Втеча звірів або новий бестіарій - Пагутяк Галина - Страница 16

• Предыдущая
• 16/20
• Следующая

— Як це? — спитала Доня.

— Колись у Америці жили мільярди мандрівних голубів, а зараз не залишилось жодного. Ні, таки нема сенсу стояти на даху!

— Мені подобається. Та я нічого путнього й не вмію робити…

— А малювати? — підстрибнула Доня.

— Тобі подобається?

— Дуже!

— Візьміть собі на згадку.

Доня вибрала синичку, а Каспар журавля. Вони були як живі.

— Хочете ще кави? Я маю цукерки.

Коли господар приніс цукерки, Доня геть розчулилась. Вийняла з кишені фотокартку:

— А це моя сестра Ізабелла.

— Гарненька, похвалив чоловік. — А ви схожі!

— Правда?

Каспар штурхнув її ногою під столом. |

— Так.

— Я більше не буду підстригати волосся! А знаєте, де я її знайшла?

— Де?

— На смітнику!

Золоторогий олень

Важко носити у себе на голові сонце. Коли він з'являється сірого світанку на кручі, здається, що сонце уже зійшло. Але звук мисливського рогу змушує його кидатись у молочний туман, перепливати через холодні води і ховатися на острові. Вічний утікач, володар корони, опиняється в пастці, винюханий безжальними псами. Ніж глибоко входить в серце. Кров стікає на траву, вкриту тремтливою росою.

Брате мій, Оленю, щоб не довелося тобі стати жертвою людської жадоби, щоб не стала корона твоїм прокляттям, рушай темної ночі через ліси, переплів вай великі ріки, а малі — перелітай, щоб швидше дістатись туди, де ти недосяжний. Де можеш гордо носити свої роги, де ніхто ні на кого не полює, де ти станеш поруч з братом Єдинорогові і братом Диким лісовим Конем на неосяжному пасовиську.

Дощові розмови. — Страх у ванній. — Каспар і Доня випускають мертву рибу у мертву річку. — Ожилі птахи.

Доні й раніше було сумно, але не так, як у цьому місті, де безперестанку падав дощ. Дівчинка прокидалася від холоду й хотіла плакати, бо воліла спати в теплому ліжечку, щоб тато з мамою були поруч. Дощ їх затримував, бо хіба далеко залетиш, коли кругом вода і холодно… Під плюскіт дощу Доня витягала фотокартку й дивилася на ту дівчинку, Ізабеллу. Волосся в неї ще не дуже підросло. Доня чула, що волосся краще ростиме, коли його мити дощовою водою, але Каспар заборонив це робити. Дощова вода нині отруєна.

— Їй-богу, повернусь у той час, коли не було ні радіації, ні хімії, ні смітників. Блукатиму між зелених полів і дихатиму чистим повітрям…

— Вертайся! — розсердилась Доня, — Покинь мене таку нещасну!

— Доню, — взяв Каспар її за руку, — я зовсім не збираюся тебе покидати. Але й узяти тебе з собою у той чудовий світі не можу.

— Чому?

— Для цього треба народитися вдруге! Звичайна людина не може подорожувати в часі. Поки що. Кожен ітиме власним шляхом. А що ти робитимеш потім?

— Піду до школи.

— Якби я ходив свого часу до школи, ми не сиділи б отут з тобою.

— Як це?

— Мене ніхто до цього не змушував, а в тебе є обов’язки, і з кожним, роком їх ставатиме все більше, особливо, коли в тебе з’являться діти. Бути такою вільною, як я, ти ніколи не зможеш. Але щасливішою обов’язково.

— Боже, як тут темно… — зітхнула Доня.

— Ми можемо трохи прогулятися. Я знаю одне місце, де є кава з молоком і булочки.

Вони спустилися ліфтом на вулицю. Дощ трохи стих, але було дуже мокро. їх наздогнав хлопчик у синій курточці.

— Чекайте! — гукнув він.

Хлопчик той, певно, ще не ходив до школи.

— Чекайте!

— Ми чекаємо, — відказав Каспар.

— Мами й тата нема вдома, а мені страшно. Ходіть до мене!

— А чого тобі страшно?

— Каспаре, — докірливо глянула на нього Доня, — він же сказав, що мами й тата немає вдома. Треба піти й прогнати страх.

— Я знаю, де він сховався! У ванній! Я й світло позасвічував, і телевізор увімкнув… Нічого не допомагає!

