Знак Саваофа - Ульяненко Олесь - Страница 14

• Предыдущая
• 14/51
• Следующая

— Мене там сприйняли зовсiм не так, як хотiлося… — тихо, вплутуючись у романтичну бовтянку, промовила вона.

— Я знаю. Незадоволенiсть — це скорбота свiту, про що я вам говорив. Тiльки проститутки бувають задоволенi, але й то перiодично. Ви не одна з них, з тiєї компанiї. Щоб бути щасливою, не обов'язково народитися гарною, розумною та заможною, необхiдно умiти за будь-яких обставин бути шматком того, куди ти входиш. Зайти в iнший свiт, — ось майстернiсть. Пропекти їх своєю особистiстю, а потiм викрутити навколишнє оточення, як пряму кишку. Оце задоволення, яке вам необхiдно здобути, — Миколай благодушно усмiхнувся, несподiвано розвернув її за плечi i подивився в очi: вона вже була готова, напiврозтуливши червонi соковитi пелюстки уст. Але вiн нiжно погладив її по оксамитовiй щоцi, i вони закрокували далi. Вони йшли пiд гуркiт останнього листя по мокрих покрiвлях; вони проковзали пiд грубим осiннiм небом, тяжким, як шматок гранiту; вона йому подобалася, — вiн хитро дивився, як трiпочуть вiд крокiв пiд щiльним зеленим светром налитi її груди, а випещене обличчя холодно направлене у нiч. Невилуплена великосвiтська левиця. Ота пiдлiткова скутiсть. А безпристраснiсть йому iмпонувала. Десь там в чорнiй «волзi» за рогом чекав Андрiй, нервово покусуючи губи, поклавши велетенськi руки на кермо, навсiбiч вертячи кудлатою головою, — це її смiшило. I вона збудилася. По-справжньому i дико, як ото бувало рокiв чотири тому.

А тим часом Андрюха Лямур зовсiм не вiддавався любовнiй тузi, а воронованим дулом нiмецького браунiнга виторговував у круглосонячних корейцiв кiлька кiлограмiв героїну, тицяючи в їхнi лоби стволом.

— Йобанi нехристi, я вас усiх в жопу оддрючу! Я сказав, що ми башляємо зараз тiльки половину, а решта пiсля продажу… Ви що, забули, хто де срав?! А?!

Його пiдлеглi, Яшка Полохало, на прiзвисько Лоренцо, Пашка Дрозд та Котя з Рибою лагодили електричного паяльника, щоб засунути його в заднiй прохiд розпластаному вузькоплечому китайцю, що з якогось дива лежав на животi й усмiхався та клiпав своїми очиськами. Потiм вiн залопотiв: «Зачєм вi так жєстока?» — «А затєм, чурка рваний, що ти баб наших приїхав єбать!» — добродушно роз'ясняв Яшка, потiм Пашка втрутився i засунув вправно паяльник до мети його слiдування. Тобто, в анальний отвiр. Треба сказати, що паяльник вони дiставали уперто довго, — всi магазини зачиненi, хоч око виколи, на порожнiй вулицi вони зупинили машину, стрiляючи очима навсiбiч, намагаючись щось прогледiти крiзь мжичку, — Андрюха все поглядав на годинник, стиха ворушачи губами.

— Може, без паяльника? А?… — протягнув Котя, але вiдразу умовк, бо Лоренцо садонув лiктем в дих.

— А чим? Я ж не буду в них стрiляти. Токо з паяльником. Це дiє майже як… ну як ота хрiновина, що колять кегебешники на допитах.

— Не поняв…

— Нєхер понiмать, якщо мене пiдловить Iлона, то менi зiллють,

як сперму зi старого бугая… — i вiн засмiявся реготом вуличного вурки, що колись намагався спiвати у жекiвському хорi «Ой чий то кiнь стоїть», але осiкся, бо якраз вiн о цiй порi починав впадати у розпачливу сльозливу блатняцьку меланхолiю, а значить, очима i душею його запанувала дама серця, а нинi — хазяйка.

— Бля-я-я, — тiльки протягнув Яшка i втупився у жовто-сiру кашу, сумiш з лiхтарного свiтла, мряки, квадратури вiкон, до яких долучалися вузенькi туалетнi вiчка, а доповнювало пейзаж кiлька розвалених чеченцями кiоскiв, розквiтлих, як велетенськi та потворнi чорнi квiти.

Iлона по-трагiчному поправила локон на мармуровому чолi, натхненно слухаючи слова Миколая, все входячи у патоку, солодку i заборонену мелясу прекрасних слiв, вiддаючись своїй забаганцi з вiртуознiстю аристократки, але зi школярським знанням; несподiвано до неї почало доходити, що вона управду сприймає його слова, або вони просто лягають їй на душу, о, на цей осiннiй настрiй, тужливий, як ця мряка: вона зараз подумала про Андрiя трохи реальнiше, зовсiм без тiнi злорадства, навiть з вилинялою нiжнiстю справжньої аристократки. Ось так, ось так. Збудження починало танути, як снiг ранньої весни, лишаючи лише бруднi залисини справжньої стихiї. А йому… а йому приносило найетичнiше задоволення отак платонiчно промацувати цю iстоту, спостерiгаючи, як широко роздуваються її мiнiатюрнi нiздрi, а очi зачаровано, вже з тваринячою пристрастю, дивляться у нiч, а вiрнiше, у бiк великого нужника, освiтленого, як i пам'ятник колишньому вождю, кiлькома потужними прожекторами, з наквацяними вiчно кривими лiтерами «М» та «Ж».

