Писар Західних Воріт Притулку - Пагутяк Галина - Страница 31

• Предыдущая
• 31/37
• Следующая

Стежка, на яку ступив Яків, хутко привела його до Притулочку. Він уже був поблизу й тоді відчував страх, як багато хто, не насмілюючись глянути дітям в очі. Притулочок був обнесений живоплотом, таким густим, що навіть взимку він не дуже просвічував. На живоплоті цвірінькала чимала зграя пташок. Їм вистачало дрібки сонця, аби зігрітись. Цікаво, чи Симеон годує пташок, чи знайшов торбинку з насінням?

До хвіртки привела та сама стежка, а далі вона вела в поле. Просто хтось встиг уже протоптати від головної стежки меншу й відгорнути сніг, щоб можна було відчинити благенькі дверцята. Однак Яків не насмілився увійти без запрошення. Він тупцював коло хвіртки, чекаючи, доки хтось вийде назустріч. Притулочок складався з одного більшого будинку, вкритого черепицею, якої майже не було видно з-під снігу, і з десятка маленьких. Влітку тут мало би бути дуже зелено й привітно, але зараз порожньо і ні душі. Діти, напевно, ще спали у своїх маленьких ліжечках. Перед очима Якова виринуло бліде личко Христинки з широко розплющеними очима. Де вона ночувала цієї ночі?..

Не знати, скільки довелось би йому ще отак стояти, зазираючи поверх хвіртки, якби не прибіг руденький песик і не почав гавкати, а потім ще один, більший. Невдовзі надійшла жінка, сувора на вигляд, хоча й не стара.

— Доброго ранку! — привітався Яків.

— Собаки не кусають, не бійтеся !

Яків промовив якось знічено:

— Я не боюся собак. Просто не знаю, які у вас тут звичаї…

Жінка здивовано глянула на нього:

— Які у нас можуть бути звичаї?

— Так діти ж сплять.

— А ви що, прийшли їх будити?

Яків нахмурився, не знав, як сприймати цей жарт. Він не міг спромогтися навіть на усмішку. Втім, жінка не звернула на це уваги, бо вийшла легко вдягнена і, певно, змерзла:

— То до кого ви прийшли ?

— До Аглаї. Маю щось їй передати від одного чоловіка з міста…

— А-а, певно, від Короля?

— Якого Короля? — здивувався Яків. — То старий чоловік і звуть його Лавро…

І тут його осяяло, що все це могло бути правдою.

— Його так усі називають! Він навіть не здогадується. Ходімо, відведу вас до Аґлаї. Бідолаха!

Раптом вона обернулась і спитала підозріливо:

— Ви ж нічого такого їй не скажете, правда ?

Яків здвигнув плечима. Коли вони підійшли до одного з тих маленьких будиночків, то зітхнула:

— Навіть печі не затопила!

— Може, вона ще спить?

— Певно, Король передав для неї якесь зілля?

— Здається…

Яків намацав згорточок у кишені. Під пальцями зашурхотіли сухі листочки. Та жінка, Аґлая, мусила відчувати великий смуток, коли від неї пішла Христинка. Не силоміць же від неї забрали дитину. Зрештою, вона ж не її мати… Щось нелюдське було в цій думці, і Якову стало гірко. Звідки йому знати, яка таємниця пов’язує дитину з матір’ю? Він бачив різних матерів: і одержимих, і байдужих. І ті, й ті викликали в нього подив. Люди народжуються, щоб відділитись і знайти самотність.

Жінка постукала у двері:

— Аглає, відчини! До тебе прийшли!

Сніг довкола був непрометений.

— Вона, напевно, спить.

— Спить чи не спить, але треба встати!

«Яка безглузда ситуація», — подумав Яків. Недаремно, йому не хотілося сюди йти, ще позавчора. Двері виявились незамкненими, і жінка увійшла до сіней. Яків залишився стояти на ґанку. За хвилю жінка повернулася і сказала втомлено:

— Все одно їй не можна було тут лишатися!

— А ви не знаєте, куди вона могла піти?

— Туди, де жила раніше.

— А де вона жила раніше?

— Слухайте, звідки я можу знати?! Прийшла сюди з малою. Одразу було видно, що то не її дитина…

— Чому?

— Вона так дивилася на дитину, ніби та ось-ось розтане і зникне.

— Розумію.

— Не думайте, все було добре. Мала, правда, спершу не хотіла бавитися з іншими дітьми. Таке часто буває, бо діти найбільше кривди зазнають через дітей. Потім прийшов той хлопець зі старою…

— Ізидор?

