Жінка його мрії - Ульяненко Олесь - Страница 25

• Предыдущая
• 25/36
• Следующая

Бармен провів парочку до столика. Йому кортіло щось сказати, але, як людина бувала, він напевне віддавав перевагу бути глухонімим. Проте він нагнувся і покрутив ручку приймача. Окрім шкабарчання, ніхто нічого не почув. Лейтенант сів напроти виходу. Чисто професійна звичка. Мотиль накинувся на пиво і горішки. Можна було здогадатися з сонних і кислих облич, що тут нудьга. У пацанів сусіднього столика відразу настовбурчилися загривки. Лейтенант завбачливо показав кобуру пістолета. І все затихло. Хрипів роздовбаний приймач, Мотиль сьорбав пиво.

– Давай розповідай.

Мотиль було розкрив рота, зручно вмостившись на стільцеві, як несподівано замовк приймач. І саме ця обставина насторожила лейтенанта найбільше. Нарешті з приймача пролунав приємний і густий баритон, який сповіщав про те, що на землю мчить комета і що, швидше всього, такого-то року вона торохне об землю і рознесе її на друзки.

– Нічого собі, - сказав хтось, і всі покотилися від реготу.

Лейтенант уважно слухав. Він не був містиком, але відразу його чомусь замлоїло. Він не міг, як і кожен з його професії, приязно ставитися до таких речей. Він просто до скрипу в зубах ненавидів подібні витівки. Притримуючи кобуру на боці, він встав і підійшов до барної стійки.

– Це ти придумав, сучий син, - сказав він барменові.

– Звали. Можеш забрати це ренжиляччя, - бармен підсунув лейтенанту приймача.

Лейтенант повернувся на місце, сів, рипнувши шкірянкою, і з німим, майже гранітним поглядом уставився на Мотиля. Але щось не складалося, дурнувато і тупо не складалося. Він би міг подумати, що у його житті не завжди не гладко складалося, але інтуїція підказувала, що таки не цього разу і не так.

– Розказуй і не мути, - уставився м’яким і добрим поглядом на Мотиля.

Приймач знову озвався. Голос, густий і приємний, повідомив про комету, що наближається до нашої Галактики. Лейтенант засопів носом і вилупився на приймач. Покрутив ручку, але нічого: голос продовжував кассандрствувати хоч ти його вбий.

– Так і того разу було, - сказав Мотиль, і рот у нього залишився відкритим: йому дуже кортіло пива, але він не наважувався при-кластися до пляшки, наче вона могла відгризти його губи. Потім лейтенант оглух, так, наче між ним і Мотилем простір повільно, але впевнено залили олією. Він вимірював поглядом Мотиля, і не міг бачити, і не міг розуміти, що очі у нього стають чистими і прозорими, чистіші від проточної води. Очі його вивчали Мотиля з однієї причини, намагаючись перетнути чи розірвати його зв’язок з Івою. Вони, напевне, однолітки, гадав він, рік чи два різниця; нічого не може бути спільного, окрім часу, а час - неможлива річ. Час не купиш і не пристрелиш зі "Стєчкіна".

– А потім прийшов він... - не вгавав Мотиль. - Він зайшов, по-дивився на оту стіну... піди сам подивись... Коли відійшов, а там була п’ятірня і дві синіх лінії...

Лейтенант підійшов і подивився на стіну. Дійсно, майже уполовину стіни грубо, мов дитячою рукою, була намальована п’ятірня, з двома лініями.

– Це мені нічого не говорить, - сказав він, швидше, для себе.

Білий пісок хвилями підлизував синє небо. Кричали чайки, ламаними лініями панахаючи синьку. Він розуміє, що у чайках є щось безлике і від того притягальне, настільки, що починається бардак у голові. Баржа горбатим динозавром лежить на березі. Саме це йому і подобається. Ось все це йому подобається. Пустота, чистота і простір, який треба заповнити. Майор розуміє, що від нього хоче той внутрішній застиглий голос, а підвечір’ям його уяву і його непрожитий простір заповнять бутони нерозпущених троянд. Завтра вони розпустяться на повну силу, покриті росою юності, і сама безкінечність життя потече срібними ріками з усіх кінців світу, і їх ніхто не зупинить. Робітники натягували троси, їхні штани лопотіли на вітрі, пропечені сонцем обличчя, поорані зморшками, шерехаті руки - відлуння смерті. Скоро прийде їхній час, але його час ніколи не прийде, допоки він знає, чим жити. Паскудне змарноване життя, і не заради якихось принципів, а просто тому, що ти ідіот і народився не в тому місці, не в той час. Для них ніколи не наступить завтра, бо завтра - у натягнутих жилах, схололій крові, імпотенції. Він сів і поїхав берегом, міряючи білу косу піску задоволеним поглядом, наче вона і направду належить тобі... Майор прокидається, втягуючи ніздрями запах іхтіолки, хлору, і тупий біль підступає до самого черепа. Він хоче закрити очі, але стіни зараз нагадують холодець, де позастрягали всілякі речі, живі істоти, цілі квартали, ба навіть події, і він хоче крикнути, але тут перед ним починає розширюватися велетенська чорна діра, схожа на трубу. І він стоїть, зовсім маленький, у чорному просторі, і він знає, що ця велетенська труба нагадує вушну раковину, і на душі у нього печаль, сум і страх.

