Писар Західних Воріт Притулку - Пагутяк Галина - Страница 16
- Предыдущая
- 16/37
- Следующая
Сніг, на щастя, не падав. Яків потрапив тепер від нього у повну залежність. Сонце сховалось. На землі панував присмерк короткого зимового дня. Тому вони поспішали. Яків пильно вдивлявся у сліди, зовсім не присипані снігом. Очевидно, сніг витрусився з невеличкої хмарки, що спинилась над самими Західними Воротами. Так іноді падає сліпий дощ.
Вони вже проминули невеличке село, хоч то була умовна назва, бо по селах люди живуть кількома поколіннями, і це замкнута система, куди не пускають чужого; з власними законами і фатальною неможливістю вирватися коли-небудь з орбіти осінньо-весняних польових робіт. Сава навіть не озирався, але Яків кілька разів кинув погляд угору, де темніли Ворота. Він хотів повернутися назад, побігти додому. Він не був пілігримом у звичному розумінні цього слова — подорожував більше у власній свідомості, та й то боявся небезпек у тій країні, яку не можна спізнати до кінця. Цей страх перед сутінковими закутками й темними проваллями був такий сильний, що чоловік вважав за краще йти по слідах, залишених в снігу. Вони не могли фізично тривати у безконечності, і десь мали урватись, чи розтанути. Проте у людській пам’яті сліди залишаються надовго, а отже, треба було перебороти страх і розпитувати кожного. Важко, бо одна річ, коли приходять до тебе, а інша…
Коли стемніє, слідів взагалі не побачиш. Ось що тривожило Якова, а Сава йшов собі попереду, мугикаючи під носом, схожий на гнома, чим додавав мандрівці казковості й нереальності. Потім різко спинився й витягнув руку:
— Диви, яструб!
На верхівці дерева, що росло само, й через те йому чимало перепадало від вітру, сидів великий сіро-жовтий птах з хижо вигнутим дзьобом.
— Бідолаха! — пробурмотів Сава і став шпортатись у торбі. Відламав половину окрайця й поклав на сніг, попередньо витоптавши круг.
— Хіба яструби їдять хліб? — здивувався Яків. — То ж хижі птахи.
— З голоду ще й не те з’їси.
Яків і собі відломив шматок перепічки, а Сава тим часом погнав знову вперед.
Кругом усе було білим, збирався туман. Яструб усе ще нерухомо сидів на покрученому вузлуватому дереві, і його життя цілком залежало від того. якою буде зима — лютою чи не дуже. Яків сам годував зимою пташок, але яструби до нього ніколи не залітали.
На разі стежка була одна, хоч і вузенька. Її протоптали утрьох. Іноді за неї виступав неглибокий слід дитячої ноги. Це було зворушливо. Наче дитина поривалась вийти. Не втекти, а просто дати вихід дитячій цікавості: поближче роздивитися кущ із замерлими ягодами, чи простежити за зайчиком… Ті, що сплять взимку, нічого не знають про сліди в снігу.
Супутник Якову трапився неговіркий, але й спробуй довго говорити, коли повітря густе й холодне. Проте з ним наш Писар почувався спокійним. Сава виглядав на чоловіка бувалого і, напевно, продумав усю подорож до найменших деталей. Поки стемніє, вони знайдуть собі нічліг. Щось, власне, уже зачорніло на обрії.
— Це місто? — спитав Яків.
Сава аж засміявся:
— Ні, ліс. Там, либонь, заночуємо. До міста втрапимо аж завтра надвечір. Не бійся, я дорогу знаю…
— Я й не боюся, — образився Яків. — Річ у тім, що я мушу йти по слідах.
— От дивак!
Сава, здається, забув, що Писар Західних Воріт, котрий читав книжки й довіряв знакам, міг потрапити в халепу, тобто заблукати. Якщо сліди не поведуть через ліс, то їм доведеться розлучитись. Яків так само забув, що збирався йти сам, незважаючи на зиму й ніч, що може застати просто на дорозі. Адже ціле життя прожив у місті й не знав лісу. Ще парк міг стерпіти, та й то лише вдень, бо вночі той належав злочинцям і божевільним. А назад повернутися не смів, бо що б на це сказав Симеон, котрий покинув задля нього озеро?
Симеон наносив дров, зварив собі вечерю, й зручно вмостившись коло грубки, розгорнув вибрану книжку, сподіваючись знайти собі гарну поживу для душі. Історія, про яку він дізнався того вечора, називалась «Ціна довіри». Симеон іронічно посміхнувся, приготувавшись до чогось потрактованого в дусі банальних істин. Тільки озеро не нав’язувало йому власної точки зору. Наступна книжка могла виявитися ще більш невідповідною. Симеон не часто користувався бібліотекою й не знав, що книга вибрала його, а не він її. Таке буває часом і в тому світі, де люди менш чутливі до мовленого чи писаного слова.
