Писар Західних Воріт Притулку - Пагутяк Галина - Страница 29
- Предыдущая
- 29/37
- Следующая
У хаті було холодно і, коли господар після запалювання лампи взявся розпалювати плиту, схожу на ту, що Яків мав удома, він виразно уявив собі засніжену хатину з вікном, освітленим далеко за північ. Свічка стояла у мисці з водою, бо Писаря міг зморити сон. Чи Симеон робить усе як слід? Ритуал, дисципліна, консерватизм — як би це не називали, проте воно діяло заспокійливо. Люди мають бути впевнені, що їх чекають біля Воріт. Хоча думкою Яків був уже там, тіло його залишалось ще дуже далеко. Він почував себе так, наче витратив на цукерки гроші, за які мав купити зошити до школи. Сидів тепер тихенько на широкій лаві коло вікна, за яким чувся сміх, голоси тих, що розходились, і часом зблискував ліхтар. Холод не давав Якову задрімати. Старий мовчки вовтузився коло плити. Він виявився сором’язливим, а, може, хотів сказати стільки, що слова просто збивали одне одного на льоту. Переставляв горщики, щохвилі ворушив дрова, що ніяк не могли розгорітись, порпався у скрині…Виглядав аж наче невдоволений, проте Якова це не дратувало: люди, що живуть самі, завжди раді й не раді гостям. Вони звиклися зі своєю самотністю, і їм добре з нею удвох.
Яків не хотів розпочинати розмову першим і мовчки роздивлявся по кімнаті. Нарешті старий скінчив чаклування й поставив на стіл миски з пахучою грибовою юшкою і млинці з варенням, а до того чаю з трав, куди він капнув якоїсь рідини з пляшечки. Рухи його були поважні аж урочисті. Їли вони мовчки і швидко, але не похапцем. Потім старий миттю усе прибрав і сів навпроти Якова. Тепер він не нагадував індіанця Джо. Хвильку розглядав Якова, наче бачив його уперше, а тоді спитав :
— Скільки ти вже служиш Писарем Західних Воріт?
Саме ці слова сподівався почути Яків і наче тягар звалився йому з плечей. Він аж почервонів, а старий продовжив:
— Попередній Писар теж якось прийшов на феєрверк. Лише один раз. Хотів дізнатися, що це таке.
— Я не задля цього прийшов сюди, — відповів Яків. — Бачив і салюти, і феєрверки у тому світі.
— Може, тому Писареві було ще щось потрібно?
— Так, — сказав Яків, — мені теж так здається.
— У тебе, хлопче, був геть очманілий вигляд, коли ми зустрілись вранці. Я, не збирався йти до річки. Мені з порога усе добре видно. Але треба було тебе привести.
— Дякую. Я здуру пішов по слідах, але сніг їх засипав, і, проблукавши цілу ніч, прибився сюди.
— Міг би й замерзнути.
— Пусте! Тут не вмирають.
— Так, але це не стосується Писаря Західних Воріт. Хіба тобі не сказав твій посередник?
— Ні, — здивувався Яків. — Зрештою, мене це не лякає.
— Тебе — ні. Але для нас це було б дуже погано.
— Хіба кожен не може розпорядитися власним життям? А якби я вирішив накласти на себе руки ?
— Мав би тоді вийти за Ворота! — наїжився старий.
— Звісно. Але, якщо Писар раптом божеволіє, чи стає одержимим, і не владний на собою… Хіба не може такого статись?
Лавро зітхнув:
— Може. Але досі не було. Ми розуміємо, що Писар живе на межі світів і не схожий на нас. Але й ми не спимо і мандруємо від одних Воріт до інших. Час минає швидко, однак його завжди вистачає. Я міг би вже піти. Я вже надихався травами й зцілив себе…
— А що то за трави ?
— Звичайні. Ромашка, звіробій, кропива, чебрець, м’ята. Дещо даю людям для потреби.
— Ви й там… збирали трави ?
Старий зіщулився, наче від удару, й сухо відповів:
— Мене там вже нема.
Якову стало трохи незручно, але в душі він ніяк не міг зрозуміти, чому люди, які вже наблизились до Західних Воріт, усе ще не люблять розповідати про те, як жили до Притулку. Цей старий таки нагадував індіанця Джо, коли хотів виглядати найнепомітнішим, і коли хотів, щоб його помітили. Яків однаково не збирався когось ощасливити своїм гостюванням і не любив надмірної гостинності. Все інше його цілком влаштовувало. Обоє старих, що зовні так були схожі, а проте не насмілювались спитати один одного, чи готовий ти, друже, вийти з Притулку. Намагались дізнатись про це з дрібних знаків, буденних слів. Це свідчило про те, як мало Яків знає людей, коли просто порівнює їх одне з одним, або створює собі уявний образ. Так можна створити для себе цілий світ, але поруч нього завжди існуватиме інший. Втім, за час свого писарства, Яків потрохи позбувся найгіркіших, найогидніших спогадів. Вони вивітрювались наче камінь. Тобто продовжували існувати, але втрачали свою руйнівну силу.
