Писар Західних Воріт Притулку - Пагутяк Галина - Страница 26

• Предыдущая
• 26/37
• Следующая

Яків пішов попід будинками, між якими застигли засніжені дерева. Час від часу мороз дихав, і невлежаний сніг здіймався легенькою хмаркою. Якову було байдуже, куди йти, бо міста він майже не бачив. І він пішов лицем до сонця, яке просвічувало крізь хмари, і ось так опинився на площі, помережаній слідами незнайомих людей. То були сліди людей, які нікуди не квапляться, яких вдома чекає тепла піч і гаряча страва, і ті речі, якими людина завжди обростає. Тільки з Притулку нічого не виносять. Посеред площі стояв камінь. Сніг, мабуть пом’якшував його суворість, але за мить перед приходом Якова хтось обмів його, протоптавши довкола вузьку стежечку. Хтось невеликий — жінка або дитина. Одна грань каменя була відшліфована людською рукою, і на ній вирізьблені слова:

Яків посміхнувся. Він багато разів чув ці слова ще в тому світі, але ніхто їх не вирізьблював на камені. Можна було вирізьбити лаконічніше: «Не шукаючи — знайдеш». Чи конкретніше: «Коли перестаєш шукати, тоді знаходиш». Камінь можна було прикотити з гори. З цим упоралася б навіть одна людина. Усі міста починаються з першого каменя. А це місто міг би заснувати Сізіф, котрий не хотів називати свого імені, яке нагадувало про того іншого Сізіфа, несвідомого абсурдності власного існування, що викочував камінь на гору, а той одним махом опинявся внизу. Найкращий спосіб позбутися тягару, це зробити з нього монумент і вирізьбити на ньому якісь слова. Монумент любить стояти на одному місці. Він пускає коріння у пам’ять. Деякі люди за життя стають монументами, а багато мріє ними бути. Батьки вчили Якова шанувати людей-монументів, бо самі хотіли б стати такими в очах власних дітей. Тепер Яків жив у Притулку, хай скраєчку, але тоненький струмочок мешканців все ж омивав його свідомість, і до нічого не можна було підходити зі старими мірками. Ні, Сізіф тут був ні при чому: до Притулку потрапляють люди іншого складу, які не беруться обманювати богів. Мабуть, камінь лежав тут ще до заснування міста і ніхто не хотів його потім кривдити. Може, під ним живе багато маленьких істот…Що таке позбутись домівки, Яків бачив щонайменше два рази в житті: один раз, коли пожежа знищила південну частину Звалища, а вдруге, коли бульдозерами зрівняли північну. «Доріг на світі багато, проте наприкінці кожної ніхто нас не чекає». Так казав індіанець, чийого справжнього імені ніхто не знав, котрий не потребував доріг, не потребував стежок, втоптаних звірями. Був каменем, на якому можна написати що завгодно. Міг бути наріжним каменем, останнім з індіанського племені, Буддою, чаклуном, але то все — лиш написи, що не відкривали його суті. Однак, кожен, хто дивився на цей камінь, чи на незворушного терпеливого Джо, розумів, що вони знаходяться там, де належить, і за ними можуть знаходитися потаємні двері до істини, хай не істини, але чогось дуже важливого. І почували через це радісне хвилювання, а дехто — страх.

Яків стояв перед каменем, на якому хтось дуже ретельно і довго вирізьблював слова, і камінь той був у Притулку, а він — ні. Може, десь з непрошеними батьками, яких було так багато, батьків, що не вміли ними бути. Бо хіба можна побільшувати нещастя у світі, прирікаючи власних дітей на вигнання? Вони вважали себе підвалиною суспільства, а насправді були бомбою, закладеною в ці підвалини. Бомбою лицемірства і ксенофобії. Коли бомби починають вибухати, світ стає справжнім пеклом, і бульдозери зрівнюють із землею халупки, зліплені з дикти й розплющених консервних бляшанок, аби побудувати на тому місці супермаркет чи автостоянку. Яків поглянув на попелясте небо, що починало жевріти на заході, а потім роззирнувся довкола. Мабуть, довго так простояв. Буває, мить стає схожою на вічність

У першому ж провулку він побачив молоду жінку, котра розкидала сніг, тримаючи лопату однією рукою. Це її він бачив уранці. Вона теж впізнала Якова і спитала, де той зупинився. Але той не зміг їй пояснити, бо, якби йому справді на цьому залежало, то запам’ятав би будинок Євтихія і Лавра.