«Сніг усе падав і падав, й не зупинився навіть тоді, коли засипав усі сліди й улоговини. Дороги більше не існувало, наче вони були першими людьми на світі. Ганс відчув, що сніг і холод зараз найлютіші його вороги, і приречено оглянув снігову пустелю, яка могла стати могилою. Він також боявся і незнайомця, котрий до пізнього вечора розважав його неймовірними розповідями і з допомогою вина схилив до спільної подорожі в столицю князівства. Уранці Ганс чувся недобре; черевики не встигли висохнути за ніч, і виглядало на те, що незабаром стануть непридатними для подорожі…»
Отже, ця історія була про наївного хлопця, котрий втік з дому, аби не потрапити до монастиря, куди посилали його батьки, щоб не ділити спадок між ним і старшим братом. Бува й таке. Недосвідчений втікач ставав здобиччю шахраїв. Пустившись самі берега, вони прагнуть затягнути до брудної води чистих душею, котрі не вміють розпізнавати зло і твердо сказати «ні». Цей Ганс, що потрапив у тенета шахрая і потенційного вбивці, був від Симеона надто далеко, він аж позіхнув, хоч було ще рано спати, і свічка мала, як просив Писар Західних Воріт, догоріти до кінця. Можливо, хтось поспішає до Воріт, змерзлий і втомлений.
«…мали вирушити вранці. Ганс не хотів нікуди йти. Повільно застібав ґудзики на куртці, чекаючи якогось дива. Господиня була до нього ласкава і все зітхала, але не казала нічого. Втім, вона бачила не одного такого Ганса: жоден ніколи сюди не повертався, ні кінно, ні пішо, ні вельможею в кареті. Усі зникали, знайшовши собі в корчмі супутника. Звідки вона могла знати, що з ними діялось потім? Світ такий великий і там знайдеться для кожного місце. Зрештою, не так уже й зле, коли молодий чоловік набереться досвіду, зазнавши всіх можливих розчарувань. Тоді повернеться додому, як до притулку, блудним сином і стане колись на втіху родині статечним і спокійним. Що має бути, тому не минути. Господиня стала командувати служницями на кухні й більше не переймалась Гансом, серце якого охопила ненависть до рідних батька й матері, що хотіли його позбутись. Він щойно сплатив усі рахунки, але мав ще дещицю грошей. Отже, усі шляхи були відрізані, а ненависть мала зігрівати його в дорозі й додавати хоробрості.
— Куди йти? — рішуче спитав свого супутника-шахрая, чию підозрілу зовнішність прикрашала жовто-зелена шовкова хустка на шиї. Той подивувався раптовій зміні у жовторотій здобичі, яку збирався продати в солдати у першому-ліпшому місці, де беруть рекрутів, й відказав іронічно:
— Куди очі дивляться!
Власне, очам не було за що зачепитися, а обрій заволокло туманом. над яким здіймалось бліде сонце, що згодом сліпитиме очі. Ганс відвернувся від сонця і пішов вліво. Від яскравого світла йому завжди боліла голова…"
Свічка догоріла, а в потемках Симеон не знав, де шукати нову, бо ж він жив не тут. Власне, свічка з’їла кисень у хаті, підготованій до зими, з наглухо зачиненими вікнами. Рами аж були слизькі, бо вже не вбирали вологу через те, що надворі було зимно, а в хаті парко. Треба менше палити. Яків жив у теплих краях, а йому, Симеону, до холоду не звикати, хоча від постійної вологої присутності озера, часом викручує руки й ноги. Він ліг на ліжко, де вчора ще спав Яків, накрився своїм старим сукняним плащем. Книга спустошила його і не хотіла вступатись У голові борсались слова, самі вибудовувались у рядки та сторінки, наче він продовжував її писати. Сніг усе засипав і щось треба було починати заново.
— Tabula rasa, — прошепотів Симеон.
Якби книга не збурила його свідомості, якби не сліди напруження, що лишились після відходу Якова, він написав би на цій чистій дошці єдине слово — озеро, і поринув би у сон. Але білий неторканий сніг захопили демони, котрі зводять мандрівників та інших необережних хлопців з розуму. Запізно він збагнув, що для таких як він, мешканців Притулку, які вирішили, що їм дуже пощастило, книги з магічної бібліотеки можуть стати дірою, проломом у той світ, і врешті втягнуть туди на поталу сум’яттю, зневірі, сумнівам. І це найчастіше траплятиметься вночі, коли чоловік геть безборонний.
- Предыдущая
- 16/37
- Следующая