— Ви випробовуєте свою теорiю на менi?… — запитала вона, по-бiлчачому притискаючи до грудей руки, проводжаючи очима бiлi мечi свiтла, що шаткували мряку. Вона таки попалася i вляпалася; iнстинкт волав у нiй, що це навiть гiрше Бориса, що треба або закiнчувати, або ставити все на свої мiсця. Вiн випередив її, метнувши свiй розум, напевне, подалi її ще дитячих думок.

— Я не випробовую нiяких теорiй. У мене їх немає. Ось тут я мешкаю, i ми можемо спокiйно зайти i випити кави чи чаю, — вiдповiв вiн i взяв її за холодну руку; i хоча Миколай сказав це, як тупорилий студент Сорбонни, який привiв перед свiй будинок дiвчину, щоб поставити їй пiстон, а потiм ранком тихо випроводити, вона почула в його словах переконливу брехню, i це знову прилило кров до її таза та голови. Вони повiльно пiднялися на четвертий поверх, не користуючись лiфтом, i через кiлька хвилин зайшли до просторої кiмнати. Це було помешкання, розбудоване в американському стилi; мало хто на той час так облаштовував помешкання.

Вони, Лямуровi пацани, з витягнутими шиями, нагадуючи мокрих облiзлих пацюкiв, сидiли в авто i слухали, у вимоченiй мжичкою темрявi, наче на неї, враз зрадiвши, спорожнилася енна кiлькiсть китайцiв, а вони слухали i чули, як бздять та кахикають, клянуть i стогнуть їхнi безпечнi громадяни у вiкнах, у монументальних помешканнях, вiдданi на поталу солодкiй iлюзiї життя.

— Котя!

— Га!

— Хєр на. Харош на рогах стоять. Iди ламай «Промтовари».

— А чого я?!

— А того, що в тебе жопа жалєзна!

Так вони i дiстали комплект новеньких паяльникiв, двоє з котрих годилися хiба що для колекцiї в мiсцевий мiлiцейський вiддiлок.

— З долi, Котя, вирахую…

— За 'кий! Найшли лоха, бля… Ну, бля, обще… Бля, Андрюха…

— За безалабернiсть, Котя. За соцiалiстiческую безалабернiсть…

I вони розливають свiй смiх, однаково, в шкiрянi куртки одягненi, стриженi коротко, але по-модному, поляскуючи гучно одне одного по плечах.

За китайською ширмочкою з напiвоголеними красунями пiд прозорими парасольками, де чоловiки сховалися у затiнку з готовими до бою фалосами, знаходилося велетенське лiжко, що бiльше нагадувало надувний гумовий човен. Туалет разом з душем примiстилися майже посеред самої кiмнати. На цiй площинi нiчого, окрiм iмпортного музикального центру та телевiзора, не було, але вражала чистота примiщення, наче чисте синє червневе повiтря зависло тут, поклавши скрiзь свої крила прохолоди. Чоловiки такi свинi, — заграла музика, яка нагадувала шурхiтливий приплив моря, що його невиховане вухо могло сприйняти за хлюпотiння в унiтазi чи, на кращий випадок, у ваннiй.

— I проклинав їх Господь, — потягнув нарозспiв Миколай, спустив штани i почав спорожняти мiхур. Вона вiдверто подивилася на його округлi, майже, нi, таки правильної жiночої форми сiдницi, i вжахнулася, вiдчуваючи щось подiбне до того, коли тебе застає несподiванка власного почуття, ти стаєш примарою своєї дiйсностi, з тiєю вiкопомною печаллю мрiй, сподiвань. Все, що стосувалося сексу, наводило на неї звiрину тугу, що миттєво набирала форм, робилася фiзичною симфонiєю органiв, начебто вiддалiк, як ударили першi акорди серця, вона оживала, широко розриваючи нiздрi. Воно могло закiнчитися зубовною тоскою та iпохондрiєю: пропливали чорними горами хмари, — це вона бачить у широке вiкно його помешкання, — i коштовними зiрками горять куполи лiхтарiв. I вони однi в нестерпнiй тишi, що трiщала рядном шурхiтливої музики. Чарiвно, дiйсно чарiвно. Вона була iнтелектуальною невiгласкою, як i бiльшiсть жiнок; напевне, ця вада заважала, але про зворотнiй бiк вона дiзнається, коли зустрiне Нонку. Зараз Нонки ще не iснувало в цьому сльотавому листопадовому днi, де вона намагалася грати чарiвну романтичну принцесу, в цiй свинцевiй порожнечi самотностi. А зараз Миколай прийшов зi свiжими фруктами, мокрими, як пiсля дощу: важкi, мов сльози, краплi оббiгали виноград, хрумкi свiжi яблука. Шурхотiла музика, яка дратувала її. Але нехай, вона вiддасться музицi. Вiн пiдступився до столика, що нагадував журнальний, i вони зiткнулися тiлами. Якусь мить, заповнену музикою, вони дивилися одне одному в очi; вона вiдкрила рота з порцеляновими зубками i закрила свої зеленi блюдця пухнастими вiями. Iлона трохи сахнулася, коли Миколай увiпнувся в її губи, але поцiлунок був м'яким, теплим та нiжним, i вона обвисла вся на ньому. Теплi пучки пробiгли по щоцi, легенько, одними кiнчиками пальцiв вiн торкнувся грудей, намацавши твердi соски, потiм ухопив мiцно, що вона аж писнула, її руку, i рiзко засунув до себе у матню.

• Предыдущая
• 14/51
• Следующая