Lux perpetua - Сапковский Анджей - Страница 44

• Предыдущая
• 44/128
• Следующая

«Stadtluft macht frei», — нагадав собі Стінолаз, йдучи від Піскового мосту вниз Замковою вулицею.

Той факт, що у Вроцлаві все ще проживали численні нічні створіння, зовсім не був для нього відкриттям. Але минув якийсь час, відколи він гуляв тут після заходу сонця, і за цей час, як виявилося, тут чимало змінилося. «Достоту, — констатував він ідучи, — не тільки для Кундрі дихання великого міста несло подмух свободи. Не тільки вона, виявляється, добре і привільно почувалася у Вроцлаві. Не їй одній, виявляється, відповідав міський habitat».

Дзантир, якого він застав зненацька біля брами, підняв видовжену морду, явно не розуміючи, яким це дивом Стінолазу вдається його бачити. Врешті-решт він сховався у морок, вигинаючи спину, як кіт, і настовбурчуючи шерсть.

Під жерлом ринви сиділи і лизали вкриту гноєм бруківку кілька уркінів, надутих, ніби пухнасті кулі. Шкрябнувши пазурами, втік у темряву в'юнкий, як ящірка, рапіон. Ще трохи далі був винний склад, вдягнений у шкіряний кабат лисий гном, який орудував там над колодкою, навіть не підняв голови. Його озброєний ломом спільник кинув на Стінолаза злий погляд, щось пробурчав під ніс — важко було розібрати, привітання чи лайку.

У завулку, що відходив у бік вулиці Вузької, різко смерділо магією та алхімією — тобто ектоплазмою, селітрою, купоросом, галуном і винним алкоголем. Стічна канава явно фосфоризувала, у ній повзали есфіліни, яких привабили відходи перегонки. Неподалік, у підсіннях, причаївся гару, однак розвинуті чуття стримали його від нападу, він вчасно відчув ауру Стінолаза та збагнув, що краще і не пробувати. За кільканадцять кроків далі так само повелася ламія. Вампірка навіть почекала, поки Стінолаз наблизиться, а переконавшись, що він справді її бачить, привітала поклоном, загорнулася в опанчу і зникла, сіра на тлі сірої стіни.

Між контрфорсами костелу Святого Духа сидів клудер, стогнучи і чухаючи черево. На вімпергах, фіалах і пінаклях храму шелестіли і тріпотіли крила наполоханих літавців. Одразу ж за шпиталем Стінолаз помітив на камені смугу свіжої крові. З чистої цікавості — по суті, ця справа його не обходила — він підсилив свій зір заклинанням, глянув крізь пітьму. Нахилена над закривавленим трупом калькабра, яку роздражнили чари, вишкірила дводюймові ікла, а волосся піднялося над її головою, ніби срібляста корона. Стінолаз знизав плечима, наддав ходи. Як колись, так і тепер, виявляється, ходити по Вроцлаву поночі було небезпечно.

Він перетнув Торгову, вийшов на невелику площу біля криниці. І тут на нього накинулися. З усіх боків. Одягнені так, що їх майже не було видно. Надзвичайно швидкі. Як на людей.

Тільки те, що він блискавично ухилився, врятувало йому життя; він майже в останню мить вловив оком блідий зблиск націленого в нього клинка. Схопив нападника за полу куртки, крутнув ним, пхнув просто на другого атакуючого, прямо на вістря меча. Відхилився, відчув, як сталь ковзнула по його волоссю. Він відскочив, побачив, як меч іншого зловмисника викрешує іскри з залізних ґрат. Хапнув руку з мечем, шарпнув, вибив противника з рівноваги, кинув на коліна, швидким одночасним рухом обох рук скрутив йому карк. Напав наступний, завдав удару. Стінолаз ухилився від леза легким півобертом, упіймав за лікоть і зап'ястя, вилущив меч, зламав руку. Нападник завив. Затуляючись ним, як щитом. Стінолаз ударив наступного атакуючого мечем у живіт, скочив, не чекаючи, поки той впаде, до інших. Коли ті розсипались навсібіч, повернувся, різким рухом перерізав горло тому, котрий мав зламану руку.

Лежало троє, залишилося троє.

Мертвенний місяць блиснув з-за хмари, а Стінолаз атакував.

Вони втекли від нього за криницю, але це їх не врятувало. Вони не бачили його, коли він на них накинувся. Перший звалився на коліна від удару в пахвину; він ще не встиг розкричатися як слід, як уже мав розпанахану трахею. Другий кинувся на порятунок, атакуючи в класичній фехтувальній позиції. Стінолаз підпустив його на відповідну дистанцію, парирував випад і завдав удару, сильно і впевнено, в лице, між оком і носом. Противник смикнувся, задрижав, безпорадно трясучи руками. Потім зсунувся з леза, обм'яклий, як ганчірка.

