Урізька готика - Пагутяк Галина - Страница 11

• Предыдущая
• 11/57
• Следующая

Треба буде зазнимкувати[103] ті три груші коло дороги, що посплутувались гіллям угорі. Без листя дерева значно цікавіші. Влодка не було в хаті, певно, у корчмі провадить свій інтерес[104]. У невеличкім покоїку[105] з двома ліжками і столиком, як у дешевому готелі, було зимно. Фотограф найперше розпалив у пічці, й став знімати з себе важкий мокрий плащ. Мало було надії, що сукно висохне до ранку. Горіло зле, дрова були сирі, але пан Юліан не був вибагливим щодо власного побуту. Міг би відкрити власний салон світлин у якомусь містечку, але сама думка викликала в нього смертельну нудьгу. Не любив заскакувати перед панями і панянками. Курок і овечок з поглядом змії мав у своїй колекції задосить, та й, по правді кажучи, з професійними курвами[106] було йому цікавіше.

До покою увійшла кучерява дочка Лейби, мала Регіна, внесла гасову лампу, і щезла. З нею увійшов дух вареної капусти, й залишився. Юліан навіть не встиг попросити чогось гарячого, хоча б молока. Вечеря, видно, ще готувалась. Ривка на кухні гримала баняками[107].

Від лампи несло погано очищеною нафтою, аж крутило в носі, та й скло було закорчене. Дощ заспокійливо стукав по шибках. У темряві розбишакував вітер, і, коли фотограф простягнувся на ліжку поверх перини, очі самі собою заплющились, й він поринув у напівсон, бо змерзле тіло пручалось справжньому сну. Він втомився не від довгого марудного дня, а від того, що проблукав весну, літо й осінь, і тепер потребував знайти якусь нору, де б його ніхто не чіпав. Чистенький покоїк, що виходить вікном у сад або у поле. Тільки не безлад і не хаос, не надто оголені злидні. Тиша, захищеність, запах домашньої їжі, вазонки, що цвітуть взимку.

…Отець Антоній відслужив вечірню, на яку поприходили найвірніші його парафіяни, усі такі старі, як він. Йому було легко зі своїми ровесниками, сусідами, з якими бавився колись у дитинстві. Розумів, що молоді не люблять тієї похмурої пори, воліють сидіти вдома у теплі. Мабуть, йому не вистачало твердості духу, аби боротись з осіннім знудженням своїх парафіян, як не вистачило колись, щоб прийняти чернечий сан. Чернець захищений від болячок цього світу і від страждань бідних людей, хоч, може, не кожен здатний витримати обіти. Найбільшим смутком отця Антонія було те, що він не віддавався служінню Господу так, як годилось, прислухаючись більше до голосу власного серця, ніж до голосу віри. Не рівняв себе до інших священиків, обтяжених сім’ями. Не раз ловив їхні зацікавлені погляди: хотіли спитати й боялися — як же воно бути одиноким священиком-удівцем?

У церкві палилося зовсім мало свічок, а паламар стояв з таким чемним лицем, що само по собі служило готовою відповіддю на можливу догану. Обличчя вірних, що присунулися значно ближче, ніж завжди, до престолу, не можна було розрізнити. Отець Антоній любив вечірню ще відтоді, як приходив сюди з татом за руку, а коли підріс, почав допомагати йому. Не хотілося йти з нагрітої свічками золотистої церкви, де від образів віяло лагідністю. Особливо полюбився йому той, на якому серед білих лілій лежав маленький Ісус. Той образ намалював на честь уродин сина священика майстер зі Львова, і хоч висів він у церкві, хлопець знав, що він тільки його. Образ був неканонічний, і перед храмовим празником Трьох святих, коли з’їжджалися священики, його знімали й переносили до дзвіниці. Тему образу навіяла легенда про те, як Матінка Божа сховала Ісусика поміж лілій, коли за ним гналися воїни царя Ірода. Троє старших братиків Антося вмерли одразу ж після народження, і тато вважав, що той образ зберіг йому єдину дитину. Його символічне значення полягало в тому, щоби сховати хлопця від смерті. І той справді лишився живий, продовживши на одне покоління вимираючий рід. Антоній ніколи не мав вибору, як інші люди. Повинен був залишитися в Урожі.

