Урізька готика - Пагутяк Галина - Страница 24

• Предыдущая
• 24/57
• Следующая

Правда була, здогадувався Юліан, не такою, як її представляв єгомость. Святі отці на дух не переносили агентів та торговців, що могли збаламутити їхніх парафіян. Вони бачили в них не опору суспільства, а маргінес, який здатний обшахрувати й обдерти і без того бідного хлопа. Хоч отець Антоній і виглядав на тлі сучасного попівства неординарною особистістю, напевно, не міг зужити в собі упередженість до таких людей. Юліан розвів руками:

— Щиро дякую, але у мене нині гарячий день, доки світить сонце. Та й нас із товаришем чекає пізніше гарячий обід у Лейби. Господиня образиться.

— Так, так… — задумливо мовив отець Антоній. — Я мав би умовитися з вами раніше. Ви, пане, ще скільки тут пробудете?

— Може, день, від сили, два. Але я ще привезу готові світлини…

Священик повернувся, було, йти, а потім спитав:

— Чому «Відрада»?

— Не знаю. Просто з язика зірвалося.

Юліан глянув на хлопця, що відступив убік. Те світло, що було в нього на лиці, коли він стояв перед камерою, потрохи згасало. Натомість з’явився новий вираз обличчя: усвідомлення того, що все добре й цікаве на нині для нього скінчилося. Фотографу стало шкода цього підлітка й він попросив:

— Зроби мені, Оресте, послугу… Заклич[182] отих малих, що крутяться коло дзвіниці. Я їм хочу зробити світлину. Уявляєш, як то приємно їм буде колись згадати дитячі літа! Я, наприклад, не маю такої пам’ятки.

Орко подумав про маму й Орисю, чиї образи щораз більше бліднули в його пам’яті, і йому стало ще смутніше. Якби того дня світило сонце, Орися би не вмерла. Його напівдитячий розум не здатен був повірити, що люди вмирають тільки тому, що життя їхнє скінчилось, а сонце чи весна не можуть тому завадити.

Так минав час, і, замість того, щоб йти додому, Орко дивився, як працює пан фотограф. А Влодко, розчервонівшись, провадив другу частину своєї кампанії:

— А чи потрафили[183] би ви, пане добродію, обробити 20, ні, 30 моргів поля?

— Сам? — перепитав ошелешений Гриньо Волощуків, що мав півтора моргу.

— Ну, як маєте сина, то вдвох з сином.

— Відки я знаю? Попробував би-м…

— Ага, і підорвали би своє здоровля[184]? А в Америці люди мають багато більше, і знаєте, що вони роблять?..

Серед тих людей стояв Петро і теж слухав. Дивні речі відкривались перед ним, наче не жив перед тим, а сидів у тюрмі. Мав лиш раз нагоду побачити світа, коли взяли його до війська, але потім завернули. Дорога життя загорнула його як у сувій, і він ледве у ньому дихав. Розказати комусь про нічний спів, він не наважувався, та й, по правді, після відправи, від спокійного голосу єгомостя, у вухах йому вже нічого не надокучало й відлягло від душі. Мабуть, то був просто страшний сон. Вийшовши з церкви, Петро знову почав наближатися до темряви. Тільки тепер йому було не так страшно, як встидно. Чувся недостойним, і знову ожило почуття провини, як учора на цвинтарі, коло Орисиної могили. Може, тільки тепер перед ним постало питання: де він? Бо що з ним, пам’ятав дуже добре. Йому ніколи не давали про це забути ні в Нагуєвичах, ні в Урожі. Від малої дитини. Петро шукав очима єгомостя. Боявся підійти до нього при людях, і чекав, поки той його помітить. Якийсь час спостерігав, як пан фотограф знимкує охочих, сміється, жартує Видно, чоловік бувалий. Петро ховався за спини людей. У ньому ніколи не зникав страх перед чужою людиною, котра може одним словом змінити твою долю чи поставити на твоє правдиве[185] місце. І він хотів, щоб син також пильнувався, був завжди насторожі. Тому погамував у собі не надто велику цікавість до того, як працює та штука на трьох ногах.

— Не хочеш, Петре, зробити знимку? — спитав його сусід, Миколай. — Задурно!

— Ні, не хочу, — відказав трохи збентежено Петро. — Кому мав би-м дарувати тоту знимку? Слухай, Миколаю, а навіщо той пан щоразу накриває голову чорною хусткою?

— Аби ліпше видіти!

— Ліпше видіти?

Ні, недаремно Петро не підходив до фотографа. Чув у тому щось недобре для себе.