Залишився тільки один, зачаївшись у пітьмі. Він випередив Стінолаза, атакував сам. Викрикуючи щось незрозуміле, піднімаючи для удару якусь дивну зброю — чи то сокиру, чи то булаву. Стінолаз ухилився від нього, короткого шмагонув. Нападник упав на коліна. А потім на лице.

Стінолаз подивився на меч. Зразу було видно, що це непроста зброя. І недешева. Імовірно, медіоланська. На ефесі було клеймо зброяра, невелике, його було важко розгледіти в пітьмі. Стінолазові, зрештою, не хотілося розглядати.

Один із лежачих захрипів, затрясся, задзеленчав пряжкою пояса по кам'яній плиті криниці, до якої доповз. Стінолаз за три кроки вже був коло нього, рубонув раз, другий, за третім разом медіоланський ефес лунко тріснув. Він відкинув уламок.

Застогнав інший. Той, хто впав останнім. Стінолаз наблизився, підняв дивну зброю. Це був хрест. Великий, важкий, залізний хрест з прямими плечами. На плечах поблискувало сріблом гравірування. Напис.

— Я не демон, курва, — сказав Стінолаз.

Він підняв хрест і вдарив ним, як сокирою.

Краєм плаща вбитого отер забризкані мозком холоші. І пішов своєю дорогою. Нічним Вроцлавом. Містом, яке вночі могло бути небезпечним.

Якщо під'їжджати з півночі, за течією Одри, то розташоване на правому березі місто виднілося вже здалеку. Над великим замком, який увінчував стрімку скелю, здіймалася кругла вежа з гостроверхим дахом. Збудований, як стверджувала легенда, тамплієрами, замок був сполучений з наїжаченим присадкуватими вежами чотирикутником міських мурів. Над містом виблискувала новесенькою золотою бляхою дзвіниця парафіяльного костелу.

Над рікою піднімалася імла, туман переповзав зеленіючими вербами і лозами. Прокоп Голий підвівся у стременах, застогнав, потираючи крижі.

— Ось і Одри перед нами. Поспішімо.

З чатівні над брамою їх помітили, окликнули. Задзвеніли ланцюги, грюкнув, опускаючись, міст, зарипіли, піднімаючись, грати. Вони в'їхали під тупіт копит. У підвалля, а потім — у вузькі вулички, поміж майстерні, крамнички і купецькі будинки.

— Твоя медицина перестає діяти, — нарікав Прокоп. — Господи Ісусе, Рейневане, рве мене так, що, напевно, із сідла вилечу…

— Потерпи. Хай-но я тільки знайду аптеку…

— Аптека є на ринку, — сказав Бедржих зі Стражниці, який їхав поруч. — Завжди була. Хіба що її вже встигли розграбувати.

Місто Одри завдячувало своїм розвитком розміщенню: воно було розташоване в так званій Моравській Брамі, щербині між хребтами Судетів і Карпат, на шляху, що вів із басейну Дунаю до Одри і Вісли. Шлях цей сполучав південь і північ, Гданськ і Торунь — з Будою, Краків — з Віднем і Венецією, Познань і Вроцлав — із венеційськими володіннями над Адріатикою. Таким чином, природно, що це був важливий торгівельний шлях, яким постійно тяглися купецькі каравани.

За гуситів шлях збезлюднів, купці почали оминати ці місця, де постійно спалахували пожежі та бунти, а решту зробила блокада. А в 1428 році замок Одри захопив і сів у ньому Добеслав Пухала з Венгрова, союзник Табора, польський лицар гербу Венява, славетний ветеран Грюнвальда, переможець хрестоносців під Радзином і Голубом. Пухала на чолі своїх польських молодців кинувся на край, наче яструб, палячи, що лиш міг, вирізуючи до ноги тих, хто чинив опір. Укріпившись у замку на Одрах, він надійно відрізав єпископський Оломоуц від Опави, яка належала до антигуситської коаліції, унеможлививши координацію дій Пшемекові Опавському і моравській шляхті. Через це він став більмом на оці та мішенню численних атак, які, одначе, йому завжди вдавалося впевнено відбивати. Зрештою, самим лише відбиванням атак він не вдовольнявся: сам нападав на ворожі володіння, сіючи страх і світячи зафортифікованим католикам загравами в очі. А тепер, коли на бік Чаші перейшов, ставши союзником Табора Ян з Краваржа, Пухала почав контролювати усі шляхи сполучення, у тому числі й найважливіший для гуситів гостинець — цешинський, яким до Одр безперервно текли обози зі зброєю і групи польських добровольців. Озброєних людей в Одрах було стільки, що місто нагадувало військовий табір. Більшість вуличок перегороджували обложні машини, бойові вози і бомбарди — на несамовиту радість дітворі, яка по них лазила.

• Предыдущая
• 44/128
• Следующая