Lux perpetua - Сапковский Анджей - Страница 57

• Предыдущая
• 57/128
• Следующая

— А ви, — рявкнув вусань, — що за одні?

— Ми купці з Ельблонга, — спокійно заявив Бедржих зі Стражниці. — Вертаємося з Угорщини…

— Ви такі купці, як ми монашки.

— Ручаюся…

— Бреше! — крикнув Шиллінг. — Це гусит!

— Заткни пащеку, — сказав вусань. — А вам, милостиві панове, доведеться все-таки потрудитися з нами до Пщини, там уже начальство розбереться, хто ви такі, купці чи лжекупці. Пецольд, Младота, з коней, перетрусіть їм в'юки і короби. І відберіть зброю.

— Пане начальнику, — Бедржих злегка відвів полу плаща, багатозначно поплескав по підвішеній до пояса пузатій калитці. — А може, якось договоримося?

Вусань під'їхав ближче, глянув на них згори. Тоді скривив худу пику у презирливій усмішці.

— У Пщині, — процідив він, — за єретиків більше дають. А раз даєш хабара, значить, ти точно єретик. Підеш у пута. А твій нікчемний мішок однаково буде наш.

— Бог свідок, — стенув плечима проповідник, — що я цього не хотів.

— Чого ти не хотів?

— Цього.

Бедржих вхопив протягнутий йому арбалет, плавно підкинув приклад до щоки. Дзенькнула тятива, випущена з близької відстані стріла змела вусатого з коня.

— Бий!

Спитек з Мельштина рубонув одного із солдатів мечем, Сестшенець кинувся на решту, рубаючи і штрикаючи навперемін мечем і чеканом. Найманці кинулися на них з криком, наставивши списи і вимахуючи сокирами. Троє впало з коней, націлені стрілами з арбалетів моравців і польських зброєносців, четвертий хляпнувся в калюжу від стріли Шарлея. Решта накинулися на них з бойовими вигуками. І тут у бій вступив Самсон.

Велетень схопив зроблену з розрізаного навпіл стовбура лаву, підняв її, ніби вона нічого не важила, — а вона важила. І як циклоп Поліфем вергав скелі в корабель Одіссея, так Самсон Медок пожбурив лаву в кінних пщинських найманців. Із кращим, ніж Поліфем, результатом. Спричинивши страхітливий погром серед людей і тварин.

Рейневан, спритно лавіруючи в бою, кинувся до Шиллінга. І побачив щось неймовірне.

Ренегат вчепився за куртку вершника, який його вів, стягнув його на землю. Вершник, здоровий чолов'яга, не дав себе збити з ніг, відштовхнув Шиллінга і вдарив його ножем. Шиллінг ухилився від удару півобертом і нахилом корпусу, різким рухом плеча викрутив солдатові руку, сильно штовхнув плечем, засадивши нападникові його власний ніж у горло. Блискавично розрізав пута на зап'ястях об причеплену до сідла сокиру, скочив на сідло, пустив коня чвалом.

І був би втік, якби не мисливський арбалет з німецьким коловоротом, зроблений у Нюрнберзі, експортований до Кракова, привезений у Моравію, до Одр, де Шарлей придбав його за зовсім не високу ціну — чотири угорські дукати. Рейневан поклав ложе на пліт, спокійно прицілився і вистрелив. Кінь, якому стріла влучила в круп, заверещав і дико смикнувся, Шиллінг вилетів з сідла, як із пращі, й гепнувся на купу мокрої тирси. Рейневан кинувся на нього з вихопленим з-за халяви ножем. Ренегат зірвався, як кіт, зблиснув власним лезом. Вони зійшлися в серії випадів, уколів і ударів.

Шиллінг раптово вдарив з випаду, наскочив, цілячись розчепіреними пальцями лівої руки в очі. Рейневан врятував око, відхиливши голову, різко ухилився від розмашистого удару. Другий удар парирував клинком, аж іскри пішли. Шиллінг копнув його, одночасно б'ючи ножем згори. Рейневан устиг затулитися, але це виявився фінт. Ренегат обернув ніж у долоні і штрикнув його в коліно. Пронизаний болем Рейневан на якусь мить розгубився. Шиллінгові цього було достатньо. Він замахнувся плавним обертом і різонув його по плечу.

— У лютому, — просичав він, — ти вижив, бо я був хворий. Але я вже одужав.

— Зараз знову захворієш.

— Тоді я тобі тільки вухо надрізав. Тепер випущу кров, як зі свині. Як із твого брата.

