Меч королів - Батурин Сергій - Страница 16

• Предыдущая
• 16/24
• Следующая

Редж з-поміж місцевих поетів віддавав перевагу Ондрові, але чудово знав і сильні сторони баронових віршів — саме це було потрібно Зульфікарові. Вражений князь мовчав, а юнак безжально добив його, назвавши ще кілька імен ядранських поетів, і, вичерпавши всі знання теми, перейшов на літературу прангів, бо нещодавно її вивчав.

Брат короля влаштував гучне прийняття на честь гостей — завтра зранку вони мали від’їхати. Княжна Оло, як ніколи, сяяла звабливою красою, а сестра її Олма — навіть не вийшла зі своїх покоїв, назвавшися хворою.

Пранги справили загалом непогане враження на ядранську шляхту; вже кілька днів їх обговорювали по палацах і салонах, і врешті-решт суспільство вирішило: екзотичні, але цілком прийнятні…

П’ять ночей Оло приходила до Зульфікара, прийде й сьогодні, вшосте і востаннє. «Династичні шлюби — безглузді», — згадав він Раала. Шкода. Вона чудова. Але ані Доар, ані інші Гадрузи не дозволять йому побратися з ядранкою. Хто тоді успадкує трон? Метис? А після метиса, у якого не буде дітей? А як не прийме Гряда принца-метиса і королеву-ядранку? Що тоді — міжусобна війна? Зульфікар поклав руку на руків’я меча Гадрузів, але не відчув спокою, який передавався йому зазвичай від зброї з першим же дотиком.

…Принц Азиз Мезумський подякував королеві за обід і спитав:

— Коли ваша величність прийде обідати до свого старшого сина?

— Як скажеш, хоч би й післязавтра, — зрадів примиренню Доар. Принц чемно вклонився:

— Я чекатиму на вашу величність, — вийшов з палацу Небесних принців, сів у ноші й наказав. — До форту!

Він не поїхав до губернаторської резиденції, де мешкав перед сваркою з батьком, а чому — не міг зрозуміти і сам. Обшуки припинив, пішов на дальній двір під стіною форту, де солдати тренувались у стрільбі, і до темноти шмаляв там із мушкетів і пістолів. На вечерю до майора Джальміро він з’явився блідий та замкнений.

— Післязавтра у нас обідатиме король, — тільки й сказав майорові.

Браво, мов груди королівських гвардійців, випинаються пружні вітрила. По вантах біжать матроси, свистить боцман, стоять офіцери, урочисті в срібно-чорних мундирах. Тріпоче на ґрот-щоглі вимпел Небесного принца: золоте сонце на срібному тлі. Розвертається та бере курс на захід флаґман Небесної ескадри — неперевершений фреґат «Світанкова зоря».

Усміхається, радіє на містку капітан Кер Гирей — могутній та світлий. Сумний, мало не плаче принц Зульфікар: виблискує на сонці мідними дахами величний Гасхурн, біліють колонами палаци, стирчать круглі бані та вежі.

На причал і — весь цвіт ядранської столиці: хто прийшов проводжати, а хто — просто подивитись, побути у світі, зайвого разу потрапити на очі королю.

Стоїть Раал, величний та спокійний — збулися (чи — почали збуватися) пророцтва Морських Мольфарів; Оло крутить у пальцях носовичка, не зводячи бурштинових очей із корабля прангів — здається, так і кинулась би у хвилі. А Олма взагалі не прийшла. Збулося пророцтво Мольфарів: з’явився молодий пранг — і все почало змінюватися. Барон Покль дивиться услід прангам: там, за океаном, на Західному Континенті, далека Валлуга, а «…через океан не наведеш мости»… Радник Редж біля барона, а далі — знатні та багаті… скільки око йме.

Вчора Оло була ніжною, лагідною та слухняною. Принц пестив її і не вірив, що це — востаннє.

— А що ти робитимеш, якщо в тебе буде дитина? — раптом спитав принц. — Ми ж ніколи не зможемо пробратись… — То що? У мене ж буде дитина!

— Ти розумієш, що наша дитина буде метисом? А ні прангом, ані ядранцем?

— Яка мені різниця? — здивувалася вона. — Це ж буде твоя дитина!

— Тебе не осудять в Ядрані?

Оло махнула рукою:

— У нас не такі суворі правила, як у вас. А якби хтось і осудив, яке мені діло, якщо у мене був ти і твоя любов — коротка, але щаслива, і якщо Небеса дадуть мені ще й дитя…

«Молю, щоб не дали», — подумав Зульфікар.

