Урізька готика - Пагутяк Галина - Страница 26

• Предыдущая
• 26/57
• Следующая

Пообідавши, єгомость подумав, що мало не кожен служитель Церкви мусить почувати себе великим грішником і тремтіти, сумніватись, страждати, але сю делікатну тему можна обговорювати лише з найближчими по духу людьми. Утім, дожив до сивого волосу в невіданні, вважаючи, що деякі погані риси духовенства з’явились не від слабкості духу, а від розпачу й безсилля перед сим світом.

Проте, як священикові, так і фотографові думки лишились при них, бо обидва були людьми дуже самотніми, не маючи особистого життя. І тому їхній страх був іншим страхом, ніж той, що переживав зараз Петро, повернувшись додому в зимну хату з мискою вистиглих пирогів. Люди вже давно пообідали й полягали відпочивати. Орка не було. Петро з’їв три пироги, а потім схаменувся і врізав собі кусень хліба, запивши квасним[194] молоком. Треба буде начистити бульби на вечерю й вибрати до неї квашених огірків, бо хлопець прийде голодний. Се трохи додало йому духу. Він розпалив наготовлені тріски й пішов по дрова. На плоті сидів сусідський Василько.

— Ти не видів мого Орка? — спитав Петро.

Хлопчик похитав головою.

З дерев облетіло усе листя, і чоловік бачив, що коло церкви нема ані живої душі. Він повернувся до хати варити вечерю й думати про далеку Америку. Однак насподі[195] ворушилась тривога, де міг бути хлопець. Поставивши бульбу варитись, він вбрався у гуню[196] й вийшов надвір, де вже поволі починало смеркатись. Звісно, було ще рано, але в будній день смерк означає кінець всілякої роботи надворі. Якби хлопець зараз вернувся, Петро пішов би до Миколая. Він вирішив нагнати сина додому, й вийшов на роздоріжжя, де збирались в неділю парубки, а коло них менші, такі як Орко. Петро сам колись виходив туди. Молоді пари ходили взад і вперед, а декілька хлопців сиділо на колоді під Вороняковим плотом і щось собі радили. Менші бігали одне за одним. Петро злапав[197] Івана Кубая, що часом заходив до них.

— Ти не видів де мого Орка?

Хлопець витер мокрого носа рукавом:

— Ні, вуйку. Чекайте, як люди йшли з церкви в обід, то Орко пішов гейби на ріку.

Петро відчув, що серце йому провалюється кудись на спід.

— А що сталося, вуйку Петре?

Той не відповів. Намагаючись не стратити опанування, йшов поволі, а коли ніхто вже його не бачив, то швидше. Ще трохи і стане темно. За гуральнею відкривався вид на ріку, але понад нею вже сідав густий туман. На березі нікого не було видно. Вода текла мутна, але вже не глибока. Петро не хотів кричати, бо це завадило б йому думати, куди пішов би сам, якби був на Орковому місці. Петро подумав, що має силу, про яку не раз казали йому ті, з ким він не хотів бути. То була не лише сила ненависті до чужих, але й особливе чуття віднаходити загублені речі, передчувати небезпеку. Він згадав про неї у розпачі, більшому, ніж коли вмерла Марія, навіть більшому, як вмерла Орися. Він тлумив у собі ненависть, але страху не міг приборкати. Врешті Петро зробив на порожньому темному березі те, за що грозили йому муки пекельні й жоден священик не міг дати розгрішення: заплющив очі, став проти вітру й втягнув носом повітря. Порядні люди того не роблять, хіба тоті. І ще дика звірина. Він відкинув запах диму, плісняви з дупла верби, що росла на межі під горбом, запах риби, води… Петро пропустив через себе всі потоки від Піддебрі до Границі. Він плив наче у червоній темряві, породженій заходом сонця, що сіло за гору Мабуру, думки щезли. І нарешті відчув слабкий запах Оркової крові, легко розпізнавши її. Бо в Орка не була така кров, як у інших людей, а така, як у нього — трохи холодніша, гейби в немолодого чоловіка. У нього не знайшлося би слів, щоб описати власні відчуття. До запаху крові приєднувався запах Оркового поту, його волосся і зовсім слабкий запах церкви, одночасно відразливий і хвилюючий. Здавалось, йому не потрібні були зараз очі: легко міг віднайти кожного в селі. Тільки навіщо? Хіба задля помсти? Але то Бог забрав до себе його жінку й доньку, як він міг виступити супроти Нього? Страшно навіть подумати.