Іва витягла сідішку і провела пальцем у повітрі, вона провела уявну лінію, так роблять люди, які або не знають, що робити взагалі, або яким нудно. Іва повторила рух, пропускаючи крізь пальці проміння, і сонце порівняло верх і низ долоні. Зверху вони були засмаглі. Вона про щось згадала, і у кутиках рота збіглися зморшки. Покрутивши кисть проти сонця, вона проробила рукою щось фантастичне, вір-туозно витягнула сигарету з пачки і закурила, різко клацнувши запальничкою. Її старання виявилися не марними. Парочка у кафе засміялася. Вона усміхнулася їм у відповідь вишневими очима, світлими проти вітрини, темними в глибині кав’ярні. Іва безтурботно, по-котячому обіперлася підборіддям на долоню. Її помітив один чоловік. Вона займалася сідішкою, коли той чоловік, у важкому дорогому костюмі, з крутим розмахом плечей і обличчям, яке зараз співпадало своїм виразом з паскудною зимовою погодою за вікнами, підійшов до неї. Іва, похитуючи головою, глянула одним оком на чоловіка, з достоїнством оцінивши його прикид, але на обличчі так і не зупинилася - нічого цікавого у тому обличчі вона не знайшла. Все ж вона затримала на ньому свій нерухомий погляд: солодкавий запах дорогих парфумів, зовсім не вишуканих, а, навпаки, противних. Вона повела головою, ледь помітно, так донюхуються до чужого запаху, до чужого, іншого життя. Чоловік упіймав її порух і, досить приємно усміхнувшись, як для пластмасового лиця, запитав:

– Я на хвилинку підсяду до вас?

– А якщо я закричу? - ямочки на її щоках зробилися глибокими, для тих, хто її знав, це означало, що треба від неї дистанціюватися.

Але чоловік сів, як людина, яка нічого не боїться. Іва увімкнула сідішку. Над містом тяглися темними лапами хмари. Чоловік безтурботно якось подивився на них, але сказав з неспокоєм у голосі, наче це могло щось означати:

– Чорт, сніг.

– Що-о-о?! - прокричала Іва, не знімаючи навушників.

– Зніміть, будь ласка, навушники, - сказав чоловік спокійним голосом.

Й Іва здалася. Вона зняла навушники, витягнула сигарету і вставилася прямо у незворушне обличчя незнайомця. Місто лежало під попелом вічності. Іва несподівано для себе відчула затишок, але найцікавішим у цій історії було те, що у неї загострився слух. Тоді вона пильніше подивилася на чоловіка з випещеним пласким обличчям, загостреним до кінця, здавалося, аж до неможливого, таким робом псуючи про-порцію; напевне, воно тим і було для неї цікавим. Зараз його очі нерухомо спочивали на ній, і тонкі, навіть дрібні риси робили його обличчя дитячим. Але потім вона здогадалася, що не обличчя вражає її. Іву вражали звуки: як шурхотів кожною складкою дорогий піджак, ціну котрого вона не могла вичислити, як рипіли дорогі черевики, як навіть шкіра рипіла на невидимому протязі. Звісно, він надто крутий, щоб з ним розмовляти з навушниками на голові і дозволяти фривольності, наче ти намагаєшся не заскочити, а вискочити з його ліжка. Дивна штука: наша свідомість нашіптує на вушко тільки те, чого ми самі бажаєм; і потім хтось ображається, що життя перетворилося на пекло. Можливо, дівчина подумала тоді саме так, вона вже не пам’ятала. Іва перевела погляд на вітрину і, окрім вітрини, чорнильного мороку, нічого не побачила. Видавалося, їй відкрилося інше місто. Німе і глухе: снігові хмари дитячою жуйкою розтяглися над дахами, трасами шаста-ли різноколірними жучками автомобілі. Але там, за склом, було як у німому кіно. І знову Іву повернув до цього злий шепіт кав’ярні, на-докучливо голосне шурхотіння одягу. І дівчина враз вирішила, що перед нею пригода. Про наслідки і якість цієї пригоди вона навіть не задумувалася. Вона не зналася на людях, але була впевнена в собі, у своїй інтуїції, як і кожна красива молода жінка. Іва зупинила на незнайомцеві теплі вишневі очі і сказала, вірніше, повторила:

• Предыдущая
• 25/36
• Следующая