Сумний стоїть на містку Небесний принц: віддаляється, меншає, втрачає велич і красу, майже зливається з темною смугою суходолу Гасхурн, щезає, мов казка, мов марево: не знати — був чи ні.

А корабель летить, стрімкий та прекрасний: чи то вмілий Гирей вправно впіймав вітер, чи, може, підганяє «Світанкову зорю» Гиреєва знуджена, розлукою підсилена любов.

Майже заспокоїлася Квінізорайя, майже повернулося колишнє життя… Третій місяць минає від того дня, коли вийшов із гавані і відтоді сховався за обрієм фреґат Небесного принца «Світанкова зоря».

Змарнів і схуднув король Доар, посивів і, здається, одразу постарів. Щодня виходить він на велику вежу Дальнього форту і годинами стоїть, вдивляючись у небосхил. Люди, що привели сильбертальський кліпер, говорили, що принц вирушив на Ядран… Дивні речі казали ті люди. Їх допитали — кожного окремо, — неймовірні оповідання збігалися до найменших подробиць, і повністю співпадали з тим, що двадцять п’ять років тому бачив з борту «Морського носорога» адмірал Устін Блек. І король похмуро дивиться годинами у фіалкову морську далечінь.

Свистять боцмани в дудки, біжать по вантах матроси — летить океаном чудовий, квінізорайської будови, фреґат, розкинувши над хвилями крила з білої матхонської парусини. Недешево коштують такі вітрила: руттійські купці вимінюють за лікоть такого полотна лікоть білої хасилойської вовни. Легко йде корабель, нечувано легко, стоїть на містку жовтоволосий (яке диво серед чорнявих прангів!) капітан — пальцями на перилах ритм вибиває. Каптурник Зенон, забувши вже про морську хворобу, прогулюється півбаком. Лейтенанти соту, мабуть, партію грають у камінці: з десять із них виграв Анвар, та стільки ж звів унічию… Бахкає Небесний принц із партеренських пістолів, робить, нетерплячий, більше похибок, ніж зазвичай.

А на горизонті — ядранський порт Оквілла, останній, куди зайде фреґат по дорозі додому.

«Після Гасхурна Оквілла здається жалюгідним селищем, — подумав Гирей. — Цікаво, якою видасться Квінізорайя?»

Можна було б і не заходити в цей порт, але два дні тому «Світанкову зорю» потріпав сильний шторм, тож було необхідно оглянути й підправити такелаж перед останнім — найдовшим — кидком на Гряду, на Квінізорайю. За Оквіллою лежав іще один ядранський порт — Ипл, але це вже не по дорозі, узбережжя відхиляється на схід.

Розвернувся, заходячи на рейд, фреґат, затріпотів на вітру прапор принца. Від берега відшвартувався великий бот під знайомим уже ядранським прапором. Пранги спустили вітрила і кинули якір.

— Владнати всі справи з місцевою владою, — наказав старшому офіцерові Гирей.

Довідавшись, що пранги простоять на рейді не більше доби, а команда на берег не сходитиме — тільки офіцери, — начальник порту забрався геть, а Зульфікар наказав капітанові:

— Спускай шлюпку, прогуляємося земною твердю.

Він навмисно вжив це слово, піддражнюючи каптурника Зенона, який явно збирався з вільними від вахти офіцерами на берег.

— Спочатку підемо по борделях, — зрозумів гру Кер Брайт.

— І я пішов би, та, на жаль, вахта, — гучно зітхнув Анвар.

— А ви, батюшко, яким жінкам віддаєте перевагу: худеньким чи повненьким? — долучився до гри Гирей. Зенон почервонів, але наважився:

— Танцівницям!

— Ги! — не втримався принц.

— Го-го-го, — за ним зареготав Гиреїв брат, за Брайтом — сам капітан і всі офіцери.

— Поцілив, — відреготавши, погодився моряк. — Добре їх у монастирі риторикам різним навчають.

Сильбертальський кліпер, точнісінько такий, як захоплена два місяці тому «Морська ворона», під сильбертальським же прапором, пройшов поряд зі «Світанковою зорею» і взяв курс на північ.

— Цікаво, на Гряду йде чи на Руттію, — глянув йому услід Зенон. На кліпері було чітко видно надпис із двох слів: назва та порт приписки.

— «Лебідь. Шванентайх», — прочитав уголос монах.

— Шванентайх — найбільший сильбертальський порт, — не знати для чого повідомив Гирей.

• Предыдущая
• 16/24
• Следующая