Втеча звірів або новий бестіарій - Пагутяк Галина - Страница 13

• Предыдущая
• 13/20
• Следующая

— От лінюх, — сказала Доня. — Усі леви сторожують, а він, нечемний, спить. Можна його погладити?

Вона зовсім не боялась кам’яного лева. До того ж цього зробив майстер, а не зачаклував злий чарівник. Доня погладила пишну гриву, яка була теплою цієї літньої ночі й сказала:

— Прокинься, левику!

Однак Лев тільки щось заворкотів, як кіт Фелікс, розімлілий від сну.

— Час уставати, ваша величносте!

Доня торкнулась пальчиком носа царя звірів і перстень, подарований Альфредом, зблиснув сліпучим сяйвом. Це остаточно збудило лева і він повільно став розплющувати очі. Діти відступили про всяк випадок в тінь.

Лев зіскочив з постаменту і потягся. Видно, він відлежав собі боки, бо аж застогнав. Лише тепер Доня помітила, що левові бракує половини хвоста. Вона не вважала це великою вадою, однак невідомо, що думав з цього приводу сам лев. Якось неохоче він поплівся темною алеєю.

— Чому ти з ним не заговорив?

— Сам не знаю. Ці кам’яні леви дуже горді. Щось мене спинило.

— Мене спинило те, що в нього нема половини хвоста. А для чого левам хвіст?

— По-перше, відганяти мух, по-друге, для рівноваги, як коту, а по-третє, щоб висловлювати гнів.

— Бідний лев… — зітхнула Доня.

— Мені траплялося бачити левів без лап, навіть без голови. Людям байдуже, що такий лев не може виходити вночі.

— Ти так усіх жалієш, Каспаре. Ти — справжній лицар. Я раніше думала, що лицарі увесь час б’ються з велетнями й чарівниками.

— Є різні лицарі. Щоб когось захистити, не конче битися. А тепер скажи, що б ти хотіла побачити?

— У цьому місті є звіринець? Я ніколи не бачила левів.

— О господи! — звів очі догори Каспар. — Клянусь Єдинорогом, це тяжке випробування для мене, але я мушу!

— Якою це ти мовою говориш? — поцікавилась Доня.

— Мовою лицарів. Колись вони жили в цьому місті.

Не було кого спитати, де звіринець, аж нарешті їм під ноги впав чорний кіт. Звідки впав, невідомо, бо всюди було темно. Бідний котисько вельми злякався, натрапивши на людей, що могли відібрати і з’їсти риб’ячу голову, яку йому пощастило роздобути. Кіт припав до землі й загарчав, ніби лев. Втекти він не міг, тому ставив вуха, щоб послухати, у чому справа. ’ Каспар нахилився до нього і щось прошепотів.

— Мдезнаю, «і буркнув кіт і випустив з писка рибу, притиснувши її грубою лапою. — А шо таке?

Доню здивувало, що кіт розмовляє, як декотрі невиховані хлопці.

— Може, познайомимось? — запропонував Каспар.

— Ну?

— Я — Каспар, а ця панна — Філія.

— Ну, П’єро, — відрекомендувався кіт.

Каспар нечутно затрясся від сміху. Потім він пояснив Доні, що П’єро — це герой веселих вистав, який відзначається мрійливістю і завжди у когось закоханий.

— Шановний П’єро, ми шукаємо звіринець. Моя приятелька хоче побачити справжнього лева.

— На фіга? — вишкірився кіт.

— Я хочу, — з притиском сказала Доня. — Хіба цього мало?

— Нема чого більше робити, га?

— Та хоч скажіть, якою вулицею туди йти!

— А, може, я неграмотний!

— Ох! — зітхнула Доня. — Я знайома з котом Феліксом, який вміє і читати, й писати.

— Феліксом?! — очі П’єро спалахнули. — Той, що живе у Зимовому домі? Перепрошую, що був неввічливий з вами! Це зовсім інша річ. Я давно мріяв дізнатися щось про свого давнього друга. Коли я був кошеням, він врятував мене від собаки, глядів як рідного сина, але я вирішив жити в місті, де народився.

— Фелікс — справді незвичайний кіт, — сказала Доня. — Він разом з павуком Альфредом посвятив Каспара в лицаря, а мене в прекрасну панну.

— О, Фелікс завжди захоплювався минулим! Я не мав честі тоді застати вас! Каспаре, але стільки чув! Прошу мені виї бачити ще раз: у місті треба вдягати маску, коли не хочеш потрапити в обійми ласкавої панусі, котра вважає кота диваною подушкою і не випускає його ніколи на вулицю. А якщо ти дикий і вульгарний кіт, ніхто тебе не схоче.

