Знак Саваофа - Ульяненко Олесь - Страница 44

• Предыдущая
• 44/51
• Следующая

Юлiя прийшла пiд великою парасолею. Рухи у неї виваженi, пальцi лiтають метеликами, обтрушуючи краплi: запах дощу, запах воску, запах тепла на шибках. Лаврентiй, ляскаючи долонями по колiнах, смiється, i радощам його, здається, немає меж. Потiм хутко витягує згорток, розмотує його i простягає Юлiї статуетку Божої Матерi.

— Господи Iсусе Христе, — вигукнула розпачливо, притискаючи до грудей статуетку, але пересвiдчившись, що Лаврентiй чи то хмурiє, чи то ось-ось сльози бризнуть з його очей, швидко, плутаючи слова, додає: — Ах, це гарно! Як це гарно…

Вiн тупить очi. Земля йому видається водою, а за спиною нiжно шурхотять бiлi хмари. Вихри на пустирищi схрещуються i розбiгаються Великi чорнi круки висять нерухомо у небi, що поволi напивається спеки.

— Ти сам зробив?

— З божою помiччю.

— Значить, сам.

I вони мовчать, наче свiт безтурботно лiг пiд їхнi ноги. А надворi, впившись коротко спекою, знову шумить, наступає полотнищами дощ.

Так пройшов час до лiта, без всiляких змагань, повернення в пам'ять, вiдлистуючи дорогоцiннi днi, що гибiли в чорних клоаках буденностi. Потiм, коли прийде час, вiн якось з дурiстю прогляне все пережите, i, напевне, здивується, але пiсля цього хлiб йому буде не те щоби гiркий, а просто нiякий; свiт, що вже наготувався розламати його навпiл, пощезне, закаламутиться, лише велике, бiле, зле чомусь сонце час у час, секунда в секунду буде дряпатися на горизонт, опускатися в чорну яму невiдомостi. О, тодi ще було далеко до тих днiв. Вiн навiть не уявляв, зараз вдивляючись, любуючись складками одягу, рухами Юлiї: здавалося, а може, воно так i було, що свiтлi кола пролягали бiля неї. Вона говорила трохи хрипавим голосом. Вiн несподiвано став боятися за неї. Юлiя блiда, наче з алебастру, стояла i читала зi Старого Заповiту; i тут йому прийшло в голову, що вона довго не житиме, що йому суджено пережити її; вiн жахався чiткостi свого роздуму, свiжiй свiдомостi, що проносила його кудись над пагорбами людського сумлiння. Вона розумiла його з пiвслова. Тому зупинила читання i якусь хвилину мовчала, притиснувши Святе Письмо до грудей. У повiтрi сiкли мухи. Спливав солоний i безводний серпень. Сонно говорили баби, вже зовсiм iншi. Вже виписали Єпiфанiя, що перед цим намагався накласти на себе руки, i аби не Лаврентiй, що нагодився по нуждi, то за якусь секунду Єпiфан сукав би нiжками у прогiрклому хлоркою повiтрi з цупкою дротинякою на шиї. Лаврентiй гладив його по головi, а вiн плакав, каявся, кусав пальцi. Єпiфан ще довго проживе, отримає багатий прихiд, скоро забуде про свою любов до великого руського народу, а так собi житиме, звично, як школяр, який зазубрює вiрша, нiчого в тому не смислячи. Так i вiн оглашав свої нехитрi проповiдi, сумним поглядом споглядаючи натовп, що вiдмахував хрести та бив чолом поклони; мабуть, вiн у такi хвилини iнодi думав про Бога, принаймнi вже нiколи не встрявав у суперечку там, де мало або зовсiм нiчого не розумiв. Ночами, переодягнений, вiн блукав бiля вiйськових казарм у надiї зманити якогось курсанта, i досить успiшно продвигалася у нього справа, та ось старi «педи» пiдловили його i вiдтузили великими сiмейними парасолями.

Коли приїздив папа Iоан Павло II, Єпiфан гордо шествував на чолi купи бабiв у чорних сукнях, замотаних у бiлi в крапочку хустки, з круглими личками, щоками рожевими, як яблуко; баби несли в руках транспаранти: «Долой католиков-фашистов». До того, як намагалися саботувати вiдкриття пам'ятника папi в посольствi Ватикана, Єпiфанiй не дожив. Його переїхав весiльний кортеж, що мчав на вiнчання у його ж таки приход. Єпiфанiй зовсiм не мучився. Вiн пiдлетiв у повiтря великою чорною комахою, а коли опустився, то вже без духу гепнув кривавим урвищем на теплий, прогрiтий до м'якого асфальт. Вiн мав безлiч зв'язкiв, проявляв iнiцiативу й таке iнше, тому похорон був надто пишним, хоча декотрi запеклi православнi ортодокси зле щось поговорювали мiж собою: мовляв, хто прибрав Єпiфанiя — Бог чи його вiчний противник. Останнє лишилося без вiдповiдi.

У цьому збовтаному жовтком, з рiдкими дощами серпнi об'явився ще один тяжко хворий, учитель фiзики: низькорослий, пiджарий, мiцний, як горiх, чоловiк з хворобливим рум'янцем на всю щоку. Вiн тiльки починав кашляти, але вже давалася взнаки його клята хвороба — сухоти. Доки Микола Санич копошився та вошколупився з документацiєю, щоб вiдправити учителя в диспансер, вiн бездiяльно вештався i нудив свiтом. Вiн чiплявся до хвороби, аби тiльки зiгнати отой нутряний неспокiй, що часом переростав дивним чином у злiсть.

