Меч королів - Батурин Сергій - Страница 23

• Предыдущая
• 23/24
• Следующая

— Вони зайшли проти сонця, — знайшли що сказати офіцери. Насправді ж вони просто проґавили приїзд молодого короля, розбещені легким життям, що було тут останніми місяцями.

Незабаром прибіг Да Карро з загоном.

— Де Месроп? — кинув йому назустріч король.

— Ваша величносте, ми не встигли. Прийшли — він ще живий, повітря хапає, як глибоководна акула на палубі, а говорити вже не може. — Да Карро розтулив кулак — на підлогу впали дві знайомі вже Зульфікарові сині пляшечки.

Король хмикнув (невже задоволено?) і наказав капітанові:

— Руки вимий!

Озирнувся молодий правитель — тут минуло дитинство! — і не відчув у душі нічого: його палац у Квінізорайї здався йому набагато милішим і затишнішим. Він зітхнув і вирішив — треба лягати, завтра тяжкий день.

…У нагрудниках і шоломах, виготовлених, як у всіх Гадрузів, у вигляді панцира черепахи, у важких обладунках, без щитів, із самими мечами, сходилися брати Азиз і Зульфікар, онуки короля Доара Переможця.

Свідки стояли осторонь: Азизів — маршал Еміль Френч і Зульфікарів — капітан Кер Гирей. Їхня роль була дуже простою: вони не мали права ані втручатися, ані допомагати… Тільки засвідчити, що переможець чесно вбив свого суперника, тобто — власноруч, без жодної допомоги.

Зульфікар глянув в очі братові — той відвів погляд. Азиз помітно нервував, і королеві на мить перехопило серце. Він іще раз глянув у Азизове лице і одразу пригадав інше: постаріле, суворе й скорботне… Пригадав кістляві пальці, сиве волосся, що його куйовдив морський вітерець… Слабенький димок над королівським кратером…

Переляк додав Азизові сили: він ударив мечем раз — король відбив, другий — відхилився, третій — відбив знов.

Король стояв у класичній кайванській стійці, і принц Азиз не раз спитав себе: «Невже його не навчили?»

Але Зульфікар захищався традиційно, і потроху старший брат осмілів. Якби він знав, що король старанно імітує Брайтову манеру фехтувати — аби приспати його пильність. Азиз побачив, що король опустив меч досить низько — і наважився: зробив випад і блискавично вдарив Зульфікара зверху. Та той — стрімко — крок уперед і вбік правою ногою, заступив лівою собі за спину, піднявши свою зброю — і лезо Азизового меча провалилось у порожнечу: король був ліворуч, майже за спиною.

«Таки навчили», — встиг подумати Азиз. Вдаривши, Зульфікар відступив назад і, не опустивши леза, спостерігав, як падає на траву тіло принца Мезумського.

Свідки переконалися, що принц помер, — що поробиш — обов’язкова процедура, хоча хто б там був живий у такій калюжі крови та з перерубаною шиєю? — і сказали обов’язкові слова:

— Правосуддя відбулося.

Король хотів піти, та раптом прислухався: десь там, у місті, не дуже вже й далеко, гули барабани, гупали дружно солдатські чоботи та ревів захоплено натовп.

— Що там? — здивувався король.

Виступив вперед маршал Еміль Френч:

— Ви вже зійшлися в поєдинку з… — замовк, не знаючи, як назвати мерця.

— Нашим колишнім родичем, — підказав король.

— Саме так, ваша величносте, — погодився маршал, — коли прибіг гонець: годину тому до Майвани з флотилією бойових галер і великим загоном піхоти прибув адмірал…

Рев натовпу зміцнився. Так зустрічати у Майвані могли лише одного адмірала, і Зульфікар радісно здогадався:

— Устін Блек!

— Устін Блек, — мляво погодився маршал.

— Добре, тоді збирайте Велику державну раду, — наказав король.

…Королівська промова на раді була короткою:

— Панове, представляю вам першого міністра королівства адмірала Устіна Блека!

Шелест пройшов залою.

— А також губернатора Малої Черепахи — маршала Еміля Френча…

Ну, це сприйняли спокійно — колись морського міністра Блека зробили губернатором, то чому тепер не можна — військового?

— Командувача Небесною ескадрою адмірала Гирея…

Цього взагалі ніхто у Майвані не знає…

— А ще хочу повідомити, що погребальна процесія принца Мезумського відпливає з порту на Каракудук рівно опівдні. У мене поки що все. Всі вільні.

Члени державної, Доарової ще, ради з поклонами виходили із зали. Вони ще не знали, що готує їм король Зульфікар.