— Ходи, Петре, послухаєш за Америку! Чисті чуда оповідає той пан! Не знаю, як язик його не болить… Торочить ніби одне, але кождого разу інше. Певно, дістає за то грубі гроші…

Втім, Петро не жалів, що послухав Миколая. Пана з Дрогобича обступили самі ґазди, бо то була чоловіча розмова. І він поміж них теж чувся ґаздою, і ніхто не приглядав, чи має на лиці доста смутку. Всі дивились на пана агента і на картки з кораблем до Америки, і слухали, як той пояснював, чого така залізна посудина не тоне і кілько соток людей може вмістити нараз. І сам незчувся, як був заколисаний часом лукавою, а часом щирою, мовою оповідача, забувши про отця Антонія, котрий пішов додому, аби самому з’їсти свій обід.

Зрештою, треба було запросити й того другого, а обід відкласти на пізніше. Не добре лишати товариша самого… Справа була не в упередженості, як вважав Юліан. Просто отець Антоній був такий самий обережний щодо чужих людей, як і Петро. Чужі люди могли зруйнувати його внутрішній світ, збаламутити розум, а се не може пасувати старому чоловіку, а тим паче священику. Оті агенти вміють користати з чужої слабини. Отець Антоній не на жарт розхвилювався, аж ступив ногою в калюжу. Скільки просив людей, аби позасипали камінням баюри, але ніхто не послухав. Якби то була дорога до костьолу, та невідомо якої віри новий дідич, може, Господи, заступи, атеїста…Та, зрештою, нині була свята неділя, й священик почав проганяти від себе прикрі думки. Не міг згадати, коли останній раз сповідався, а з того треба починати — з себе, не з когось.

У його житті настав момент, коли почув страшну[186] втому, нудь, навіть розчарування, бо довгий час тримав у своїх руках той світ, що звався Урожем, і доки тримав отак, з Урожем не ставалося найгіршого. А то невелика заслуга, і може, не його. Може, Уріж воліє жити по-новому: боротись за ліпше життя, йти світ за очі. Усе щастя, яке колись було тут, визбирали, випили усі соки з землі тяжкою працею, і лягли в ту саму землю, з якої вийшли. Може, людина потребує йти далі, за море, шукати собі нових поневірянь. Бог більше жалує блудних синів, ніж неблудних. Але Бог — милосердний. Лиш той, хто має милосердя, годен[187] любити.

Що б не намислив робити єгомость, виходило так, що найліпше було не робити нічого: не відганяти й не підштовхувати урізьких людей, бо в кождім випадку се не буде мудрим. Він не був готовий до того, що завтра хтось прийде до нього і спитає поради, тож мав чим зайняти довгий осінній день — шукати відповіді не у своїй натомленій душі та щораз слабшому духу, а у Святому Письмі, яке оборонить від лукавого й злого. І постановив собі, що поїде якнайскоріше у Монастирець сповідатися до отця Михайла. Уже вдома, коли Гарась зливав йому на руки, у вухах єгомостя віддалося слово «відрада», і в уяві виник Орко, такий, як стояв нині перед скляним оком камери.

— Слухай, Гарасю, як я нині по обіді засну, а прийде Петро Безуб’яків, то збудиш мене, добре?

— Угу, — відповів Гарась, котрий ще від рана хотів спати, й не мав жодного наміру будити єгомостя, хоч би явився сам цісар, буркнувши під ніс: — Ще того опира бракувало!

Гарась не був нині в церкві, бо то було би затяжко для його слабої ноги, але хто скаже, що він не молився, хоч не чув дзвонів? Молився і дуже щиро. Молився за єгомостя, щоб той, не дай, Боже, не вмер скорше від свого слуги, бо тоді їм з дихавичним Йосипом доведеться йти на жебри і вмерти під плотом. Щастя Гарасеве було у здоров’ї єгомостя, тому він із болем сприймав найменшу його недугу і слабкість, що мусили з роками збільшуватись у старшого чоловіка. Гарась хотів би вмерти першим. Звісно, не казав того нікому, але боявся холоду й особливо дощу, що несли хвороби. Навчився лагодити парасолю і робити так, аби отець Антоній не пускався в ризиковані мандри. Мав на те свої хитрі способи. Врешті, Гарась, попри всю свою нерозвинутість, почував себе грішником, бо чинив корисливо, і не раз через його хитрощі священик не міг поїхати до сповіді. Сам він не сповідався у цьому гріхові, бо вважав, що сповідати мав би його хтось інший. У глибині душі Гарась мав надію, що по смерті отець Антоній замовить перед ним слово і визволить з пекла. Не раз хвалився перед урізькими людьми: «Коби всім так велося, як мені при єгомостю, то жаль би було вмирати!» На це часом йому відповідали: «Кождому жаль вмирати.» Але Гарась мав що сказати: «Якби-сте, пане ґаздо, сиділи два тижні в окопі по коліна в болоті й всілякій заразі, то було би вам не жаль!»

• Предыдущая
• 24/57
• Следующая