Lux perpetua - Сапковский Анджей - Страница 12
- Предыдущая
- 12/128
- Следующая
А як тільки він минув Ковбасницьку, щастя усміхнулося йому на весь рот. Від вуха до вуха.
— Рейневане? Невже це ти?
Ідентифікував його, як виявилося, молодик у чорному плащі та фетровому капелюсі того ж кольору, що й плащ. Широкоплечий і рум'яний, як сільський парубійко, і, як сільський парубійко, широко усміхнений. Під пахвами в нього були два чималі пакунки.
— Ахіллес… — Рейневан поборов викликаний несподіваним окриком спазм у горлі. — Ахіллес Чібулька!
— Рейневан, — подібний на батрака молодий чоловік роззирнувся, усмішка раптом спала з його рум'яного обличчя. — Рейневан із Беляви. У Вроцлаві, за два кроки від Ринку. Хто би міг подумати… Не стіймо, холера, на видноті. Ходімо до мене, в аптеку. Це недалеко. Тримай, допоможеш мені нести… Обережно!
— Що там?
— Банки. Із мазями.
Аптека і справді була недалеко, на Ковбасницькій біля самої Соляної площі. На вивісці над входом красувалося щось схоже на ікласту морквину, але вималюваний дещо нижче напис «Мандрагора» виводив з омани. Вивіска була, в цілому, не вельми імпозантною, а сам заклад — невеличким і, либонь, не надто популярним. У ті часи, коли Рейневан з Ахіллесом Чібулькою підтримували часті та жваві контакти, останній не мав ані вивіски, ні закладу. Він працював у пана Захаріаса Фойгта, власника славнозвісної аптеки «Під золотим яблуком». Тепер він явно доробився до власної справи.
— Тебе прокляли, — повторив відомий факт Ахіллес Чібулька, розставляючи банки на аптечній ляді. — Оголосили анафему. У соборі. У Старозапустну неділю. Тижнів зо три тому.
Знайомство Рейневана з Ахіллесом Чібулькою почалося в 1419 році, невдовзі після того, як Рейневан повернувся з Праги, покинувши навчання після дефенестрації та вибуху революції. Чібулька тоді був асистентом «Під золотим яблуком», причому спеціалізованим асистентом. Він був унгентарієм, себто фахівцем у приготуванні мазей. Майже всьому, що Рейневан знав про мазі, він навчився в Чібульки. Мазі втирали як батько, так і дід Ахіллеса, причому втирали у Свидниці, а сам Ахіллес був вроцлав'янином у першому поколінні. Сам він звик називати себе «сілезцем чистої крові, ще й родовитим»; можна було подумати, що вбрані у шкури пращури Чібульок заселяли печери під Шленжею задовго до того, як у ці місця прийшла цивілізація. Однак гордість з приводу власних коренів супроводжувалася часом ледве стерпною зневагою до націй, які Чібулька називав «прийшлими», — передусім до німців. Рейневана часто обурювали погляди Чібульки, але сьогодні він збагнув, що шовінізм аптекаря може дуже стати у пригоді.
— Тебе прокляли, бісові німаки, — зі злістю повторив Ахіллес Чібулька. — Ти ж, певно, про це чув? Ну та як же, не міг не чути. Крику було на цілий Вроцлав. Якби тебе в місті впізнали…
— Було б дуже недобре, якби мене впізнали.
— Та вже ж недобре. Але ти не переживай, Рейневане, я тебе сховаю.
— Даси притулок проклятому?
— Мені нема діла до їхніх німецьких анафем! — скипів Ахіллес. — Ми, себто шльонські physici і pharmaceutici, мусимо триматися купи, бо ми один цех і одне шльонське братство. Один за всіх, всі за одного! І всі contra Theutonicos, проти німців. Так ото я собі поклявся після того, як ці свині до смерті замучили пана Фойгта.
— Пан Фойгт мертвий?
— Замучили його, пся їхня мать. За чари і поклоніння дияволу. Чисто тобі сміх! Ну, штудіював пан Захаріас трохи «Picatrix», трохи «Necronomicon», «Grand Grimoire» і «Arbatel», почитував трохи П'єтро ді Абано, Чекко д'Асколі та Михайла Шотландця… Але чари? Та що він там на тих чарах знався? Я і то в них ліпше петраю! Ось!
Ахіллес Чібулька вправно зажонглював трьома слоїками, підкинув їх, розпростер руки, крутнув долонями і пальцями. Слоїки стали самі по собі кружляти і обертатися, дедалі швидше й швидше описуючи у повітрі кола та еліпси. Аптекар рухами долоні змусив їх сповільнитися, після чого акуратно посадив їх — усі три — на ляду.