Яків промовчав і не вибачився. Не хотів. По суті, його питання не вимагало конкретної відповіді, та й не мав він недобрих намірів. Лавро міг спитати його те ж саме. Якову завжди здавалось, що людина у Притулку робить те, до чого їй лежить душа. Про це казав і попередній Писар, на якого він дивився з острахом, наче на якусь вищу істоту. Притулок — не царство мертвих, де очікують воскресіння. Єдине, у чому той був переконаний, Притулок дає захист від вітрів недолі. І не казав більше нічого. Людина завжди чимось невдоволена, і тому поводиться неспокійно. Мабуть, з усіх істот — найдосконаліше каміння. Писарі мала з ними багато клопотів. Те каміння аж просилося, щоб з нього щось вибудувати, але для кого? Тому в Притулку воно існувало осібно, могло грітись на сонці, мокнути під дощем, помалу втрачаючи свою цілісність. Навіть людина, яка живе недовго, може зауважити старіння речей, триваліших за неї. Це — засмучує.
Сидячи навпроти старого, Яків відчував у собі якусь стиснуту пружину. Мешканці Притулку — не щасливі усміхнені праведники. У цьому він давно переконався, як і в тому, що вони непередбачувані. Часом вони були навіть балакучими, але ніколи не казали найголовнішого, хоча годі було сумніватися в їхній щирості. Йшли на зустріч не з Писарем, а з тим світом, і бачили його уже крізь зачинену браму.
Тіні коливались від суміші теплого й холодного повітря, у лампі потріскував ґніт, здавалось, ніби в кімнаті нема нікого. Нарешті Лавро сказав:
— Не хотілося б, що наша зустріч залишила між нами якісь таємниці. Я ж бо знаю, що у Притулку ніхто мені не може загрожувати, тільки я сам. Але слова завдають шкоди. Коли я прийшов сюди, то мовчав дуже довго. У тому світі мої слова одразу починали діяти. Не тому, що були мудрі, а тому що милували й карали. Вони були наказами, а не словами. Ліпше було б мені відрізати собі язика, але раптом він на щось би знадобився. Та й мовчати, коли вмієш говорити, значно важче, ніж мовчати через каліцтво. Один чоловік, дуже старий, у якого часом кривавились долоні, як у Розіп’ятого, сказав мені, коли побачив уперше: «Тобі потрібне смирення, а не покута. Сюди не приходять покутники і раби. Якщо хочеш носити каміння, то краще збудуй з нього щось». Я велів собі мовчати і пішов далі. Я, справді, не стрічав тут грішників та покутників, тільки людей, котрі намагались жити. Вони були спершу блідими паростками з льоху, але вітер, сонце й простір виправляли їм листя і вони розквітали. А розмовляти почав тоді, коли зустрів Євтихія. Він мав таку незмивну печаль у очах, і виглядав дуже кволим, через рани на спині, що, здавалось, проникали аж до душі, що я став дбати про нього, а він — про мене, аби нам не приймати помочі від молодших і здоровіших.
— У мене теж є товариш, Симеон. Він змінив мене коло Воріт на випадок, якщо хтось прийде.
— Жодна душа не прийде до Західних Воріт, доки там не буде Писаря. Але не турбуйся: той, хто не вміє чекати, чинить нерозсудливо.
— Кілька днів тому я бачив людей, які дуже поспішали: хлопця, бабусю й дівчинку. Вони були одержимі, а виглядали такими беззахисними, як це буває лише в тому світі. Я не міг їх втримати, хоча б дівчинку. Такі, як вона, найбільше страждають у тому світі. До того ж, вони не були родиною, зустрілись уже в Притулку.
— Тому ти й прийшов сюди?
— Я прийшов сюди після того, як вони пішли. А що б ви вчинили на моєму місці? Я боявся, що піду за ними…
— А замість того пішов назад по їхніх слідах? Дай серцю волю, заведе в неволю. Одержимість — це хвороба. Зустрілось троє людей і між ними щось спалахнуло. Ти міг би бути четвертим. Хоча не думаю, що вони прийняли б тебе одразу. Ти йшов би за ними, як вірний пес, чия вірність не потрібна. Аглая не піддалася. Спершу вона бігла по слідах, а потім вернулась. Почалася хуртовина й вона зрозуміла, що цього не варто робити…
- Предыдущая
- 29/37
- Следующая
