Комашина тарзанка - Сняданко Наталка В. - Страница 10

• Предыдущая
• 10/31
• Следующая

— Ти можеш легко вступити з людьми в розмову. Ясна річ, це поверхово, але ти розмовляєш, отримуєш задоволення і йдеш далі.

І, здається, саме це і було для Пітагораса найважливішим. Не тема розмови і навіть не сам співрозмовник, а просто факт регулярного спілкування, можливість щось сказати і почути реакцію на це. Він міг детально розповідати зміст побаченого щойно фільму, не зауважуючи, що співрозмовник відверто нудиться або кудись поспішає. Міг довго розпитувати, що ти думаєш про тих чи інших відомих митців, спортсменів чи політиків, прізвища яких щойно випадково почув по телевізору, і забути їх через п’ять хвилин. А потім з подробицями розповідав про те, як ведеться якимось грецьким знаменитим митцям, спортсменам чи політикам, хоча його про це ніхто не питав, а прізвища цих людей співрозмовник чув уперше або і востаннє. І тільки тепер Сароні спало на думку, що, попри численні розмови з Пітагорасом, вона мало що знає про нього самого, що він значно більше любив розпитувати, ніж розповідати, і ця манера розмови насправді була далеко не настільки поверховою, як могло би здатися на перший погляд. Пітагорас часто випитував її про те, як виглядає життя в Україні, як люди проводять вільний час, що готують, про що спілкуються, порівнював почуте зі своїм досвідом, але цей досвід рідко бував надто приватним. Тільки колись у розмові, коли він вчергове запросив Сарону до себе в гості, на Родос, то випадково обмовився, що у нього в помешканні стоять три двоповерхових дитячих ліжка, на яких можна розмістити чимало гостей. І тон сказаного був таким, що Сарона не наважилася розпитати, звідки у нього ці ліжка і де тепер діти, для яких їх там поставили.

Часом те, що розповідав Пітагорас, втрачало ознаки правдоподібності, бо важко було повірити, що людина з однаковим ентузіазмом може цікавитися такою кількістю різних речей.

Пітагорас знав напам’ять дати днів народжень усіх своїх знайомих і завжди дарував їм подарунки. Йому залежало на тому, щоб справляти людям приємність.

Улюбленою розвагою Пітагораса було екзаменувати знайомих на знання поширених в усіх мовах слів грецького походження:

— Ну скажи, як буде грецькою «душа»? — зустрічав він з порога Сарону, яка від одного вигляду його цигарки змушена була бігти назад, до своєї кімнати, так недобре їй ставало від запаху тютюнового диму. Але вона не хотіла розповідати Пітагорасові про свою проблему. Можливо, сумнівалася, що коли розповість, то він припинить постійно курити і видихати дим співрозмовникові в обличчя. Адже звички змінити не так просто.

— Психе, — казала вона і стійко боролася із бажанням втекти геть.

— А як буде грецькою «любов»? — питав Пітагорас. — Ну, тобто, не тілесне кохання, — щоразу, ставлячи це питання, він плутався, не вміючи знайти пояснення відмінності поміж еросом і агапе.

Сарона знала правильну відповідь, а заодно розповіла Пітагорасу і свою улюблену історію про ці два грецькі слова, історію від іншої паризької знайомої, художниці Сімони. У сільській школі, де вчилася Сімона, обов’язковими були уроки релігії. І ось одного разу пастор, який викладав релігію, вирішив розповісти дітлахам про відмінність між еросом і агапе. Третьокласники дуже нудилися під час цих розповідей, але вчитель чомусь захопився темою і знаходив усе нові й нові приклади, які яскраво демонстрували несхожість цих двох понять. Невідомо, чому йому настільки хотілося поділитися своїми відкриттями з учнями, можливо, він сподівався, що така тематика зробить уроки релігії цікавішими, може, у нього були якісь інші міркування, але протягом кількох місяців на кожному уроці він так чи інакше згадував про це. Аж поки хтось із дітей не розповів про дивну звичку священика батькам. Батьки, ясна річ, стривожилися, поскаржилися куди слід, і пастора звільнили за аморальність. Заступити його було нікому, тож уроки релігії відмінили. Сімона розповідала цю історію непоспіхом, театрально карбуючи кожне слово і час від часу затягуючись синім «Голуазом» без фільтра, який вона курила через мундштук із позолоченим краєм. З усіх цигарок Сарона найлегше витримувала запах «Голуаза» без фільтра. Сімоні було уже за сімдесят, і з правого боку спини у неї був невеличкий горб. Але вона зовсім не комплексувала з цього приводу і завжди вбиралася у дуже елегантні сукні вільного крою, а шию загортала шаликами або стильними хустками. Сімона була дуже уважна до всіх побутових деталей, і Сарона часто відвідувала її у дощові чи морозні дні, бо знала, що художниці важко виходити з дому в таку погоду, а вона ніколи не купує більше трьох скибочок пармезанської шинки у єдиній крамниці, в якій, на її думку, можна купувати м’ясо. Щодня виходить по свіжі круасани до сніданку, а потім за багетом на вечерю. І якщо погода їй заважає, то вона радше відмовиться від їжі, ніж від своїх принципів.