— Ось! — повторив він. — Магія! Левітація, гравітація. Та ти й сам, Рейневане, левітуєш, я ж бачив, як ти перед дівчатами своїм умінням вихвалявся. Кожен другий якісь чари та заклинання знає, носить амулет або п'є еліксир. І що, можна за це людей катувати, на вогнищах палити? Не можна. Так що плювати я хотів на всі ті їхні анафеми. Притулок тобі я дам. Тут, над аптекою, є кімнатка, у ній і оселишся. Тільки-от по місту не валандайся, бо впізнають — і буде біда.
— Так складається, — буркнув Рейневан, — що я мушу побувати в кількох місцях…
— Не раджу.
— Мушу. А талісмана в тебе часом нема, Ахіллесе?
— Кілька є. А якого тобі треба?
— Панталеон.
— Ах! — унгентарій ляснув себе долонею по чолу. — Он воно як! Ну, що ж, це таки справді вихід. І хоч у мене його нема, та я знаю, де роздобути. Річ недешева… Гроші є?
— Повинен мати.
— Не сьогодні-завтра? — здогадався Ахіллес Чібулька. — Добре, заплачу зі своїх, а ти мені пізніше віддаси. Матимеш свого Панталеона. А зараз ходи «Під голову мавра», поїмо, вип'ємо. Розповіси про пригоди. Стільки різних пліток розказували, що я аж згораю від цікавості…
Отаким-ото робом, хоч іще й день не минув, а Рейневан уже мав у Вроцлаві надію отримати гроші та прихисток — дві речі, без яких не може обійтися ніякий змовник. А ще він мав друга і спільника. Бо хоч розповідь про свої пригоди Рейневан неабияк скоротив і піддав жорсткій цензурі, на Ахіллеса Чібульку вона справила таке враження, що, як тільки він її дослухав, негайно задекларував далекосяжну допомогу і співучасть у всьому, що Рейневан замислює і планує.
Що ж до самого Рейневана, то він дуже розраховував на те, що його світла смуга наразі не закінчиться. Вона була йому надзвичайно потрібна. Він мусив встановити контакт із каноніком Отто Беессом. Це було пов'язано з ризиком. За Отто Беессом могли стежити. А за його домом спостерігати.
«Уся надія, — думав улюбленець долі Рейневан, солодко і щасливо засинаючи в кімнатчині над аптекою, на рипучому ліжку, під периною, яка відгонила цвіллю, — уся надія на щастя, що сприяє мені останнім часом.
І на Панталеон».
Коли Рейневан почепив собі на шию амулет і активував його, Ахіллес Чібулька витріщив очі, роззявив рота і, сахнувшись, зробив крок назад.
— Господи Боже, — зітхнув він. — Тьху-тьху. Ну й гидоту воно робить із людини… Добре, що ти себе не бачиш.
Амулет Панталеон, місцева особливість, автохтонний продукт вроцлавської магії, був вигаданий і створений з однією лише метою — приховувати особу того, хто його носить. Робити так, щоби на нього не звертали уваги. Щоби його не помічали і не бачили, щоби погляд сторонніх людей ковзав по тому, хто його носить, не фіксуючи не тільки вигляду, а й самої присутності. Амулет був названий за іменем Панталеона з Корбелі, одного з прелатів єпископа Нанкера. Прелат Панталеон прославився тим, що був на вигляд настільки по-слимачому звичайний, настільки мишачо-сірий і настільки огидно ніякий, що мало хто, у тому числі й сам єпископ, помічав його і звертав на нього увагу.
— Кажуть, — зауважив унгентарій, — що недобре носити оце надто довго. І надто часто…
— Я знаю. Користуватимуся в міру і носитиму з перервами. Ходімо.
Був четвер, базарний день, на Соляній площі панували тиснява, сум'яття і розгардіяш. Не було вільніше і на Ринку, до того ж там комусь на ешафоті робили щось таке, що надзвичайно цікавило публіку. Рейневан і Чібулька так і не дізналися, кому саме й що саме, бо пройшли суконними рядами, а тоді Курячим торгом дісталися на вимощену дерев'яними брусами Шевську.
У вікні каноніка Отто Беесса не було жовтої фіранки. Рейневан негайно опустив голову і наддав ходи.
— Новий будинок і контора компанії Фуггерів, — кинув він через плече до Чібульки, який посапував ззаду. — Знаєш, де це?
— Усі знають. На Новому торгу.
— Пішли. І не озирайся.
Панталеон діяв зразково: перш ніж клерк, котрий хазяйнував за конторкою, взагалі звернув на нього увагу, Рейневан був змушений підвищити голос і гримнути кулаком по стійці. Перш ніж з'явився викликаний клерком службовець компанії Фуггерів, Рейневанові довелося почекати. І трохи понервуватися. Але чекати було варто. А нервуватися — ні.
- Предыдущая
- 12/128
- Следующая
