Зачаровані музиканти - Пагутяк Галина - Страница 30
- Предыдущая
- 30/40
- Следующая
- І сліпим, — знову втрутився Лукаш. Його дратував трохи зверхній усміх товариша. Зараз, далеко від дому, мали обидва нагоду й підстави піднятись над буденністю й зрозуміти, що їхній приятель та його син пізнали щось таке, що можна лише порівняти з гармонією світил, стигматами та одержимістю.І про те варто було думати, а не про безголових амурів чи підстрелених журавлів. — Ти говориш про кохання, ніби се лови. Загнати дичину — невелика честь.
— Головне її здобути, — мирно зауважив Миколай. — Чоловік — той самий звір, і знаходить втіху в тому, аби щось упіймати. Усі ми прагнемо затримати собі здобич. Решта — се хвороба. Хорий завше має якісь витребеньки. Та ти ліпше це знаєш за мене.
— Чим же є тоді любов до Бога, як не дивом? Дивом, котре змінює чоловіка і робить усе потрібне непотрібним і навспак. Хіба наша подорож не є чимось більшим, ніж відвідини чоловіка, що зрікся світу? А ти кажеш про здобич…Я зі свого досвіду знаю, що коли хорий не бажає видужати, то його хвороба є здоров’ям. Буває й таке. Тому я завжди намагаюсь дізнатись, чи пацієнтові залежить на одужанні.
— Не перекручуй моїх слів, Лукаше. Цілий рід пішов у землю на наших очах. Доводити себе до смерті — великий гріх не лише перед Господом, а й перед родом.
— А ти не думав, що чоловік часом не годен опиратись бажанню смерті? Така природа його недуги.
— Олександер мав нас. Прикро, що він нам не довіряв.
Так, він завше був не такий, як вони. Лукаш гриз науку, Миколай тішився замолоду молодечими розвагами. А коли пригадати Олександера, то він кидався то від однієї крайності до іншої: або пересиджував у бібліотеці, шукаючи щось відоме лиш йому, то вештався поночі, і раз навіть дістав ножем у бік. А коли напружити пам’ять, то вона виявиться решетом із завеликими дірками, куди вилітали речі, на перший погляд, незначні, наприклад, що він шукав у книжках, і куди ходив сам, з ким стрічався.
— Син убив батька, — тихо мовив сам до себе Миколай. Се — немислимо.
— Ні, - спохопився Лукаш. — Те, що убило батька, могло вбити й сина.
— Матеуш — живий, але він вмер для нашого світу.
І ця фраза Миколая викликала в Лукаша думку, що наче громом вдарила.І він зціпив лише зуби, щоб передчасно не видати те, що не конче могло виявитись правдою. У житті все набагато складніше. Логіка тут інша.
Чужий дім. Вночі.
Нарешті, в смерку, обидва шляхтичі побачили дворище. огороджене високим парканом, оточене ровом — пересторога для чужинців у мирний час. У війну таке сходить димом після недовгої облоги. Лукаш був певний, що се двір його родича Лешка, з яким він бачився пару разів на сеймику, але ніколи не був у нього вдома. Знав лише приблизно, де він знаходиться. А тому, не вагаючись, повів мандрівників просто до брами, що виявилась прочиненою. Одного погляду вистачило, аби зрозуміти, що двір покинутий і вже давно. З-поміж високого сухого бур’яну на подвір’ї пробивалась молода травиця.І липа коло брами була розколота блискавкою. Але таких лип усюди повно.
Миколай мимоволі перехрестився, але пам’ятаючи, що з ним Лукаш і слуги, опанував себе й мовив дуже спокійно:
— Либонь, ми за бесідою збилися з дороги. Я бачив Лешка два тижні тому. Доведеться тут заночувати.
Лукаш не виявив жодного занепокоєння й відповів:
— Схоже на те. Що ж, заночуємо. Принаймні не змокнемо під дощем.
Миколай і не помітив, що вже накрапає.А далі так полило, що у них не залишилось вибору, і вони вступили у понурий двір, звідки сочились темрява, стухлість і скрип старого дерева. Слуги розчинили широко браму, завели туди коней з візком, і знову зачинили браму, в котрій навіть зберігся засув. Порались спершу в темряві, а потім запалили смолискип, увіткнувши його там, де не падав дощ. Миколай наказав добути кілька свічок з поклажі, запалив одну собі й став на ганку, чекаючи на Лукаша, котрий ще порався коло свого коня. Не міг сам вступити в дім. Був надто схожий на дім Олександера, що завалився наприкінці літа, підточений шашелем чи бозна-чим. Так, схожий. Подібних дворів у тутешніх краях чимало.