Петро глибше втягнув носом запах, до якого домішався запах нагрітого дерева й старої смоли. Вітер ніс його згори, але він і без того знав місце, де перебував зараз хлопець. Живий і здоровий.

— Слава тобі, Господи! — видихнув Петро, анітрохи не переймаючись тим, що вчинив знову страшний гріх. Те, що Орко посмів піти на міст, його не дивувало. Смерть сестрички пробудила в ньому недіточий жаль.

Петро помаленьку пішов мостом, намагаючись не сполохати дитину й лагідно сказав:

— Орку, що ти тут робиш?

Хлопець, що стискав обома руками струхлявілий поручень, повернув до нього лице й дивився так, ніби впізнавав. Потім голосно зітхнув…

— Ходімо додому, Орку. Я їсти зварив.

Дав себе відпровадити[198]. Петро не смів нічого питати, доки не настане ранок. Якби він стрівся з єгомостем, хтозна чи міг би знайти сина. Дитина могла би впасти у воду. Чи задубіти на тому мості. От що було для нього важливо.

Юліан прокинувся аж увечері, бо незчувся, як задрімав після доброго обіду в теплій хаті. Трохи раніше встав урізький дідич, пан Болеслав. Осіннє сонце не мало сили довго світити й після погідних ранку й полудня поблідло і швидко рушило спати. Як бувають годинники, що відлічують час назад, та й, зрештою, у дзеркалі стрілки теж рухаються у зворотному напрямку, так і пан Болеслав починав свій день, коли інші люди йшли спочивати. Ледве був свідомий того, що живе за власним часом. Для Юліана то була прикра річ: вдень виспатись, а потім марудитись вночі й тривожити інших неспанням. Міг би поїхати разом з Влодком до міста, але якось не прийшло це йому на думку. Влодко навіть не пообідав, бо знайшлася фіра, що від’їжджала, і той забіг на хвилю[199] перебратись. А отже, даремно Юліан відмовився від запросин священика, навіть, як здалося тепер йому, не зовсім ґречно[200].

Тепер над ним повисла низька стеля, бракло світла та свіжого повітря. Фотограф умився в сінях зимною водою і вийшов надвір. Було так темно, що він зацікавився, котра то могла би бути година. Вернувся до покою, погасив лампу. Господарі спали, хоч була заледве дев’ята година.

Поступово очі звикли до темряви, та й на небо вийшов з-за хмари повний місяць. Юліан пішов до школи, але там не світилося і на дверях висіла колодка. Він присів на ґанку, сухому й аж наче теплому. До його правого боку тягнувся корчик шипшини. Юліан вгадав його по обрисах і подумав, що шипшина була колись матір’ю троянди, а тепер її випхали за межі людського обійстя. Школа — не житло, але певно, не один дітвак подер собі рукав чи ненароком впав у колючі обійми рослини, і був за те вдома битий. Діти, хоча Юліан не мав своїх, завжди викликали в нього жалість, як зрештою, змучені життям звірята, віддані у людські руки. Завтра він прийде ще раз, а післязавтра, певно, вибереться з села, хоч Влодко буде просити лишитися.

Він ніколи не шкодував за втраченим часом, бо це все-таки єдина доступна усім розкіш — змарнований час. Усе залежить від характеру людини, від того, наскільки вона прив’язана до життя. Сільські люди не марнували час, це видно було по їхніх руках. Не давали марнувати його ні дітям, ні худобі. І що ж: земля виснажувалась, душа всихала, тіло твердло й ставало ламким. І вся краса діставалась шипшині, паруючій мокрій землі на луках, сонцю і місяцеві, що дивився на нього поміж чорними верхівками височезних груш.

— Чи не поїхати і мені до Америки? — мовив Юліан вголос і тихо засміявся. Його нянька Адельгейда забороняла дивитись на місяць і зірки, ще в дитинстві відібравши можливість наповнювати душу космосом, аби вона росла, аби не піддавалася нищенню часом і працею. А коли місяць був повним, сувора жінка щільно затуляла вікна від його, нібито лихого, ока. Насправді місяць пробуджує в людині тугу за безкінечністю, за всесильністю, і може, надто вразливим натурам не слід задивлятися на це світило. Буде боліти голова, прийдуть страшні сни, які перетворяться на реальність.

• Предыдущая
• 26/57
• Следующая