— Мабуть, досить, — сказала дівчина, поглянувши на зроблену роботу, у якій не було сенсу, бо за годину новий сніг звів би її нанівець. — Скоро почнеться феєрверк.

— Де?

— Ідіть просто туди. Я прийду пізніше. Я ще не бачила феєрверку, бо тільки влітку прийшла до міста. Кажуть, що звідси вже недалеко до Західних Воріт.

Вона зітхнула, як зітхають діти, передчуваючи якусь приємну подію. Яків не хотів видати себе і лише кивнув. Він знав, що ця жінка колись прийде до нього усміхнена і спокійна, й без вагань вийде через Західні Ворота, ставши цілковитою протилежністю собі, Що потрапила до Притулку.

— До побачення! — сказала дівчина.

Вона дуже сподобалась Якову, бо розуміла, що йому не потрібна опіка, бо він любить усюди ходити сам, боїться питати і не хоче, щоб йому задавали питання. Вона не хапатиметься за соломинку, коли буде тонути. Або піде на дно, або таки попливе до берега. Вона вільна розпоряджатися власною смертю, і тому Притулок пригортає її до себе, щоб зберегти це коштовне життя серед інших життів. Яків був досвідченішим за неї. Жив у одному місці, потім у іншому, і переконався, що ніде людина не може жити гідно своєї безсмертної душі. Земля, що вона відвоювала від стихій та звірів, їй не належить, бо її не треба було завойовувати. Ця дівчина була схожа на весталку і мала викликати в оточуючих якийсь острах, небажання наблизитись. Вона не народилась на смітнику, це безперечно, але й не походила з тих чистеньких передмість, забудованих абсурдними фортецями і замками. Вона була з іншого, проміжного стану людей-сізіфів, котрі старіються і вмирають передчасно від тяжкої безсенсовної праці. Сестра тієї, що від безпорадності й співчуття опинилась на мосту, чий крихітний життєвий простір не вміщував великої душі. Якова охопило майже побожне почуття причетності до чогось позачасового й величного, а тим часом дівчина зачинилась в будинку, де одна віконниця була помальована на зелено, інша — на синьо, а вікно у мансарді на жовто. Забула лопату і Яків притулив її держаком до стіни.

Йому зовсім не залежало на тім феєрверку і вже ж не тішився, що подорож припала на оте свято, де буде багато людей і всім їм доведеться пройти колись через Західні Ворота. Писарю Якову було нестерпно доторкатися до чужої біди, однак вона завжди його знаходила, і врешті переманила до свого моторошного табору калік, шахраїв, наркоманів. Він ріс, як юний Гаутама, не знаючи нічого про страждання і смерть, і тепер побачив напрочуд виразно, з чого усе почалося…

Коли йому було сім років, а братові — одинадцять, вони знайшли серед старого мотлоху, який мати збиралась спалити на задньому подвір’ї, листівку від дідуся. На ній була зображена ялинка перед казковим будиночком, який вінчав флюґер у вигляді золотого півника. Підписана листівка була, як досі пам’ятає Яків, «Ваш тато і дідусь». Збоку було дописано адресу. Брат, мабуть, знав більше, коли запропонував: «Давай, знайдемо дідуся самі. Тільки нікому не треба казати!» — «А як ми його знайдемо?» — «Вулиця є на карті міста. Ти хочеш побачити свого рідного дідуся?» — «Так», — відповів малий. Він уявив собі, що дідусь живе в такому ж казковому будиночку, як на різдвяній листівці. Навіщо б він її присилав? Те, що мати з батьком приховували від них існування дідуся, його чомусь не здивувало. Отже, наступної неділі, замість школи, вони подались на пошуки. Це був дуже ризикований вчинок, але Яків ніколи не сперечався з братом. Той мав на нього великий вплив і брав провину на себе. Тепер Яків розумів, що брат ще дитиною відчував, ким були їхні батьки: замість благородних дерев із них виросли фанатичні покручі, наслідувати яких просто було неможливо.

Грошей у них вистачило лише на квитки в один кінець. Потім вони довго блукали вузькими вулицями, де неприємно пахло, будинки були напіврозвалені. Яків спитав брата, що сталося з будинками, і той відповів: «Здається, тут була війна». Бо сам не знав. Люди, які їм траплялись, здебільшого мали жовті, смагляві, або зовсім чорні обличчя і навіть руки. «Не бійся, — сказав брат, — ми вже майже прийшли. Знаєш, минуло п’ять років, може, дідусь живе в іншому місці, але, ми, принаймні, будемо знати. Так чи не так?» — «Так», — відповів Яків.

• Предыдущая
• 26/37
• Следующая