— Може, так його звали, не знаю. Виглядало на те, ніби вони зайшли попрощатися, бо мала впізнала їх. Поговорили трохи й пішли. Було це зранку, почав падати сніг. І всі діти повибігали надвір. А пообіді — мала зникла.

— Її звали Христинка.

— Так-так, Христинка. Мій малий бачив, як ті двоє знову з’явилися коло хвіртки. Аґлая щось робила в хаті, а Христинка стояла на ґанку. Коли побачила хлопця й стару, то крикнула: «Я вже йду звідси!» Діти потім аж сказали, не зразу. Тут нема кого боятися, ви ж розумієте? Це — Притулок. Тут не крадуть дітей, не вбивають…

— Заспокійтеся, прошу!..

— Нічого не сталося, нічого страшного…

— А якби вашого малого забрали? — заступився Яків за ту нещасну жінку, яка бігла по снігу, а він усе падав і падав…

— Мій малий мав заледве рочок, коли я його взяла, а та дівчинка усе ж пам’ятала. Вона називала Аґлаю мамою, а звучало наче «тітка». Розумієте?

Яків кивнув.

— Така велика дитина не може належати комусь іншому. Тут чимало таких. Аґлая надто поспішала. Вона була, здається, з міста, і хотіла перебути тут зиму, щоб потім сховатись з малою в іншому місці.

— Чому сховатись?

— Щоб ніхто їй не заважав бути з дитиною. Їй була вона потрібна не так, як нам наші діти.

— Не так ?

— Вона хотіла, щоб дитина належала тільки їй. Але так не повинно бути. Дитина — гість у домі, хтось таке сказав. Вона не може там залишатися вічно.

— Так, — сказав Яків. — Ну, а що було далі?

— Через два дні Аґлая повернулась, і не розповідала нам нічого. А ви щось знаєте про Христинку?

— Я їх бачив, — сказав Яків, намагаючись не видавати себе. — Вони пішли до Західних Воріт. Усі троє.

Він сподівався зойку чи якоїсь іншої бурхливої реакції, але ця жінка вміла себе стримувати. Страх промайнув у її очах, то правда, але тільки на мить. Ось що вона сказала:

— Кожен з нас колись піде до Західних Воріт. Але Аґлая не зможе тепер вийти. Навіть заради Христинки. Вона — не готова.

Мовила це без докору, радше зі співчуттям. У Притулку люди щирі й співчутливі, коли йдеться про когось, але свій власний біль хочуть пережити самі. Аґлая, мабуть, відчувала великий сором, що не зуміла втримати Христинку, але їй просто не пощастило. Втрутилась сила набагато потужніша, яку годі навіть уявити звичайній людині.

— Я вже йтиму, — сказав Яків.

Йому здавалось, що на стінах цього лялькового будиночка залишились сліди сліз Аґлаї, і ще довго по тому він стоятиме пусткою.

— Може, зайдете до нас, вип’єте чаю? Малий десь уже прокинувся…

— Скільки йому?

— Вісім! — гордо мовила жінка.

— Ні, дякую. Жаль, що я не встиг…

— Мамо! — почувся дзвінкий голос.

На ґанку сусіднього будиночка стояв білявий хлопчик у великій, певно, материній, куртці.

Жінка помахала йому рукою:

— Я тут!

А тоді обернулась до Якова:

— Не хочете завдавати собі жалю?

— Так.

Їхні очі зустрілись і обоє одночасно посміхнулись.

— Нехай вам щастить!

— Дякую, — відповів Яків. — Вам також!

Він забув за посмішку на своєму обличчі, і так пішов. Ця жінка була така проста. Різка трохи, але справедлива. Важко уявити, якою вона була раніше. «Ось і все, — подумав Яків. — Моя подорож скінчилась. Я взнав усе і не взнав нічого. Але цього досить». За час своєї служби він помітив одну закономірність: найчастіше покидають Притулок люди або молоді, або дуже старі. У зрілому віці кожен обачніший: йому є що втрачати, а набувати нове стає важче. Колись у тому світі молоді й старі поводились так само, навіть, якщо не мали вибору. Яків не раз замислювався, що серед тих людей, якими переповнені вулиці, є позначені печаттю смертю, завтрашні мертві. Але ніхто цього не знає. «Тільки наше сьогодні, — сказав хтось з мудреців, — нам належить. А вже завтра — ні». Так само в Притулку є ті, кого завтра не буде. І всі сумуватимуть за ними, хоча, можливо, ті житимуть краще у тому світі, якщо зуміють. Було б добре, якби хтось зустрічав їх у тій пустелі, розповідав, чого слід остерігатися, а чого не треба. Отоді й Писар Західних Воріт був би не такий засмучений, і частіше посміхався.

• Предыдущая
• 31/37
• Следующая