Келія чайної троянди. 1989-1999 - Москалець Костянтин - Страница 14

• Предыдущая
• 14/39
• Следующая

Цілковита непростежуваність ідеї тієї країни, у якій мені випало народитися й жити, мовою якої я думаю і говорю, цілковита розірваність і заплутаність її історії, невизначеність основних, засадничих рис ідентичности українського народу, який у кожному столітті виступає з іншим обличчям. Плинність і аморфність, двозначність закладені вже в геополітичному розташуванні цієї країни, а на додаток — сім десятиліть комуністичного тоталітаризму. І зліпок із цієї дійсности — моя свідомість. Неможливо бути людиною взагалі, принаймні це неможливо спочатку; до буття людиною взагалі можна прагнути або не прагнути, проте первісною є свідомість, складена на основі українських слів і краєвидів, на основі довколишніх впливів — суспільства, сім'ї, школи тощо. Нічого дивного немає у тому, що я переживаю тепер такий тяжкий і безпросвітний період — метафоризуючи, можна сказати, що я опинився в безповітряному просторі, у відсутності середовища життя; я висунув голову назовні, туди, де мали би бути озон і кришталево чисте повітря гірських вершин, — а мене зустріла відсутність будь-якого повітря взагалі, і я задихаюся тепер, і хапаю ротом цю відсутність, як риба на Сеймовому піску. Бо, хоч би як крути, а Касталія була витвором німецького духу, так само, як вірші Рільке, Гельдерліна, твори Ґадамера, Ніцше, Гайдеґґера і так далі. Я виріс на перекладах — російських, українських, польських, — але нічого свого, автентичного, створеного моїм народом, такого, що належало би до сфери моїх уже сформованих уподобань і стилю буття, способу буття, я, по суті, не знайшов. Антонич, Свідзинський, неокласики, Чубай, Рябчук. Цього мало. Немає філософів і письменників того рівня, який би належав до життєвого мого світу. Я з юности зачитувався Флобером, Достоєвським, Лаґерквістом тощо, але всі вони були носіями чужих культур. Був потрібний мені рівень, але не було — і немає! — ідентичного такому рівневі якраз українського менталітету, української мови — не перекладів, а творів, які б народилися в моєму народі; їх могли би написати Хвильовий, Підмогильний, Зеров і так далі, але їх розстріляли або вони застрілилися самі. Бракує їх. Бракує саме того, що вони — і їхні найближчі наступники — повинні були би написати; а того, вже написаного, — замало. Ми виросли на чужих недоїдках. Ми сформувалися на них. Ми неймовірно убогі злидарі. Мені не звикати до бідности, я все життя з неї не вилажу, так само, як і мої діди та батьки. Але була ілюзія, що, прочитавши переклади (або й оригінали) Рільке, Еліота, Рембо, я на рівних правах сиджу за королівським столом Європи. Ох, ця Європа, це марево, ця болюча і пристрасна моя ілюзія, Європа Бройґеля і Вермера, Баха, Нідерландів, снігів, снігів, снігів, і засніжених гостроверхих дахів під черепицею, і католицизму, і хризантем та троянд, — втім, чи тільки моя… І убога правда, обдерта баба-жебрачка з торбами, від якої смердить, яка божевільна, — чому так часто ототожнювалася мені Україна з цими божевільними бабами — колись, на вокзалі у Києві, і недавно — на автостанції у Батурині? Київ, Батурин. Неможливо бути європейцем узагалі, так, як не можна бути людиною взагалі або чоловіком узагалі. «Взагалі» не можна бути взагалі, якщо бути взагалі можна. Одначе це «є» — не взагалі, а дуже конкретне, як речовий доказ. Це «є» усвідомлюється мною часом як гостре страждання, часом — як спокій, інколи — як насолода, деколи — як радість, але найчастіше — як пекло, з якого немає виходу, бо виходу з пекла немає взагалі, туди є тільки вхід. І, навіть досконало вивчивши німецьку, голяндську, французьку мови, ти ніколи не станеш німцем, голяндцем, французом, ти вічно залишишся бідним українцем, громадянином країни, яка значно частіше зникає, ніж виникає. Писанки, рушники, пісні, Гоголь і Березовський, шаровари, сало, самогон, УПА, ОУН, зневага сусідів, об'єкт «покиванія глави»… Це, з одного боку, звичайно. Можна розглянути і з другого, і ще з третього, — у колі існує триста шістдесят можливих точок зору, проте це коло замкнене, якщо мені не зраджує пам'ять. Це ж треба було народитися саме серед отакого народу, та ще й в отакім часі, прожити тридцять років, не замислюючись майже над такими речами або задовольняючись загальноприйнятими серед свідомости «взагалі» стереотипами, щоб тепер, о четвертій годині жовтневого ранку, слухати дощ за вікном і міркувати — нарешті! — над можливим розв'язанням цього питання, яке навіть важко сформулювати. Обрання? Доля? Бог, який обрав мене на українця? Чи безтурботний, точніше, все ж таки, — індиферентний, хід еволюції? Звичайно, якщо існує Бог, тоді існує і доля, й обрання, і покликання. Але буває й таке, що Бог існує, а віри в Нього немає. А існування, — втім, і неіснування, — еволюції втішає ще менше.

