг. Тільки відвернувся, побілівши як крейда. Подивився на Рейневана. На Шарлея. І знову на Рейневана. А потім угору, на небо. Достоту так, ніби чогось звідти сподівався.

• Предыдущая
• 83/128
• Следующая