Вони кинулися один на одного, ріжучи і колючи. Рейневан парирував підступний укол, вдарив Шиллінга ліктем в обличчя, додав з оберту кулаком, копнув у гомілку, обернув ніж і штрикнув згори, з усієї сили. Почувся хрускіт, лезо ввігналося до гарди. Ренегат смикнувся, відскочив. Подивився на рукоять, що стирчала з його ключиці. Схопив її, одним плавним рухом витягнув ніж з рани. І відкинув за себе.

— Зовсім не боліло, ха-ха, — весело сказав він. — А тепер я бебехи з тебе повипускаю. Повитягую з тебе кишки і обмотаю тобі їх навколо шиї. Та й так залишу.

Рейневан відступив, спіткнувся, впав. Шиллінг накинувся на нього з тріумфальним криком. Шарлей виріс як з-під землі і різко полоснув його фальшіоном по животу. Ренегат закашлявся, подивився на фонтан крові, підняв ніж. Шарлей рубонув його ще раз, цього разу по правому плечі. Кров бризнула на сажень угору. Шиллінг упав на коліна, але ножа не випустив. Шарлей вдарив ще раз. І ще. Після другого разу ренегат упав. Після третього остаточно знерухомів.

— Terra sit еі levis, — хрестячись, сказав Бедржих. — Нехай йому земля і так далі. Аж лячно питати… Ви його знали?

— Побіжне знайомство, — відповів Шарлей, витираючи держак.

— І вже неіснуюче, — додав Рейневан. — Ми викреслюємо його зі списку знайомих. Дякую тобі, Шарлею. Мій брат із того світу теж тобі дякує.

— Так чи сяк, — Бедржих скривився, розглядаючи покалічену долоню, — не хто інший, як цей знайомий має на совісті пшинських воїнів, що їх дочасні рештки оце саме топлять у гноївці. Якби не він, ми би відбрехалися без бою. А тепер нам треба звідси тікати, і чимшвидше. Медику, можеш перев'язати мені руку?

— Хвилинку, — Рейневан стягнув куртку і просяклу кров'ю сорочку. — Потерпи ще. Я тільки візьму голку і нитку. Мені треба в кількох місцях позашиватися.

Вони їхали, не шкодуючи коней. Рейневан був не єдиним, кого довелося зашивати і хто зараз кулився в сідлі, час від часу сичав і лаявся. Легку рану в стегно отримав у бою з пщинськими найманцями Спитек з Мельштина, один з моравців дістав по ребрах, добряче перепало по чуприні зброєносцю Сестшенця. Однак усі трималися в сідлах. Постогнували, пойойкували, але темпу не збавляли.

— Бедржиху? Як твоя рука?

— Та, дрібничка. Я просив перев'язати, щоб не поплямити кров'ю ці штани. Бо це нові штани.

— Ти вже коли-небудь був поранений? Залізом?

— Під Бржецлавом, у двадцять шостому, угорським списом у гомілку. А чого ти питаєш?

— Так собі.

— Шиллінг… — наважився підняти сумне питання Рейневан. — Якщо Шиллінг опинився тут, це значить, що він утік з в'язниці. А це може означати… Може означати, що Горн…

— Ні, — негайно перебив демерит. — Не вірю. Горн не дав би захопити себе зненацька. А своєю чергою…

— Треба буде перевірити, — закінчив Рейневан. — Заглянемо на Совинець. Зразу після того, як повернемося до Одр.

— Це вже недовго, — спокійно сказав Самсон Медок. — Три, щонайбільше чотири дні.

— Самсоне?

— Наш комендант знову змінив напрям. Останню годину він веде нас на південь. Прямісінько до Моравської Брами. З хвилини на хвилину побачимо Скочів.

Рейневан дуже брудно вилаявся.

— Саме так, визнаю, — Бедржих, на якого різко напосілися, навіть не оком не зморгнув. — Я навмисне ввів вас в оману. Я ніколи не мав наміру їхати до Затора.

— Ще одна перевірка, — гаркнув Рейневан, — моєї лояльності? Так? Я знаю, що так!

— Якщо знаєш, то навіщо питаєш?

У зарослому грубим шаром ряски лісовому болітці кумкали, облаплюючись, тисячі жаб.

— Слід визнати, — сказав Шарлей, — що ти вмієш діяти на нерви, Бедржиху. У тебе в цьому плані непересічні здібності. Цього разу тобі вдалося розлютити навіть такого спокійного чоловіка, як я. І я би надавав тобі по морді тільки так, якби не сором перед іноземцями.

— А я, — процідив іноземець Сестшенець, — відчув себе особисто ображеним вашим крутійством. Ваше щастя, вашмосте Бедржиху, що вас духовна сукенка захищає. А то на втоптаній землі я навчив би вас доброго тону. І кості порахував би.

• Предыдущая
• 57/128
• Следующая