Писар Західних Воріт Притулку - Пагутяк Галина - Страница 22

• Предыдущая
• 22/37
• Следующая

— Я хочу дізнатись, що могло об’єднати одержимого хлопця, дуже стару жінку та маленьку дівчинку, які не є родиною. Чому вони так поквапились покинути Притулок? Люди йдуть звідси, навчившись ремесла, зміцнивши власний дух, поборовши страх…

— …або просто померти, — тихо додав Нестор.

І Писар збагнув, чому той тут опинився: щоб продовжити собі життя, ось для чого. Одразу той чоловік став ближчим, бо був схожим на багатьох. У смертельно хворих поступово вивільнюється те, що називають безсмертною душею, і її стає видно.

— Бува й таке, — опанував себе Яків.

Він бачив, як вмирали люди. Він тримав їх за руку, тихо розповідаючи про Притулок. Останніх слів вони могли і не чути, але його голос лишався з ними. Часом був для них замість священика, коли не було часу кликати пособорувати. Сам він не зумів стати ні священиком, ні лікарем, ні вчителем, вважаючи, що йому забракне віри, милосердя і терпіння. Був одержимий бажанням знайти брата. І ось тепер він так само шукає трьох людей, бо вони викликали в нього подібні почуття. Можливо, що Яків і тут зазнає невдачі. Він дізнається про них багато, але головного не збагне.

— Дозволь запитати, — сказав Нестор, усе ще не випускаючи з рук порожнього гніздечка, — чому це так важливо для тебе? Що ти хочеш зробити з Притулком? Він змінився відучора. Я вийшов уранці й помітив, що сніг падає. А він не повинен був падати при таких прикметах. Я хотів піти з малим та Йосифом до міста.

— При чім тут я? — аж розсердився Яків. — Я, власне, не збирався йти. Мене намовив Симеон, що живе на березі озера. Сказав: піди по слідах, розпитай людей, але не мордуй себе здогадами. І що з того? Сніг, мабуть, знищив усі сліди, а ніхто нічого не знає…

— Ти не так мене зрозумів, або я розучився говорити. Послухай, Писарю, може, не слід тривожити отих трьох? Може, вони цього не хочуть? Ти ж не випитуєш людей, які до тебе приходять? Ти ж справжній Писар?

— Я чекаю, що вони мені розкажуть самі.

— Ось бачиш. І тут так треба робити. Може, ти волів би, аби тобі виливали душу?

— Ні-ні! — вжахнувся Яків.

Він сам ніколи не був з кимось відвертим, бо нікого не цікавила його особа. Лише батьки хотіли знати, що в нього на душі, аби вчасно знищити небезпечні прояви, які могли б поставити під сумнів їхні священні принципи. Але цей чоловік виявився ще гіршим: не бачив його обличчя, але бачив душу. І вона була йому байдужа. Яків не хотів продовжувати розмови. Треба було йти геть.

Нестор мовчав, та коли Яків поворухнувся, заговорив ніби до самого себе, як це буває з відлюдниками:

— Зимою я чекаю весни — весною тужу за осінню. Як ти гадаєш, коли найкраще звідси піти?

Голос його став лагіднішим. Цей чоловік ніби складався з двох частин: однієї твердої і холодної, як лезо ножа, а іншої — м’якої, делікатної. Такі люди, знав Яків, легко розчаровуються.

— Восени, — відказав Писар, подумавши, що до неї найдальше. — Правда, це не означає, що потрапиш там теж у осінь. Невідомо, куди взагалі потрапиш!

— Чому невідомо? — здвигнув плечима сліпий. — Із одного життя в інше.

— Ну, звісно. Вибач, але мені пора йти.

Нестор промовчав. Стало враз дуже тихо. Одна свічка почала чадіти і згасла. Яків подумав, що не варто знімати нагар, бо сліпому не потрібне світло. Він знав, що нічим не засмутив Нестора: той любив власну самотність, як і кожен в Притулку. Принаймні, тут від цього більше не страждають.

Писар став на ґанку. Небо було ще світле, трохи зеленкувате, і на ньому з’являлись перші зірки. Та й сніг білів. Восени ночі найтемніші. Чому він, власне, сказав про осінь, не уточнивши якої, ранньої чи пізньої, бо вони зовсім різні за настроєм? Натомість зима — втомлива і одноманітна. Тому посеред неї влаштовують різні свята. Різдво, наприклад.