Ніцше, проте, і в Європі примудрився втратити віру. Але Європи втратити він не зумів. Що таке Європа? Стан духу і спосіб буття. Що таке Україна? Стан духу і спосіб буття. Проте це не означає, що Україна і є Європою. А де гарантії, що, народившись у Європі, здобувши освіту, маючи життєве, культурне середовище, ти би все одно не усамітнився в якійсь хижці серед баварських лісів і не жив би так само, і не мучився б отакими питаннями — або подібними, або неподібними? Гарантій немає. А екзистенція не є безнаціональною, позанаціональною. Життєвий світ — вічно німецький, вічно французький, грецький або український. Позанаціональною є метафізика. Мій народ бідний і нерозумний, часто — огидний, але він — мій. І я є таким, яким я є, ще й тому, що я — українець. Ми майже втратили національну ідентичність. А може, і взагалі втратили. Знову це «взагалі». Я потребую життєвого середовища, тому що я — життя, і без цього середовища, без цього світу життєвого я загину, власне, гину вже.

Здається, немає іншого виходу, як тільки творити це середовище і світ цей самому, самостійно. Творити собі свободу і шукати тих небагатьох спільників, без яких неможливо витримати свою і довколишню глупоту. Без живої комунікації з рівними мені я просто загину, я й так уже занепав — далі нікуди. Треба творити себе.

Холодно в хаті, мерзнуть руки і ноги. Вітер видуває рештки вчорашнього тепла. Бережу паливо, дрова і торф, щоб якомога довше протриматись у Матіївці, якомога глибше пірнути у зиму і самотність, щоб, може, хоч там віднайти спокій, душевну рівновагу й омріяну творчість. У країні майже цілковита розруха, ніхто не справляється з тим, що один поляк назвав ситуацією. Треба надзвичайної зосереджености духу, такої самої, якої шукали і знаходили таки середньовічні містики, щоб перетривати, пережити, перетворити цей жорстокий час без богів, час, коли загинули стара мова і стара культура, а нових іще немає, й невідомо, чи будуть вони «взагалі» і якими вони будуть… Треба викопати коріння жоржин і заховати їх у погреб — до наступної весни, якщо вона буде, і для кого вона буде, і чи до жоржин буде нам тоді; але викопати і заховати треба неодмінно, щоб не померзло і не загинуло воно у суворій безплідній зимовій землі. Треба повиривати бадилля помідорів і перцю, позгрібати решту картоплиння і бур'янів, винести все це на город за хатою, а навесні спалити, щоб посадити нову картоплю, нові помідори і перець, нові жоржини з оцього-таки старого коріння. Мова й культура не загинули; просто осінь тепер, а потім буде зима, — тільки чи ж уперше переживати, перетворювати нам зиму? Треба дочекатися весни і висадити їх у свіжий пухкий ґрунт, прохаючи у небес дощу і сонця нашого насущного, щоб зійшли, і заквітували, і принесли нові плоди, в яких є насіння. Треба берегти насіння. Берегти зерна. А для того, щоб берегти, треба надзвичайної зосереджености і чистоти духу, терпіння і любови. Саме їх. Випалити сигарету, допиваючи рештки холодного чаю. Дописати сторінку. Вдягнутися тепліше і вийти на пронизливий жовтневий вітер світу з лопатою і відром у руках, з терпінням і любов'ю в серці.

Сніг іде. Боже, сніг іде; як я радий йому, справді радий цьому ранньому снігові, що йде жовтневої ночі, вибілюючи порожній город, пролітаючи навскоси у світлі електричної лампи на ґанку; сніг нічний, сніг, як останній і єдино можливий порятунок від безумства, депресії і занепаду. Така тиша панує у хаті. Тільки гуде полум'я у грубці, тільки вітер зривається, кидаючи у вікно пригорщі нових сніжинок, тільки годинник цокає. Іде сніг, і час іде. Дочекався таки. Звісно, до ранку він, мабуть, розтане. Але це нічого не міняє. Головне те, що можна написати сторінку до щоденника у той час, коли йде сніг. «Упродовж снігопаду» — як назвав свою книжку Ігор Римарук. Це наш сніг іде. Вони безвладні перед снігом, вони безпомічні перед ним, вони нічого не зможуть зробити, щоб перешкодити снігові. Вони не зможуть заарештувати його, відправити на допит, примусити працювати. Вони не зможуть переконати його, заґітувати, обдурити. Він — сніг, всевладний, вічний, чистий, сніг-у-собі. Він однаково падає на голови праведних і нечестивих, він приходить і відходить тоді, коли йому цього заманеться. Він — це тиша і сяйво серед ночі, він — це любов («Ty jestes sniegiem, со bieli szczyty kontemplacji і lagodzi zary zmyslowosci». F. de Osuna), він — посланець Божий, так довго, з такою тугою очікуваний. Він падає на матіївські ліси; він падає у холодні темнозелені води Сейму; він падає на бані батуринської церкви, на колони палацу Розумовського, на мою маленьку хатинку. Тільки сніг порятує мене. Тільки сніг є Спасителем і Лікарем, — тільки його посилав Бог сюди, щоб остудити мої пекучі рани, щоб очистити його чистотою мій бруд, щоб надати форму свідомости, як надав Він її кожній окремій сніжинці. Христос — це сніг, який приходить серед ночі. І так пливемо ми в сніговій завірюсі, повертаючись назавжди до небесної своєї батьківщини.

• Предыдущая
• 14/39
• Следующая