— Я вважала, що кожен кіт хоче мати господаря…

— Нонсенс! Кошеня потребує захисту якщо втрачає матір, але дорослий кіт — сам по собі. Він цілком незалежна істота і здатен влаштувати собі життя до вподоби! То люди живуть серед котів, а не коти серед людей.

— Я чув уже цю думку, — сказав Каспар. — Вона досить цікава, але ми не хотіли б забирати ваш час.

— О ні, я залюбки проведу вас до звіринця, хоч у мене на такі місця алергія.

— У мене теж, — сказав Каспар. — Але в пошуках Єдинорога доводиться відвідувати різні місця.

— Я чув про Книгу. Фелікс розповідав мені уривки з неї. Слава Богу, що там немає нічого про котів… O tempora, o mores! Звірі виживають, а люди виживають звірів. Непоганий каламбур, га? А тепер я буду мовчати, бо нестиму рибу.

— Я могла б її потримати, — запропонувала Доня, але це не сподобалося П’єро.

— Omnia mea mecum porto, тобто все своє ношу з собою. Дякую.

Не дивно, що П’єро знав латинську мову, адже на багатьох будинках збереглися написи латиною. Деякі Каспар перекладав для Доні.

Вони пішли вулицею: П’єро з рибячою головою в зубах між Каспаром і Донею. Хлопець розповідав про Фелікса і їхню подорож.

Невдовзі вони знайшли звіринець, оточений високим муром.

— От і все, — сказав П’єро. — Звіринець зачинений, але ви дасте собі раду. Перекинетесь на пташок, еге ж?

Доня подумала, що перекидатися на пташок у присутності кота, який не встиг повечеряти, не вельми обачно.

— Не буду вам заважати. У мене важлива зустріч біля фонтану Діани о третій ночі.

Доня й Каспар подякували котові.

— Я знаю, що вам хочеться мене погладити на прощання, — заявив П’єро. — Я вам дозволяю.

Доня з Каспаром погладили липку й розкошлану чорну шерсть.

П’єро муркнув, і не кажучи й слова, зник у темряві.

— Тобі допомогти, чи сама станеш пташкою?

— Сама, — відповіла Доня. — А коли я повернусь, то теж зможу перетворюватись на пташку?

— Це залежить від тебе.

У звіринці не спали. Темряву пронизували якісь крики, чути було сопіння, хрюкання. Доня знала, що більшість звірів — нічні істоти. Тільки вночі вони можуть стати менш обережними й побути на самоті. Доня й Каспар теж потроху ставали нічними істотами. Дівчинці подобалося спати вдень у якійсь копичці сіна чи в покинутому гніздечку. Вона добре відпочивала. їй снилися приємні сни. Може, то Каспар трохи начаклував?

Звіринець був величезний, але вони швидко знайшли вказівник з написом «Тигри і леви». У клітках важко було щось побачити. Зрідка засвічувалися чиїсь очі. Каспар тяг Доню за руку, ніби вони мали бути готові щохвилі кинутись навтьоки. Неї хотів навіть розмовляти. Це тому, що віщ ненавидів клітки. Якби Доня прийшлії сюди вдень, то почувалася б краще. А тепер їх могли прийняти за злодіїв, бо вночя забороняється ходити по звіринці. Доїш стало страшно. Вона постійно здригалася! то від крику мавп, то від сонного бурмотіння. У ніс вдарив гострий запах хижаків, і одразу ж до ґрат метнулася велетенська чорна кішка:

— Я хочу вийти звідси!

Доня одразу зрозуміла, що каже Чорна Пантера.

— Тихіше, — сказав Каспар. — Такі можна накликати сторожів!

— Хто б ви не були, діти, благаю, випустіть мене звідси!

Каспар переліз через низеньку огорожу і торкнувся величезної чорної лапи. Доня аж здригнулася. Хоч пантера була чимось схожа на кота П’єро, який, напевно, уже зустрівся з невідомою особою коло фонтану Діани. Але коти — вільні, а пантери — в клітках.

— Вітаю, Каспаре! Якщо ти справжній лицар, подаруй мені свободу.

— Я подарував би свободу усім звірам, але де ж ті ліси, у яких вони могли б жити в безпеці? І чи зможуть там жити народжені в клітці?

— Подивись, Каспаре, чи могла я народитися в неволі? Мені буде тісно навіть у найбільшій клітці.

— Так, ти схожа на чорну блискавку.

— О, мене так називала моя мати! Вони всі були плямисті і дуже тішились, що я чорна, адже це свідчить про шляхетність крові.

• Предыдущая
• 13/20
• Следующая