Якщо просять — треба йти. Правда, Доня подумала, що прийдуть хлопчикові батьки і виженуть їх разом зі страхом. Дорослі не люблять чужих дітей у себе в квартирі.

Вони сіли в ліфт, знову піднялись угору і зайшли до хлопчикової квартири. Доня про всяк випадок роззулася, щоб не лишати слідів.

— Ось тут у нас кухня.

Кухня була біла як сніг, а на холодильнику горлало радіо.

— Вимкни радіо, бо поглухнемо, — наказала Доня, а тоді спитала: —Тобі страшно на кухні?

— Мені всюди страшно.

— А балкон у вас є?

Вони утрьох стали на балконі й подивились униз.

— Тобі не страшно жити так високо? — спитав Каспар.

— Та ні.

— Може, коли повернуться твої батьки, страх зникне?

— Ні, не зникне.

— То ляжеш коло мами, — порадила Доня. — Я завжди так роблю, коли мені звечора страшно.

— Мама не любить, щоб я їй заважав.

— Погана в тебе мама!

— А в тебе краща? — розсердився малий.

— Краща! Ти хоч знаєш, як виглядає твій страх?

— Угу. В нього страшні очі.

— Он воно що. А руки-ноги в нього є?

— Нема.

— А волосся чи роги?

— Нема.

— А він великий?

— Ні.

— Слухай, — засміялася Доня, — може, він нічого, крім очей, не має? А що він їсть?

— Він не їсть, а п’є воду. Пив…

— Господи! — вигукнув Каспар. — Це ти про рибу?

— Ні, про страх. Риба у ванній, а страх — усюди.

— Звідки в тебе риба? — здивувалася Доня.

— Мама купила. Я одну випросив, щоб у нас жила.

— Ану, покажи!

Риба лежала у каламутній воді догори животом.

— Вона спить, а ти боїшся, — збрехала Доня. — Я теж хочу спати, але Каспар обіцяв пригостити мене кавою з булочками. Доки риба у воді, вона живе.

— Так, — сказав Каспар, — риба не може без води. Але тут їй зле. Щоб вона не заснула назовсім, треба випустити її в річку. Вода понесе рибу аж до Моря. Але вже пізно, то ми випустимо її самі.

Хлопчик скривився:

— Я теж хочу!

— Ти ще малий, — погладила його по голові Доня. — Прийдеш завтра на річку. А наступного разу, як мама принесе живу рибу, хапай її — й неси до річки, добре?

— Ага.

— Дай нам велику банку, — сказав Каспар.

Хлопчик кинувся на кухню.

— Ти гарно придумала.

Доня пішла до кімнати, сіла за стіл, намалювала на аркуші рибу, а під нею написала таке:

Потім вийшла на балкон і кинула з нього аркушик. Він повільно опускався, але враз подув вітер і послання швидко помчало між будинками.

Дорогою до річки їм стрівся дідусь з палицею.

— Куди це ви йдете, діти?

— Хочемо випустити рибу в річку, — відповіла Доня.

— У цій річці риба не живе вже багато років.

— Нашій рибі все одно. Вона мертва. А хіба бувають річки, у яких не водиться риба?

— Бувають, діточки, бувають…

— Найкраще, — . сказав Каспар, — коли ми цю рибу поховаємо в землі. А то хлопець прийде завтра й побачить. Негарно якось…

— Негарно — закопувати рибу в землю. Давай покладемо її в човен!

— Цікаво, де ти його знайдеш?

— Зробимо з коробки. Дивися, тут смітник.

Низьке небо нависало над ними. Важко було казати, що це — ранок чи вечір.

На дно дерев’яної коробки Доня настелила лопухів, а Каспар зручно вмостив туди рибу.

— Ну, ось і все, — зітхнула дівчинка.

— Ні, не все.

Каспар витяг з-за пазухи свою нев’янучі білу троянду і поклав коло риби. Потім пустив корабель на воду.

«Тобі не шкода твоєї чарівної троянди?» — хотіла спитати Доня, але спинилася. Натомість сказала:

— Тепер вони обидві попливуть до Моря!

Каспар посміхнувся:

— Так.

Можна було вертатися, але дівчинка зважилась:

— Давай, не будемо вертатись у це місто!

Вони знайшли іржавий міст через річку, по якому ніхто не ходив. Зліва було місто, справа пагорби, порослі жовтуватою травою. Усе це було таке непривабливе, що й не хотілося на нього дивитись.

• Предыдущая
• 16/20
• Следующая