Жодних ознак руїни не було. Усе ціле, тільки двері усюди повідкривані: на конюшні, в пекарні,в самому домі. Шум дощу заважав почути голоси минулого. Разом з Лукашем, якого опанували цікавість та безпечність, хоч тут могло бути кубло розбишак, Миколай, притлумивши в собі незрозумілий страх, вступив у чужий дім, тримаючи в одній руці свічку, а в другій пістоль, що ніби сам вискочив з-за пояса.
На підлозі лежав товстий шал рилюки, поцяткований занесеним восени листям. Жодних речей не залишилось, навіть важких масивних лав. Утім, при світлі свічки важко було все роздивитись докладно. Зате тут було сухо, а блукати під холодним весняним дощем ніхто не хотів, навіть якби дім виявився недобрим для християнина місцем. Вони обійшли усі чотири покої, не знайшовши нічого підозрілого, а коли, повернувшись до сіней, зауважили дверці до пивниці, Миколай сказав голосно:
— Не треба. Завтра подивимось.
І щось йому аж стислось в грудях. Він розпорядився позаводити коней до стайні, наказав вартувати усю ніч по черзі, не запалювати вогню, аби не привертати до себе уваги, а слабке світло свічки не могло проникнути через все ще міцну огорожу. Наспіх перекусивши, полягали спати.І аж тоді оселя почала озиватись. Спершу тужним скрипінням дірявої гонти, гойданням крокв на невеликій сторожовій вежі, далі шерехом мишей і монотонним цяпанням води, під яке так добре засинати.
…Миколай прокинувся від світла й подумав, що вже настав ранок, і хотів подякувати Господові за щасливо пережиту ніч, коли дотямив, що у сусідньому покої горить яскраве світло, а Лукаша немає поруч. Подумав, що тому не спалося і він вирішив почитати одну з книжечок, котрі завше возив з собою. Але нащо палити стільки свічок, коли хтось міг помітити з дороги? Та й свічки призначались для монастиря. Миколай встав і пішов до привідчинених дверей. Жодна свічка не горіла, однак покій був освітлений яскраво як удень, а посередині стояв Лукаш і кланявся, кивав головою, схожий на танцюючого журавля.
«Матко боска!» — подумав Миколай і рушив до Лукаша, але перечепився об щось і впав. Йому здалося, напевно що здалося, ніби впав він не на брудну закурену підлогу, а на м’який килим, що пахнув квітами.
— Який ти незграбний, брате, — скривився Лукаш, подаючи йому руку.
Миколай хотів розкрити рота, щоб щось спитати, але Лукаш приклав палець до вуст:
— Тихо! Ходімо, я тебе познайомлю з маршалком двору князя.
І закрутив головою, щось визираючи в обдертих, давно небілених закутках, заснованих павутинням. Тоді Миколай зрозумів, що бідаці щось наснилося, і він тихо взяв його за рукав:
— Добре, добре…Але прошу вашмосць на пару слів.
Лукаш кивнув і дав вивести себе з покою, не перестаючи кланятись.
— Там такі чудові пані, - прошепотів він. — Диви, одна подарувала мені стяжку!
Він витяг з-за пазухи зелену шовкову стрічку, яка запахла травою так, що в Миколая аж закрутило в носі.
— Видно, я їй сподобався! — і Лукаш засміявся дитячим сміхом.
— Еге ж, Лукаше. Ти у нас вдовець, вільний чоловік, — підтакнув Миколай,і тут помітив, що від приятеля аж пашить жаром.
— То що ти хотів мені сказати, Миколаю? Як ти думаєш, мені можна запросити ту пані до танцю?
— Тобі се сниться! — відрубав Миколай, чіпко тримаючи Лукаша за лікоть. — Лягай, я тебе вкрию, і накажу слугам загріти вина. Ти, либонь, застудився, чоловіче.
— Дурний ти, Миколаю! Я здоровий!
І враз щось згадав:
— Ну, звісно! Тобі треба вмитись!
— Що?
— Не переживай. Вернемось і тобі подадуть роси вмити очі.
— Пощо?
— Щоб ти прозрів брате! Прозрів!
— Тьху на тебе! — сплюнув Миколай.
Одна половина його душі вважала це гарячковою маячнею, а інша прагнула зазнати тієї розкоші, що була за порогом, бодай раз у житті діткнутися чогось незвичайного, переступити через межу в той світ, куди, як він чув, невільно входити смерті, старості та іншій бридоті.Але він згадав, як з пивниці Домницького тягнулись хижі пагони, що живилися кров’ю людського серця, і покликав слуг. А по тому згасло світло й настала темрява. Почувся тупіт і прибігли слуги.
- Предыдущая
- 30/40
- Следующая