А той, підхопивши під лікті адміралів Устіна Блекат та Кера Гирея, повів їх до своїх покоїв.

— Дякую вашій величності за оцінку моїх старань, — почав було Гирей, але король не дав продовжити і не дозволив уклонятися. Він власноручно налив три чаші доброго вина.

— За нового адмірала! — і випив, не зупиняючись, до останньої краплі.

Моряки змушені були наслідувати його приклад.

— А тепер слухайте мене, друзі мої, — серйозно подивився на обох правитель. — Незабаром до Майвани приїде барон Покль.

— А, це той ядранець, що приїздив до Квінізорайї, — пригадав Устін Блек.

— Так, і я прошу вас вирушити з ним до Гасхурна.

Спантеличені, витріщилися адмірали на короля, а той спокійно продовжував:

— У Гасхурні ви просватаєте за мене дочку князя Олола, брата короля Раала, княжну Оло, і привезете її до Майвани.

— Ти здурів: тебе не зрозуміє шляхта і не підтримає військо, — дуже тихо заперечив Устін Блек. — А до того: у вас не буде онуків! Що буде з троном Гадрузів?

— По-перше, я — король! І жоден закон королівства не забороняє мені взяти дружиною ядранку, по-друге, спадкоємцем трону оголосимо Азизового сина Бабура, а краще — його майбутнього сина — і буде наступник трону, а коли я помру — то й король. А, по-третє, ти що, хочеш, щоб я страждав усе життя так, як ти або той барон?

Блек пригнічено мовчав, а Гирей наважився:

— А якщо знайдуться такі, хто захоче, щоб Бабур уже зараз був королем? А проти тебе влаштують змову? Або поставлять перед вибором (те саме військо або Гадрузи): трон чи вона?

— Я молитиму Небо дати мені сили лишитися собою та оберу любов! — твердо сказав король.

— Бабурові тільки три рочки, — сказав старий адмірал, — коли ще в нього будуть сини… Але все це треба тримати у великому секреті. Принаймні, поки не приїхав той барон… А ще краще — поставити всіх перед фактом весілля…

— Нащо ми так ушановували того прангівського принца? — роздратовано дорік братові принц Олол.

Король Раал спокійно відповів:

— У мене було кілька причин. Ядран поки що достатньо могутній, щоби дати відсіч будь-кому. Але подивися: Небесні народи мають по декілька дітей у родині, у нас же — одну дитину, в кращому випадку — двох. У порубіжних із Руттією землях стає дедалі менше ядранців, там повно метисів і рутійців, там майже не говорять ядранською, а щораз більше — Небесною.

Таке вже давно в Иплі, таке почалося в Оквіллі. Чи не скажуть тамтешні жителі одного дня: більшість тих, хто тут живе, — рутійці, і ми не хочемо знати ядранської мови, ядранських законів, ядранських податків? Ядранських шкіл і поліції?

Чи не скажуть вони: віддайте цю землю нам, бо ми тут народилися? А ми не віддамо, бо це одвіку наша земля! І почнеться війна, і втрутиться Руттія, начебто для захисту уроджених рутійців. Тоді буде дуже важливо, щоби Гряда, яка так зміцнилася на нашій пам’яті — останніми десятиліттями, зберігала нейтралітет.

І потім, є пророцтво Мольфарів, яке я почув того дня, як урятувався від Устіна Блека.

— Чому ти маєш вірити Мольфарам? — нервово спитав у короля брат.

— Тому що вони дуже давно живуть у Ядрані, про них згадується в найдавніших наших літописах, можливо, вони живуть тут довше, ніж самі ядранці…

— То що з того? — не зрозумів князь Олол.

— А те, що вони лише двічі за всю історію втручались у перебіг подій на планеті, і обидва втручання пов’язані так чи так із тим прангом.

— Та що мені до їхніх пророцтв, якщо я не знаю, що мені робити з княжною Оло! Вона сумує і плаче!

— Вона вагітна? — поцікавився король.

— Каже, що ні, — невпевнено відповів братові князь.

— Церква підтримає тебе, — впевнено сказав Зенон. — Буде законний правонаступник престолу з правлячої династії. Будуть мир і торгівля з багатим Ядраном — будуть і контакти між церквами. Наші вірування досить схожі, і нам давно вже треба дещо прочитати в їхніх книгосховищах! Це — незвичний шлюб, але для королівства зовсім не шкідливий. Нічого поганого від нього не буде. Церква підтримає тебе…

• Предыдущая
• 23/24
• Следующая