«Ти прийдеш до мене», — подумав Яків із якоюсь сумною зловтіхою. Усі ті люди, яких він стрів сьогодні і ті, яких зустріне завтра, бачитимуть у ньому лише Писаря, майже священну істоту, яку не можна оминути ні злу, ні добру, ні другові, ні ворогу. Писареві Східних Воріт пощастило більше: він має видаватися щонайменше благодійником. Добрим у цій мандрівці було вже те, що Яків перестав на часину бути Писарем і встиг відчути, як це знати, що ти повинен колись відійти. Відчув це поруч з тим сліпим і смертельно хворим чоловіком, який щохвилі мінявся, як небо при заході сонця, і думки його лежали так глибоко, що ніхто не зумів би їх підняти на поверхню. От тобі й спокій, друже Симеоне, ось тобі ясність…

Перед Яковом простягалась одна-єдина стежка, яку він проклав разом з ковалевим сином, та він міг йти куди завгодно. Все одно уночі не знайдеш дороги додому. І доведеться зустріти схід сонця в снігах. Зненацька з хатини долинув спів. Яків стояв під небом, всіяним зорями, втративши відчуття часу, і вслухався у слова пісні, яку співав той дивний чоловік, байдужий до того, чи чує його Писар Західних Воріт Притулку. Однаково, вони ще зустрінуться.

Позаторішнє пташине гніздечко розсипалось на порох разом зі вплетеною в нього сивою волосиною. Яків не бачив того: просто уявив. До горла йому підкотився болючий клубок, і він пішов геть, помалу видихуючи з себе вогкість землі. Яка це розкіш — безлюддя, свобода і дарована небом чистота! Поступово звільнюватись від думок, можливо, уперше в житті насолоджуватись невідомістю і бездоріжжям.

На ранок він опинився у місті, хоч не йшов туди. Очевидно, це й було місто Самотнього Короля, до якого усі прямували. Це означало, що в Притулку існували ще й інші міста. Притулок був цілою країною, а проте ніхто не називав його країною, бо, зрештою, нею не правив ніхто. Ніхто не прагнув поневолити цей край, бо ж його не навіть не позначили на картах. На всіх, крім однієї — карти свідомості, де могла реалізуватись потаємна мрія кожного: знайти абсолютний захист. Вона реалізувалась, і тоді перед очима поставав Притулок. Усе збувалось. Був це не дім, не закуток, не нора, а велетенський простір із селами, хуторами, і навіть містами, щоб кожен почував себе вільним. Притулок без свободи — це в’язниця, у якій час минає дуже швидко.

Отже, Яків прибув до міста Самотнього короля. Там ніби зупинився час, і в архітектурі панував старовинний стиль, що нагадував чимось романський: добротні, затишні будинки без непотрібних прикрас, наче прикриті чиїмись долонями, що оберігають тендітне життя, відчуваючи пульсацію крові. Це не означало, що місто збудували багато століть тому. Просто воно відповідало потребам тих, хто жив у ньому, а потім відходив, не завдавши жодної шкоди ні місту, ні іншим мешканцям. І Яків замилувався цим прегарним тихим містом, у якому всі ще спали. Одне, що видалось йому незвичним: довкола міста не було муру. Воно знаходилось у западині з пологими схилами, і Писар бачив його дахи, засипані снігом, згори. Це місто можна було обійти за годину, бо ж людей мало вистачити ще й на інші міста. Але й тут були вулиці, площі, навіть парк, і на його облаштування мало піти чимало часу, аж стільки, щоб виникли леґенди про заснування цієї форми людського співжиття. Як згодом дізнався Яків, мешканці мали одну гіпотезу про походження свого міста, яка не пасує до Притулку, — історичну. Людину, що відшукала на карті свідомості таке місце, як Притулок, не цікавить його історія. Тут навіть час особливий. Ти наче спочатку кружляєш на одному місці, заплющивши очі, а коли зупиняєшся, то час і простір уже інші. Так часом музика заводить у невпізнаване місце, звідки важко повернутись хоча б куди-небудь.

Щось схоже відчував Писар Західних Воріт у місті, яке, здавалося, населяли невидимі істоти, а понад ним витав гіркуватий дим вчорашнього вогню, що не встиг вистудити помешкання. На вікнах висіли чисті білі фіранки, а подекуди зеленіли вазонки. Люди досі спали, заколисані снігом, по якому Яків брів через силу, бо ж цілу ніч ішов. Йому здавалось, ніби він дивиться фільм, і той фільм щойно почався, а тому треба набратись терпіння. Але попри все його свідомість була ясна. Він знав, що місто належить до Притулку, а тому воно не схоже на жодне інше місто з того світу. Тут ніхто не народжується і не вмирає, а отже, нема вкорінення поколінь, і самих поколінь теж немає. Але нема й злочинів, і болю від несправедливості. «Небесне місто», — прошепотів Яків і подивився угору. День заповідався ясний, але не настільки теплий, щоб неторкана білизна снігу перетворилась на бруд.

• Предыдущая
• 22/37
• Следующая