Отець Антоній був трохи містиком, бо від надмірної батьківської та материнської любові ріс дуже чутливим хлопцем. Та любов не була сліпою і він мав її колись віддати. Хоча Господь не благословив його потомством, він міг мати духовних дітей, своїх наслідників[108]. Він ще досі не знайшов такого, бо хотів, щоб той нагадував його самого в дитинстві: чутливий, покірний, терпеливий, і головне, щоби знав урізьких людей і розумів їх. Тих, кому він допоміг вивчитися, поглинув світ. Скінчивши науку, ставали вчителями, урядниками, і приїжджали до Урожа, аби по смерті батьків спродати батьківщину: пару моргів поля, стару хату. А Уріж лишався таким як був: темним забобонним скопищем людей, що цілком залежало від волі кесаревої та волі природних стихій. «Не Господь карає за гріхи, — казав не раз сердито єгомость, — не Він послав дощ і посуху. Господь не карає, а випробовує.» Просив не судити про те, чого не здатні осягнути розумом. Просив ділитися з ним тривогою, сумнівами. Якщо батько записував таємно, то тепер люди побачили, як перо молодого священика сочиться чорнилом, і їхні страхи, видіння, сни зникають у грубій книжці. Їм се приносило полегкість. А йому… Лишень Бог міг знати, як відіб’ється на душі отця Антонія таке вторгнення чужорідних, темних сил, надії, образів, піднятих із глибин свідомості багатьох людей.

У церкві, сухій, дерев’яній, просякнутій хвилюючим запахом ладану й воску, він чувся впевнено. Слова його осідали на стінах, затуляючи всі шпарини, хоч голос був не тим, що в молодості, але й церква всохлася, вросла трохи в землю, а мур, викладений довкола неї з округлих каменів, поріс зеленим мохом, що глушив краплі дощу і закликав вітер до порозуміння задля спокою мертвих і живих. Та друга церква в долині була іншою, схожа на сироту, збаламучену нещирими людьми. Стояла по одному боці горба, розрізаного дорогою, і скільки її не замикали, не могли замкнути: на ранок двері виявлялись відчиненими. Отець Антоній купив у Самборі колодку[109] й почепив на залізну штабу, аби хто чужий не поласився на церковне добро.

Ту церкву допомогла поставити пані графиня після того, як проклали нову дорогу, бо в людей не вистачило грошей. Не знали вони, що це місце виявиться неспокійним. Теперішній дідич не займався господаркою і не цікавився церквою. Не був великим багачем. А зубожіле панство — така сам прикра річ, як зубожілий хлоп. При них церква бідує. Єгомость мусив дбати аж за дві церкви, аби не розвалились, бо тоді його душа зазнала би великого смутку. Мав його й так задосить. Ходив до однієї й до другої, чалапаючи по вітрах, в болоті, і почав врешті слабувати. Зараз стояв у церкві й чув, як звідкись тягне холодом. Треба буде випарити добре ноги на ніч.

Кухарка Юстина, що варила обід для нього і двох наймитів, напевно, уже пішла додому. При єгомостю лишилися Гарась і Йосиф, обоє немолоді. Він їх пригрів, як вернулися з війська, стративши здоров’я. Йосиф у таку погоду сильно мучився дихавицею[110] й не виходив з хати. Зараз лущив фасолю[111], а Гарась, що кривав[112] на ногу, сидів коло нього, копирсаючи шилом старий шкарбан[113]. Дивлячись на отих двох бідолах, отець Антоній чувся молодшим і сильнішим, а проте роки брали своє, і він не раз думав, хто буде їх усіх трьох заходити[114], як стануть немічними? Хто візьме на себе такий тягар? Не був священик суворим ні з наймитами, ні з парафіянами, а в таких батьків сходить лише найліпше насіння, а все інше нидіє[115] й занепадає.

• Предыдущая
• 11/57
• Следующая