Червоний - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 29

• Предыдущая
• 29/60
• Следующая

Виходить, не лише я, а й навіть Калязін несвідомо допомогли Червоному її влаштувати. Розрахунок командира виявився точним: від спецзагонів вимагали активізації, а тут, виявляється, їхні попередні дії не мають належного ефекту. Враховуючи те, що я чув і бачив, як не відразу, то протягом двох найближчих діб перевдягнуті бійці МГБ мали з’явитися в селі, тож Червоному хоч як не довелося б довго чекати. Замість того, аби ганятися за диверсантами Топоркова, він так легко виманив енкаведистів і чекав на їхню появу саме там, де й розраховував.

До Ямок я не повернувся. Саме настали холоди, УПА згортала активність до весни, всі сили МГБ кидали на пошук криївок по лісах. Там мені робити не було чого. Говорили, що Данило Червоний, псевдо Остап, забрався з Олицького району, а то й взагалі — з Волині. Калязін чи то сам залишив посаду виконувача обов’язків начальника міліції, чи його про це наполегливо попросили — він збирався перебратися далі від України, бо вимальовувалася десь відповідна посада. Намагався прилаштувати і мене, та я не погодився — ось так і повернувся назад, до Чернігова, де з оперативної роботи сам попросився знову в водії, киваючи на поранення.

Нічого більше не чув про Червоного. Про те, що сталося вночі, про останні слова капітана Топоркова не забував ніколи, тому й не люблю оцього кіна про наших розвідників, краще вже «Слідство ведуть ЗнаТоКи», там хоч у народу вороги інші...

Ось, усе, здається. Думаю, ти без мене знаєш, про що можна писати в вашій газеті... А для чого тобі, молодому, все оце, гадки не маю. Раз прийшов — сам мусиш зрозуміти.

Для себе.

Зошит другий

Лев Доброхотов

Україна, Волинь, весна 1948 року

1

То вас цікавить, чи пам’ятаю я такого собі Данила Червоного...

Аякже, дуже добре його пам’ятаю. Навіть не так його самого, як той час. Зрештою, за операцію з ліквідації банди так званих повстанців загону Червоного, чи то Остапа, і за захоплення самого командира я тоді отримав не лише нагороду. До речі, вдумайтеся в прихований смисл: орден Червоної зірки за арешт Червоного, отож... Після того як Червоний пішов по етапу, мене перевели сюди, у Київ. Пішов на підвищення, як кажуть.

Тут я трошки поясню ситуацію, про яку ви, напевне, чули. Ось ви працюєте журналістом, так? Відразу прийшли в газету, як я розумію, після університету. Але вашу ситуацію з кар’єрним зростанням типовою назвати не можна, бо як воно у вашій системі зазвичай буває... Спочатку людина дописує позаштатно, стає робітничо-селянським кореспондентом. Активно співпрацює спочатку з багатотиражкою, де нічого не платять. Потім із районною, наприклад, газетою — це вже сходинкою вище, та й гонорар нараховують. Десятка⁹ — суттєва надбавка до зарплата, правда ж? Далі, якщо щастить, активного автора оформляють позаштатним кореспондентом, а це вже певний соціальний статус. Ну, приблизно як народний дружинник. Так. Потім позаштатника відправляють кудись учитися, він стає штатним кореспондентом — і це теж підвищення. Але всякий працівник районної газети хоче дорости до обласної. Потім, якщо має амбіції, цілиться на республіканську. І вищий пілотаж — це всесоюзне видання. Спочатку — позаштатним кореспондентом, наприклад, «Комсомольської правди», далі — робота в кореспондентському пункті, а там, диви, солідний власний кореспондент. Ну, і великий кар’єрний стрибок — Москва, у гіршому випадку — Ленінград. Тільки не кажіть, що серед ваших знайомих нема таких успішних людей...

Примітка Клима Рогозного: У Радянському Союзі спецслужби безпосередньо контролювали журналістику. Окремі публікації автор узгоджував зі спеціальними працівниками, котрі сиділи в окремих кабінетах, вважалися працівниками так званого Головліту, неофіційного підрозділу держбезпеки. Адже журналістика належала до важливих ідеологічних професій, тому кафедрами на профільних факультетах завідували люди, котрі мали і вчені ступені, і високі звання в КГБ. Керівні посади в редакціях, особливо у великих газетах обласного та республіканського значення, обіймали люди, котрі мали безпосередній стосунок до спецслужб, не кажучи вже про численних позаштатних «секретных сотрудников» — сексотів. Навіть якщо офіцер КГБ за родом діяльності не мав жодних стосунків до роботи журналістів, практично кожен із них знав організаційну структуру та принципи роботи радянських засобів масової інформації та пропаганди.