Сімона могла витратити годину на декорацію столу, коли Сарона заходила до неї на каву, по декілька разів міняючи горнятка, підставки під горнятка, цукерничку і довго роздумуючи, на яке ж саме еспресо має сьогодні охоту — на еспресо з кардамоном, цитриною чи звичайне.

Сімона сама зауважила, що Сарона страждає від цигаркового диму, перебування у непровітрених приміщеннях і запаху квітів. Квіти, які стояли у вазі кілька днів, ще задовго до того як зів’янути, починали страшенно смердіти. Мабуть, справа була в якихось специфічних добривах, які робили ці квіти витривалішими, бо не в’янули вони справді довго.

Сарона і Сарон жили у невеличкому двоповерховому будиночку на околиці містечка. Вони купили його у спадкоємців бабці, яка прожила тут усе життя, і вирішили не перебудовувати, а лише поволі ремонтувати, зберігаючи дух будівлі і пристосовуючись до неї, замість того щоб адаптувати її до своїх потреб. Ця тактика виявилася правильною, і вони відчували це, у будинку була якась особлива, приємна атмосфера, яка створюється тільки у тих будівлях, які зведені з дотриманням якихось знаних лише старим майстрам і сільським людям правил, сформулювати які ніхто з них не вміє, але завжди може з точністю сказати, що саме варто робити, а що не слід. Навіть нові ліжка у кімнатах вони розмістили на тих же місцях, де були розташовані старі. Встановили центральне опалення, але зберегли п’єц, хоча він і забирав багато місця. А час від часу навіть розпалювали в ньому, Сарона любила готувати паляниці з маком. Як вчила її бабця — пісне тісто із квасного молока і борошна, лише трохи солі, а випікати на нічим не змащеній печі, старанно перевертаючи паляниці після того, як вони стануть рум’яними з одного боку. Свіже молоко підсолоджувалося, до нього додавався розтертий із водою мак, а паляниці розмочувалися в молоці. Таємниця смаку цієї страви полягала саме у способі випікання, бо паляниці, приготовані у газовій або електричній духовці, були прісними та нудними на смак, або ж зовсім неправдоподібними, як ті селянські страви, які часом подають у дорогих ресторанах, декорованих під сільські шинки.

У садку перед входом вони поставили кілька старих швейних машинок, під однією з яких любив спати їхній пес. Мабуть, цим пояснювалося те, що машинки ніхто не зламав і не вкрав.

Справжньою дилемою стали для них вікна. Було дуже шкода міняти дбайливо вистругані віконця, але іншого виходу не було, саморобні вікна були надто нещільними. Ніби в компенсацію за це вони вирішили фарбувати стіни тільки вапном, щороку підбілюючи хату зовні і всередині.

Квітник перед будинком був справою Сарона, він дбайливо добирав сорти квітів, які оточували зільник. Улітку Сарон вирощував усі свої приправи на городі, взимку заставляв підвіконня вазонками базиліку. Зимовими вечорами Сарон часто розпалював у п’єці, відчиняв заслонку і любив спостерігати за тим, як згорають поліна. Дрова він завжди заготовляв сам, у лісі, розташованому за кілька кілометрів від міста.

На вихідні вони часто виїздили кудись у гори. Блукали довкола розвалених замків, розташованих поблизу, а часом їхали у пошуках такої руїни доволі далеко, вишукували по селах старі дерев’яні церкви, вівтарі, розписані відомими майстрами, або ж вівтарі, кілька століть тому перенесені на периферію з котроїсь із міських церков. Селяни, побачивши на богослужінні чужих, часом дивувалися і перешіптувалися, а церковний сторож переважно вдивлявся у них із відвертою підозрою, хоча переживав він, мабуть, не так за ікони чи розписи, як за церковну касу, за збереження якої відповідав насамперед.

• Предыдущая
• 10/31
• Следующая