— Нема порядку. Так ви, сволоцюги, помрете у свинюшнику. Не iнакше, вам треба було б вигадати десяток сталiних, щоб ви, потолоч, зрозумiли…

Вiн захоплювався до iстерики, так, що йому доводилося виписувати зайву дозу снодiйного; вiн запалювався, що той мазохiст. Iнодi вчитель отримував по писку, тодi кiлька днiв уряд скулив, як сука. Його так i прозивали: Учитель. Цей учитель бризкав слиною, вiд нього смердiло, як вiд двох десяткiв кнурiв. Але ходив вiн гоноровито, виставивши свої груди по-спортивному. Вiн писав кляузи. В справi анонiмок годi дошукатися вправнiшого. Майстер золотого пера. Белетрист найвищої проби.

Вiн бичував пороки i пiдписувався пiд возваннями скривджених. Вiн пiдтримував однiєю рукою фемiнiзм, iншим боком вiн приставав до мусульманських фундаменталiстiв. Цей ублюдок щиро диктував Коран, Святе Письмо, Тору i Талмуд. Вiн встигав, де тiльки мiг, бо дiйсно кращого, щоб запудрити мiзки, не дошукатися по всiх регiонах. Одягав вiн витертий костюм-трiйку, чепурив свою борiдку а ля Че Гевара, i, звiсно, надсадно кашляв, що дiйсно рятувало його вiд скорої розправи знудьгованих соснiвських мужикiв, якi звично тягнули руду махру, рiзали в дурня та двадцять одне, а вночi посилали гiнця за самогоном, щоб потiм якiйсь марусi хором нап'ялити в туалетi. Вони радiли неймовiрному щастю бути вiльними, наче маленькi дiти. Це навiть розчулювало Лаврентiя, який волочив ногу, що її невдовзi повиннi були знову ламати, бо зрослася, говорили, неправильно кiстка, хоча соснiвськi мужики одностайно наголошували: крутить, мовляв, Санич, хоче тебе звести зi свiту. Як на зло, Юлiя перестала вiдвiдувати Лаврентiя, i вiн зробився на кiлька тижнiв безпорадним, як та дитина. Ото тодi цим i скористався Учитель.

— Ти доведи, що Бог таки є, — напався вiн зовсiм несподiвано на Лаврентiя.

— Вiдкривай Святе Письмо — сам побачиш. А що менi всує трiпати iм'я Його?

— То, значить, твiй Бог такий боягузливий, як i ти?

— Бог посоромлений нiколи не буває. Хто його може посоромити, коли вiн великий батько всього, що тут лежить перед очима, i того, що не вiдкрито нашим мiзкам. Вiн i тебе, кликушу, створив, але не для того, щоб ти, погань, лазив по його образу гнилими своїми пеньками.

— Значить, твiй Бог вiдбирає свободу. Ти не ладен, не маєш волi сказати про нього щось правильно, тобто правдиво?

— А я й говорю правдиво. Те, що думаю. Можливо, ти теж говориш те, що думаєш, але в твоїх словах немає правди. Ти носиш з собою зло. Якщо ти не перестанеш його носити, то воно знищить тебе.

— Софiстика.

— Ти менi краще доведи про неiснування Його. А тодi стрибай.

— Один момент, старий. Один момент. Людина створила таку рiч, як цивiлiзацiя. Вона створила весь цей свiт, в якому ти, старий, обертався. Вона створила комп'ютер, який проробляє iнформацiю, яку годi людинi осмислити. Вона створила тисячi машин, яких тобi, первiсному чоловiку, осягнути не пiд силу… Що на це скажеш?

— З твоєю прямотою недалеко i до канави. Якщо твоя розумна машина може сама мислити, без людської допомоги, любити, вибирати друзiв, помилятися, шукати. Все без людської iнформацiї, яку ти в неї вкладаєш? Вона є бездуховною залiзякою. Це, напевне, зараз знає i першокласник. Чи може вона дiяти так, як людина? Навряд. Тодi хто змусив людину рухатися, будувати собi житло? Напевне, вона сама, але кимось навчена. Що рухає повiтря? Ти говориш, природа? Але природа не розкладає атоми, не здиблює землю, вона є частиною того, що перечислене включає. Де взялася людина? Може, iз мавпи, але ти покажи менi ту мавпу? Нiхто її не бачив. Як вибухнула галактика? Сама по собi? З чиєїсь волi, як говорять вченi, з iррацiональних сил. Тодi, якщо iснує щось iррацiональне, то що воно таке? Це та неохопна безкiнечнiсть, яка включає в себе i галактику, i вибух, i всесвiт, i життя в найдрiбнiших його частинах. Тодi ми приходимо до того, що приймаємо на вiру. За Христом пiшли не найрозумнiшi, а вiруючi. Iнтуїцiя стоїть вище розуму, бо проникає в суть речей глибше. Iнтуїцiя змушує працювати мозок в iншому напрямку, шукаючи порятунку не у власних силах, а десь вище, там, звiдки приходять усi нашi гаразди та негаразди. Ми скаржимося на них, а вони приходять. Ми обминаємо їх, i отримуємо ще бiльшi. Ми почуваємося нещасними, але Христос сказав: прийдiть до мене, всi страждущi й нужденнi, i я впокою вас. Вiра — це той кисень, яким дихає риба, коли занурюється на великi глибини. Вода суть нашого життя, а ми риби. Хiба ти бачив, щоб риба жила без води? I чи бачив ти рибу, яка вилiзла на сушу, щоб дихати повiтрям? Так i людинi тяжко зректися вiд земного, але i без божественного вона суть трупа смердючого.

• Предыдущая
• 44/51
• Следующая