Я такий приклад навів, ви, напевне, зрозумієте його і перекладете на будь-яку систему, в тому числі на нашу. Київ — столиця Радянської України, велике місто, певний статус. Згоден, після Луцька, та ще й тридцять років тому, — це значне підвищення. От тільки багато хто з моїх колег розглядав, та й тепер вважає Київ таким собі провінційним містечком, яке лише трохи більше за Луцьк чи той самий Львів, чи там Житомир. За статусом для значної частини моїх колег воно мало чим відрізняється від інших обласних центрів, то й сприймається як трошки більший та зручніший стартовий майданчик, звідки простіше стрибнути далі, наприклад, до Москви. Вас дивують отакі мої слова? Не треба, я у відставці давно, але мою думку колеги без того знають: добросовісно треба працювати всюди, куди б тебе не призначили. Адже і тут, у Києві, і там, на Західній Україні, і в Ленінграді, і в Москві ми робимо одну справу та працюємо для однієї країни. Тобто боремося з її ворогами. Так. Ну, а є колеги, які просто, вибачте на слові, сачкують — вважають, що тут, у, так би мовити, провінції, і старатися не треба, і перспектив не особливо є.

Це я вам так докладно пояснюю, аби зрозуміли: я, коли мене перевели в Київ після успішної операції з ліквідації групи так званого Остапа, він же Червоний, насправді нічого більшого не хотів. Навпаки, ніде, крім Києва, я себе не бачив тоді й не бачу тепер. Можна сказати, я до певної міри навіть вдячний Червоному і взагалі отим так званим повстанцям — це ж завдяки роботі з ними я отримав це підвищення та перебрався, точніше повернувся до Києва. Це ж рідне місто моє.

Наше коріння в Бердичеві, але там у мене родичів нині не залишилося. Моєму татові вдалося зробити блискучу як для царських часів кар’єру на державній службі. Допомогло вдале одруження на доньці впливового київського чиновника, а тато взяв прізвище дружини, тобто я ношу прізвище своєї матері.

Примітка Клима Рогозного: Ймовірно, батько Лева Доброхотова був вихрестом, тобто прийняв християнство, перехрестившись із юдейської віри у православ’я. Шукати відомості про родовід Доброхотова навряд чи треба, але той факт, що він узяв прізвище дружини, підтверджує цей здогад. До того ж впливовий чиновник не схвалив би шлюбу доньки з молодим чоловіком, котрий нічого не вартий, обіймає нікчемну посаду і не має серйозних перспектив. Але, якщо згадати, що в російській імперії існував антисемітизм, подібні перспективи з’являлися, звісно, з багатьма обмовками, лише перед тими євреями, котрі вихрестилися у православ’я. У той час зміна прізвища могла стати для батька Доброхотова черговим кроком до сходження по кар’єрній драбині.

Через своє, так би мовити, непролетарське походження я міг мати серйозні проблеми, коли вже працював у НКВД. З іншого боку, саме походження змусило мене вибрати цей шлях. Коли почалася революція, мені ледве виповнилося вісім років, і я добре пам’ятаю, що мої батьки її не сприйняли, тому діти на вулиці дражнили мене буржуєм і кидалися камінням. Довгенько я ховався від усіх, а якось не витримав і дав здачі. Зав’язалася бійка. Утрутився міліцейський патруль, бо тоді в Києві вже закріпилася радянська влада, і мене потягнули у відділення. Там зі мною дуже довго говорив стомлений чоловік у шкірянці. Він зрозумів ставлення моїх батьків до влади робітників та селян, звелів іти додому, а дуже скоро мене перевели в один із новостворених інтернатів. Я був дуже радий тому: це, я скажу вам, дуже важко, коли твої батьки не хочуть розуміти, що довкола будується абсолютно нова країна, абсолютно нове суспільство і люди теж будуть новими.

• Предыдущая
• 29/60
• Следующая